Володарка Понтиди - Косач Юрій

Без усякого сумніву, я був для них зовсім небажаний. Але що мені було до того? Вони таки мене боялись, а головне того, щоб я не забрав княжну в свої руки, хоч до того було ще далеко.

На третій день княжна таки озвалася до мене, закликала в свої покої та смутно сказала, що я вчинив їй прикрість, бо позбавив товариства маркіза, який у всіх відношеннях міг би бути корисний для її справи.

"Поскільки це не руйнувало вашої репутації, — суворо сказав я і поклав руку на руків'я шпаги, — поки я житиму, княжно, ця шпага буде завжди і всюди захищати вашу честь"...

Графиня Піннеберг, як я бачив, була у задумі. "Кавалере, — м'яла вона свою рукавичку, — наші справи не добрі. Це кінець. Радзивіл написав мені листа, жаліючись, що серед конфедератів роздор, що він нічого, сидячи в Мангеймі, не може добитись, а ті, що імовірно могли б щось зробити для нас і для нього, — мовчать як окаянні. Скрізь крутійство, зрада, підступ, обман, інтрига. Радзивіл пише, що треба, за всіми ознаками, їхати далі і шукати не мертвих людей, а живих. Грошей він не може дати, бо сам без шага".

"— Княжно, — сказав я, цей бовдур має рацію. Наше сидіння в Німеччині — це поседеньки у бідних сусідів. А чого ж дожидати від лукавої, продажної шляхти? У них їхній розум, по який ідуть, коли вже пізно, а у нас — свій. Хіба не бачите, що німецькі краї вам можуть дати тільки тимчасові постої, бо роблять те, що їм велить король Фридрих, а він, як лоша, спутане Катериною. Може й прийти до такого, що, коли б Петербург напосівся, щоб вас одного дня видали, то ці голохвості княжата тільки раді будуть позбутися клопоту і заслужити ласку".

Княжна поглянула на мене зукоса. Може вона не гадала, що я здібний до таких передбачень.

"— Добре було б, коли б ви помилялись, кавалере, — зітхнула вона, — але я сама бачу, що правда може бути ваша. Радзивіл сам у клопоті; справа його програна і ніхто не рушить пальцем для конфедератів, особливо після цього миру в Кучук-Кайнарджі, яким Катерина блиснула перед світом, щоб замаскувати свій переляк з приводу Омеляна Пугачова. Ах, коли б я була в Істамбулі в той час! Падишах не підписав би цього ганебного миру. Ах, якби я могла поговорити з королем Людовиком або з цісаревою Марією! Все у Європі виглядало б інакше. Гай-гай..."

"— Княжно, — сказав я, — а може, якби ви з'явилися серед свого народу, то вам не треба було б говорити ні з імператорами, ані з королями, а щонайменше з цими вертихвостами-конфедератами..."

Вона зірвалась і почала ходити по кімнаті, приклавши долоні до скроні.

"Навіть, якби за мною пішло б поспільство, — промовила вона шорстко, — то для Європи це буде ребелія, бунт. Без гармат, без армії, нас зметуть умить Катери-нині генерали так, як змели конфедератів. Зброю нам мають дати держави; монархи повинні визнати мене законною імператорицею, владаркою трьох Русей, королевою України і Понтиди. Кавалере, як ви не розумієте того, за що я б'юся тут вже два роки?"

Я мовчав. Шкода було мені її, шкода було її снаги, але я не вірив, ні в позичену зброю, ні в прихильність монархів. Вона йшла манівцями, вона не гляділа за простою дорогою.

"— Одчайдушна ж ця дорога, княжно, — і непевна; але й сороміцьке оте оббивання порогів, ота жебранина по великих шляхах. Починати треба було на Україні, в Понтиді, в Молдавії, разом з народом, разом з вірними синами землі нашої, з воїнством хоробрим Запорізьким, із завзятцями-гайдамаками….Іти сміло проти царів і магнатів!.."

Вона мовчала, мов не чула мене. А тоді вся заяскрілася, спаленіла. Говорила, немов сама до себе, до своїх думок.

"Нам треба подаватись у Венецію, ближче до півдня. Геть із цієї холодної, лицемірної, зрадливої Півночі!"

Я подумав собі, що маркіз де Вількур не виходив у неї і голови. Вона дивилась на мене із сльозами в очах.

"Це буде моя остання спроба, — тихо промовила вона,— остання, кавалере... Коли я зустріну і там стіну байдужості..."

"— То залишиться у вас маркіз, ваша мрія, — усміхнувся я в'їдливо, і, вже не втерпівши, вдарив кулаком об стіл, що аж підскочили, попадали на підлогу і порозбивалися флаконики, пуздерка, зеркальця; — слухайте, княжно! Я втратив усе для вас, хто зна, чи вже не поминають мене батьки як покійника. Я терпів приниження, ганьбу і сором, я терпів допити чорного кабінету, ослизлі мури тюрми, але я ні на хвилину не подумав про те, щоб вас залишити! Де ваша царственна воля, з біса? Ви навіть у ще ненайважчу годину зрікаєтесь діла, без якого ні ваше життя, ні навіть ваша власна особа, не варті нічого..."

Звичайно це були тільки слова, це була брехня, бо якраз такої — її, навіть без її царственних претенсій, я лише прагнув, тільки її... Але я знав, що те, що я сказав, було стрілою до її серця, до його найсокровенніших глибин. Вона не пішла б за мною, коли б я був просто собою, але вона пішла б, коли б бачила в мені такого відданого її справі, якого досі не бачила ніде.

"— Вірте, кавалере, — прошепотіла вона, — що, коли треба, я прикидаюсь, коли треба, — викручуюсь, коли треба, — я холодна як крига... Але я не зраджу ніколи себе, як і не зраджу вас. Бо може ви, тільки ви навчили мене, як треба збагнути мою вибраність. Ви розумієте, ви..."

Я знав би, що робити в іншу хвилину з цим її визнанням, але тепер і я сам знітився. Мене вразили її великі, мерехтливі очі, її безнадійність, її приреченість, її жіноча кволість, що даремно маскувала себе одчайдушшям.

"— Добре, — глухо сказав я, — їдемо у Венецію, коли зволите", і вийшов із кімнати, кленучи і себе і цю жінку; її і мою долю, що кинула нас на ці велелюдні розпуття, в це гадюче гніздо, що називалось химерою володіння.

...До обіду княжна з'явилась зовсім іншою. Не було ні сліду по її меланхолії і її ваганнях. Може вона хотіла бути іншою перед Доманським і Христанеком, які я гадав, судячи по їхній поведінці напередодні, роздумували, куди б чмихнути їм першими з потопаючого корабля. Але де ж там! По їхніх пиках, відгодованих на штутгартських хлібах, видно було задоволення, снувала глумлива посмішка. Я їх зустрінув на сходах. Вони йшли у покої княжни і супроводили якусь підозрілу креатуру та мабуть шепотілись між собою, якби мене позбутись.

Коли я спитав служку, хто це такий, ота нова личина, що з'явилась у "Прінці Фридриху", він відказав, що це "пан Рокатані; прибув він із Відня і подорожує в своїх справах". Я замислився, бо цей Рокатані мав вигляд такого ж пройдисвіта, як і секретарі моєї княжни, тільки був, видно, старший і обачніший. Авдієнція його у княжни тривала досить довго, після чого і я приєднався до цієї, за всіми ознаками, політичної наради, яка відбувалася у княжни. Вона лежала на софі, була втомлена, а креатура Рокотані, побачивши мене, підвівся та влесливо вклонився. "Це кавалер Ромуальдо Рокатані,— сказала княжна, — він прибуває через Відень просто зі Львова, з Володимири, Галичини, і привозить нам прецікаві і добрі вісті."..

Тепер я розглядів креатуру як слід, хоч вона ховалася від світла як кертиця. Пика її рум'яна, але пристаркувата, мабуть у неї під перукою, старанно припудрованою, голова була лиса мов коліно. Ніс у Рокатані був гострий, мов шило і він ним частенько чмихав, частуючись із табакерки та зиркаючи навкруги пронизливими очицями. Одягнений він був з-панська, хоч і не модно, пальці його були жовті, мабуть від табаки. "Що ж привозить нам кавалер Рокатані із Відня?" — розсівся я собі. "Ет, що Відень, — чмихнула креатура, — не мені вам про нього розповідати, мшалере. Підняти зацікавлення до якоїсь справи у Гофбургу — марне завдання. Цісарева Марія-Тереза занята сповідями та пас'янсами, а молодий цісар хоче, щоб йому дали спокій у всьому. Це мертвота. А ось на Червоній Русі, пане мій добрий, у Львові, кипить усе і хвилюється. ( крізь тільки й розмови про законну владарку на чужині, яка приверне Галицькій Русі славу і велич, як за королів Данила і Льва..."

І його мость Рокатані розповів нам непоганою нашою мовою (хоч усі охоче говорили по німецьки), що він походить із старої, давно оселеної у Львові родини італійських купців, котрі багато зробили для добра цього міста, а сам він служив секретарем у графів Ревера-Потоцьких, був тотумфацьким у Сангушків, якийсь час писарем у ратуші; з’їздив чимало і знає край як свої п'ять пальців. Звичайно, приєднання Червенської Русі до корони Габсбургів [що є, як і розділ Польщі, явним розбоєм на битому шляху] недовподоби всім станам населення; думка про скинення німецького ярма давно вже бурлить і серед львівського поспільства та й серед усіх жителів Червенських городів, без різниці віри і нації.

То ж як тільки дійшла чутка про права княжни, розповідав цей Рокатані, там утворилось братерство людей, об'єднаних однією думкою. І якраз ці люди вислали його, Рокатані, як свого емісара та й з ним прислали триста гульденів. Він їх урочисто вручив княжні. Найти княжну не було легко, розповідав Рокатані, бо він шукав її і в Мюнхені і в Франкфурті, аж поки не дізнався від Радзивілових людей, що вона та її двір перебувають у Штутгарті.

Я зрозумів з того всього, що нашого полку прибуло, особливо був по душі цей панок зі Львова Доманському та Христанеку. Очевидячки, рибалка рибалку бачить здалека, або яке їхало, таке й здибало. Однак я стримався від будь-яких зауважень і потакував усьому, поки княжна не зволила нас відпустити, вимовляючись мігреною.

Ішовши поряд зі мною, Христанек клепнув мене по рамені та сказав, щоб я тримав голову високо, бо наші справи не так погані, як здається. Даремно, однак, я відогнав маркіза де Вількура, який саме тепер міг би нам бути у пригоді, але все ж було б добре, коли б я "з перцем" написав до Розумовських, вигадав би якусь історійку і попросив би, щоб прислали трохи грошей, бо вітер у нас знов засвистав у кишенях.

Я обіцяв йому, що напишу, а тоді він, начебто з приязні до мене, узяв мене до гурту. На столі з'явилися пляшки з токаєм і бургундським, до яких всі троє пильно взялися. Христанек зовсім подобрів і дорікав мені, що я цураюсь його, що я прикидаюсь святохою, але раз назвався грибом, то треба лізти у плетінку, а як мають нас повісити, то повісять і мене. Тоді і святий Боже не поможе, а мені, мовляв, було б краще, коли б я не був такий привередливий і потаємний, та й ще й задерикуватий, бо ж, мовляв, рука руку миє, а в кумпанії і циган нікого не боїться.