Володарка Понтиди - Косач Юрій

Крізь вікно ми не могли продертись, навіть, якщо б змогли прорізати грати, воно було надто вузьке. Відпала думка і про те, щоб пробити в стелі діру та дістатися на дах; над нами були ще келії і ми не знали та й не мали б досить часу, щоб дізнатися, чи наш сусіда — той згори, чи поряд з нами, згодився б співдіяти. Крім усього у нас не було відповідного інструменту та й не мали ми чим заслонити таку діру на день, бо ж, щоб пробити діру, взяло б у нас принаймні два дні і дві ночі. Наша надія була тільки — Каспар. Як на те, він на другий день увечері прийшов до нас сумний, хоч і з вином на розраду. Сказав він нам, (вже трохи хмільний), що це наша прощальна розмова, бо ж завтра чи післязавтра нас неодмінно вивезуть до Гогенасперга, як небезпечних злочинців. Йому було нас сердечно шкода, бо виглядали ми, казав він, на порядних людей. Я зрозумів, що це настав найвищий час для дії. Я станув за Каспаром, коли він, сидячи на ослоні, перехиляв кубок з вином і моргнув Христанекові; він зрозумів у чому справа. Блискавкою стрибнув я на бідолашного Каспара (шкода було хлопця, але що ж поробиш?), міцно обхопив його із-заду, зразу ж затулюючи рота долонею. Христанек навалився на нього спереду і так ми, борюкаючись, покотились по келії. Христанекові пощастило видерти з-під Каспара його шаблю, а тоді, зірвавшись на ноги, він приставив йому вістря до горлянки. "Одне слово, й ти не живеш, — пошепки промовив Христанек, — хоч нам і шкода тебе, бо ти добрий кумпан, але ж зрозумій, що своя сорочка нам ближче. Автім, тобі нічого втрачати, бо таке може статися з кожним на такій песій службі..."

"Мовчи та диш, Каспаре, — цупко тримав я його, — роби так як тобі скажемо і тобі нічого не буде...".

Справді, мені було шкода цього парубка і, щоб не залишати у нього лихої пам'яті про нас, я подарував йому ще один золотий орнамент з камінцем, вартий з сотню талярів. Каспар видно погодився із своєю долею і навіть повеселішав. Не нарікав, що через нас втратить не лише службу, але може й свою голову, просив лише, щоб його добре спутати і зв'язати, заткнути рота ганчіркою, що ми й зробили та ще й стягнули з нього каптана, шапку й чоботи. Тепер вже він зможе відбрехатися як слід перед своїми, відробиться невеликою карою. Мовляв, його нападено зненацька, покалічено і зв'язано. Автім турбуватись ним у нас не було часу. Христанек тимчасом одягнув Каспарів мундир, трирога з гербом Вюртембергу, чоботи і повів мене, дзеленькаючи ключами. Я йшов попереду нього, із зв'язаними руками, як звичайно ведуть в'язня. Таким чином ми могли б дійти аж у приміщення суду, а звідти, як пощастить, висмикнутись у подвір'я. В'язнів водили і поночі на допити, як ми знали і ніхто тим не здивується. Ось так ми статочно зійшли з нашого поверха на нижній і вартові, що вистоювали та мабуть дрімали, спершись на мушкети, навіть не глянули на нас, почувши брязкіт ключів. Гірше було в переході в канцелярії поліцайпрезідіума та суду. На наше щастя, й тут було тихо та пустельно, тільки за столом біля дверей вартівні сиділи два профоси і при мигтінні свічки грали собі в карти. Не відриваючись від свого заняття, один із них почув дзенькіт ключів і гукнув: "Це ти, Каспаре?" "— Каспар загуляв, — сказав Христанек із спокоєм, якого я не сподівався по ньому, — а мені з 13-го наказали привести в'язня, тисяча громів, ось так треба шпендятися, замість того, щоб сидіти при пиві"... Профос пильніше озирнув його, мабуть почувши незнайомий голос. — " Я осьде новий, — все ще спокійно пояснив Христанек і глянув через плече гравця на карти, — а ти от, ваша милість, вийшов би з тієї карти, то його король лежав би..." "— Але ж у нього три масті, — стурбовано понюхав табаки профос, — а що я тоді?... "Та ти ж б'єш його козирною, не бачиш хіба?.." Профосовому партнерові не подобалась така порада картярського майстра і він гримнув на нас, щоб ми, доннер веттер, не лізли Не в своє діло, а йшли куди нам треба, бо він і так програв вісім талярів.

Ми вмить задовольнили його бажання і, минувши мале подвір'я та вартових, що дрімали в будках, відставивши мушкети, увійшли в будинок поліцайпрезидіума. По коридорах і закамарках ледви блимали ліхтарі, але в кімнатах, судячи по глухому гомоні голосів, ще велося діловодство. Яриги сновигали з паперами і з перами за вухом, але не звертали на нас уваги. Ми спокійно пройшли головним коридором та звернули ліворуч, поки не вперлися у двері, що вели до вузької порожньої залі, де либонь відбувалися суди. Там ми напоролися на стіл, покритий червоним сукном. Ми гадали, що з тієї залі можна було б вилізти крізь вікна на вулицю, але у наших розрахунках щось не все було гаразд, бо вікна виходили не на вулицю, а у вузьку, глуху щілину поміж мурами. Ми вирішили йти далі, і на наше здивування, проходили одну за одною великі порожні кімнати, аж поки не дійшли до важких дверей, що були зачинені з другого боку. Довелося нам щошвидше повернутися, поки ми не вперлись в одній кімнаті у невеличку комірчину з крутими сходами нагору. Ми збігли по тих сходах, які мабуть вели на піддашшя, але вони були також наглухо зачинені. Я вихопив у Христанека шаблю і вістрям підважив заіржавлений засув та й таким чином продерлись ми крізь ці забуті двері. Осьде ми знов опинились у коридорі, мерко освітленому ліхтарем. Саме в тій же хвилині, з якихсь бічних дверей, вийшли два молоді офіцери. Побачивши нас, особливо мене, з шаблею в руці, вони зупинилися: "Хто ви такі і що осьде робите?" Крикнув один офіцер з обличчям, блідим як картоплина. Христанек промимрив, що ми йдемо до канцелярії пана поліцайпрезидента. "В цю пору? Та й це ж зовсім не сюди до президента..." сказав другий офіцер і заступив нам дорогу, дедалі підозріливіше оглядаючи нас. Я, як стояв, смальнув його наодлів шаблею по шиї. Офіцер завівкав, скрутився і впав, а другий шарпнувся по свою шпагу. Ми ж з Христанеком метнулись навтеки по коридору, звернули в перші бічні двері, пробігли, знов звернули, не тямлячи вже до решти, де ми і куди нам треба бігти.

Молодий офіцер біг за нами, і вигукував, кличучи на підмогу, але мабуть згубився і сам в лабіринті закапелків. Бігцем ми минули безліч кімнат і переходів і в одному закамарку спинились. З одного боку була простора світлиця, в її кінці блимав ліхтар і стояли гуртом вояки, а з другого — виднілися сходи, що йшли вниз. Я гадаю, що якби ми спокійно минули цих солдатів, які були на дозвіллі, то могли б вийти просто на вулицю, але Христанек потягнув мене праворуч — на сходи, ткнувшись у перші двері, що не були зачинені. Тимчасом офіцер здіймав сполох вже в світлиці з вояками. Ми ж попали мабуть у архіви. Кімнати під низьким склепінням були заставлені полицями з книгами і паперами, хмари пилюги сповили нас, зграя щурів шугнула врозтіч з під наших ніг, а крізь невеликі вікна заглядала глумлива місячна ніч.

Тимчасом гомін по всіх прибудовах головного будинку дедалі наближався, хтось біг, ломотів, тупотів і перегукувався коридорами й закамарками. Видно, що вже здійнято неабиякий сполох. Я шарпнув за незагратоване вікно і свіже повітря обдало мене. Я зіп'явся як лише зміг, схопившись за підвіконня та й виглянув, щоб знати, куди ми таки добилися. З вікна до землі було ще досить високо. Стіна стрімко спадала в глибокий, мовчазний яр. Унизу пнялася і чорніла гущавина кущів, може дикої ружі, може терня. Далі, сповита мрякою простяглася левада і ген у далечіні срібною биндою мерехтіла річка, а за нею зловороже темнів ліс.

Я прошепотів до Христанека, що треба стрибати, будь-що-будь і як найшвидше, бо це все, що нам залишилося. Христанек виліз на підвіконня, а я миттю зв'язав два пояси, Каспарів ремінь від шаблі, рукави, віддерті від моєї сорочки.

По такій латаній линві Христанек з бідою доліз униз. Коли він вже був на землі, сам я сів на підвіконні, міцніше стягнув петлю на гаку, вбитому у футрину вікна, та почав обережно і собі сповзати вділ. Але як тільки я повис на середині, між вікном і землею, мотуззя тріснуло і я злетів таки ще добре звисока. Грунт був твердий, кам'яний і я, упавши, відчув неймовірний біль у нозі. "Христанеку..." зойкнув я стиха, лежучи на камінюках, — я зламав, здається, ногу..." Але ніхто не озвався. По Христанеку вистиг слід. Він залишив мене на поталу.

2

До притомності я прийшов тільки за декілька днів, у імперському місті Гайльбронні, куди не сягала влада герцога Вюртембергії. Те, що мене не знайшли поліційні яриги, було тільки примхою долі. Гадаю, що вони не впали на думку, що ми видерлися якраз із архівних кімнат, а шукали наших слідів деінде. То ж я полежав, полишений так ганебно Христанеком, із зломаною ногою, але таки набрав сил, щоб проволіктися ще далі від муру, в гущавину, де ріс терен і дика рожа, куди солдатам не впало на думку або не хотілося лізти. Там я пролежав, западаючи в непам'ять від болю аж до ранку, а тоді поволікся ще далі і натрапив на те, що мені здавалося левадою, а було виноградником. Ось там мене знайшла добра дівчина, що звалася Анною і була дочкою виноградаря. Це було чортівське щастя. Коли вона розхилила гілля і побачила мене, то я тільки прошепотів їй, щоб вона не видавала мене, бо я втік із в'язниці і нікому нічого злого не вчинив. Вона побігла геть, а згодом з'явилася із своїм батьком, що міг би бути і лихим, але дівчина сказала йому, що мене хотіли герцогські продати в солдати. Тоді він подобрів та взявся направляти мені ногу, проклинаючи собачого сина, герцога Карла-Євгена, що так знущається над народом. Вони сховали мене в соломі, а вночі поклали в візок, до верху наставивши кошики із щепами і дівчина повезла мене в Гайльбронн, де у неї були дядьки. Варта нас пропустила і я лиш за заставами Гайльброну зміг подякувати дівчині та цьому славному імперському містові, куди тиранія герцога в Штутгарті вже не сягала. Найважливіше, що я знов був на волі.

Все на світі гоїться, крім моєї пристрасті, бо тільки вона дала мені снагу перетерпіти і хурдигу і нефортунну втечу.

Перша моя думка була не про мою теперішню рятівницю, дочку виноградаря, а про княжну, хоч я мав багато часу, щоб задуматися над недоречністю, а то й безглуздістю мого кохання.

Друга моя думка була про Христанека і я палав жадобою відомсти.