Володарка Понтиди - Косач Юрій

Він пояснив мені, що нічого особливого не передбачує, але все може статися, бо за ним стежать ще з Мангейму і треба бути готовим на найгірше. Я спитав, що ж це все врешті означає, що діється, чи йому справді нічого робити?

"— Все скажу вам, кавалере, — поклав мені він руку на плече, — подобались ви мені, видались мені зразу сміливою і чесною людиною, що попала в ці різні тарапати як макогін у риб'ячу юшку..."

Мені хотілось йому належно відповісти, але він тільки зареготав і сказав, щоб я не сердував, бо він все знає і розуміє; але у нього ще стільки кебети, щоб не попасти під стріли Амура. А я, мовляв він, людина довірлива і запальна, то ж можу колись постраждати. Справа не в княжні, яку й він, Монтеги, шанує. Та й не в Доманському чи Христанеку, яких він не вважає аж такими вже меткими плутягами, щоб їх боятись. Діло таке, що княжнину карту грають людці, про яких ми маємо імлисте уявлення, а її справа не така й химерна, якби це виглядало. Але це виявиться пізніше.

До його мовлення треба було вже звикнути; може він хотів видаватися шорстким, але дедалі він, на диво, говорив лагідніше, визволяючись від звичної йому начебто — недоумковатості. Я збагнув, що це було тільки прикидання, яке навіщось було йому потрібне. "Справа не в княжні, дамі серця вашого, кавалере, — продовжував він, посміхнувшись, — але завжди краще знати все, що треба, бо ж інтриг і хитрощів у нашому світі чимало. Таким, які це вміють збагнути, які не стають аж надто довірливими, безпечніше жити, ви розумієте це? Справа не в Христанеку, чи Доманському, які не такі вже всевідучі, щоб їх боятися. Алеж бо справа княжни не така химерна, якби видавалось на перший погляд; це виявиться пізніше. Запам'ятайте, однак, це, де б ви не були, кавалере, і вам це придасться. Покищо хочу вам дещо розповісти про себе, бо хочу, щоб ви думали про мене інакше, ніж може думали досі."

І справді, коли б мені це все сказав хтось перед тим, що цей телепень, за якого усі вважали Уортлея, разом и мною, може бути іншою людиною, ніж здавалося б, и не йняв би віри. Тепер я збагнув, наскільки буває помилково судити людину, не збагнувши її істоти.

"— Я походжу із славетної родини лордів Йоркшайру, продовжував Монтеги, — і сьогодні я міг би бути неабияким вельможею в Англії. Але я унаслідував вдачу моєї матінки, Марії Уортлей, яка все своє життя звела внівець безглуздими фантазіями. Вона була в Греції, Туреччині, і в Італії, і в Німеччині, жила як хотіла, займалась мистецтвом та поезією, а я виріс одороболом, який всі невдачі свойого життя завдячує надмірному нахилові до оригінальності. Просто сказавши, я від юних літ нудився у цьому світі. Оповідати про всі нісенітниці і чудацтва, якими я розважався, поки мав гроші в Лондоні, чи в Парижі, не варто. Втім я нічого не шкодую, навіть знайомства із княжною, яку я зустрів в Ротердамі та витяг із халепи завдяки моїм акціям, на які ще тоді лондонські банкіри виплачували гроші. Але коли вмерла моя мати і залишила мені не більше як дві гвінеі, я зрозумів, що мені судилась доля досить гірка, тим більше, що всі родичі від мене відреклися. Коли ж я поїхав у Лондон, з дорученням княжни, то, як знаєте, повернувся з нічим, але звернув на себе увагу людей, з якими мені зовсім не хотілось мати будь-яке діло. Ніколи!"

"Кавалер д'Еон де Бомон? сказав я. Чув я про нього..."

"— Саме він, а також і інші люди, що займаються в цю пору різними, можна думати, досить важливими для Європи справами. Чи ви знаєте про те, що Англії ідеться про розірвання союзу між Францією, Австрією і Туреччиною, не враховуючи Іспанії і менших держав? Чи знаєте ви про це, що коли на морях і океанах вже утвердилась перевага флоту його величності Джорджа III, то справи континенту ще далеко не вирішені на користь Англії і союз Катерини II з Прусією та розгром Туреччини може довести до того, що Росія заволодіє усім Середземномор'ям? В обліки ж уряду його величності короля Англії це ажніяк не входить...". Я, звичайно, про це мало що міг промимрити. Автім, яке було мені діло до справ сильних цього світу?

"— Даремно, — сказав Монтеги, — бо без сильних цього світу, княжна ніякої справи не виграє..."

"— Сильні сильними, — перервав я його, — але краще вона зробила б коли тут не метушилась, між цими всіми підпанками, а пробиралась у степи Понтиди... Може хтось і чекає її там та рушить за нею... Як за Пугачовим..."

Монтеги похитав головою. Він був тієї думки, що політичні справи тепер вирішуються тільки дипломатичною секретною дією. Навіть мати княжни — Єлисавета Петрівна добилася до престолу тільки завдяки допомозі посла Франції Шетарді. А хто виніс на престіл Фіцхен-Като? Ні, княжна йде правильним шляхом. Нині вона пактує з дрібнотою, але хто знає — може вже завтра заговорять з нею і великі.

"Англія допомогла Катерині розбити Порту на морі, — продовжував Монтеги," ви думаєте, що це Орлов спалив турецькі кораблі під Хіосом і Чесмою? Орлов такий адмірал як з клоччя батіг і коли б не Свиридов, Грейг і Ельфінстон, то його турки може й накрили б мокрим рядном. А тепер — ви читали в газетах? Підписано в Кучук-Кайнарджі мир, на основі якого Росія має піклуватися вірними христіянами у всіх володіннях султана. Хіба Англія не розуміє, що це значить? Ні, вона діє, вона хоче, щоб із Північного союзу вже завтра були лиш самі скравки. Англія і Прусія ніколи не дозволять на зростання Росії. В їх інтересах буде тільки її розподіл..."

Голова ішла мені ходором — Англія, Прусія, Росія. Північний Союз... Я мусив би зайнятися вивченням цих усіх справ, що ніколи мені не видавалися надто важливими. Що це все мало спільного зі мною, чи з Монтеги? Але він мені це пояснив, проходжуючись в тіні дерев та озираючись, хоч ніч надходила і в цій пустельній околиці, серед спустошілих садів та пустирів, було, справді моторошно.

"— Кавалере Рославче, — сказав він повагом, — якщо ви хочете допомогти княжні, то ви повинні як слід орієнтуватися в цьому лабіринті. Мене, наприклад, хотіли пошити в дурні, але я не дався".

І він розповів мені, що в Лондоні його хотів д'Еон завербувати до таємної служби, але він відмовився. Після того надсилано до нього людей в Лімбурзі і в Оберштейні, а навіть на поштовій станції в Кобленці; йому робив таку саму пропозицію один добродій, що свідчився ім'ям д'Еона і калиткою золота, яке надсилалося б постійно, якби Монтегі погодився стати агентом англійського уряду. Всі вони гадали, що без грошей, без становища і без титулу, він радо прийме ось таке запрошення, готовий по виповнення всякого завдання. Я спитав його, які могли б бути ці завдання, на що він відповів, що, знаючи д'Еона, можна було сподіватись, що він спочатку дорожив би відомостями, які улегшили б його секретну роботу, про яку ніхто, до речі, не знає нічого, але дедалі міг би домагатися такого, що було б не лише небезпечне, але і диявольськи підле.

"— Навіть по відношенні до княжни?"

"Навіть і що до неї, — сказав Монтеги, — бо в цьому ремеслі ви ніколи не знаєте, що для ваших наказодавців доцільне. Сьогодні вони можуть піклуватися княжною, а завтра — можуть її знищити".

Я мав враження, що холоднющий полоз оплутує мене своїм цупким тілищем.

"Так ось, — продовжував Монтеги, — я і прийшов до головного. Вчора, незабаром після того як ми розташувалися в гостинниці, я вийшов, вже підвечір, на площу і якийсь чоловік, у лахміттях, скидаючись на жебрака, подав мені білетик, та спитав заздалегідь, чи я секретар Алі-Емет або княжни Володимирської. В цій записочці мені наказано, щоб я був сьогодні, о дев'ятій годині, тобто якраз оце тепер, біля третього дерева за церквою Боромея, по людвігсбурзькій дорозі. Чи вам не ясно, кавалере?".

Я розвів руками — для мене нічого не було ясного. Я потрапляв у провалля, в ніч, де всі коти були сірі, всі карти були темні.

Тоді Монтеги пояснив мені, що, на його думку, той хто давав йому білетика — помилився. Монтеги припускав, що його взяли за когось іншого, хто мав би завчасно повідомити когось про своє прибуття до Штутгарту і хто може вже давно перебуває у зв'язку з автором листика.

Так чи інакше, сказав Монтеги, я буду сьогодні знати більше. Якщо це люди д'Еона, які хочуть мене бачити, то тим краще.

"Навпаки, — сказав я, — тим гірше, бо якщо вони вас пізнають, то розрахуються за те, що ви відмовились їм служити..."

Монтеги посміхнувся: "А сьогодні я не відмовлюся і знаєте чому? Щоб довідатися від них, хто цей собачий син, що служить комусь, бувши одночасно на службі у княжни..."

Я намагався його затримати, кажучи, що це побачення ніщо інше як пастка. Але Монтеги не дав себе намовити. Він наказав мені, — коли ми підійшли до рогу, звідки видно було людвігсбурзький шлях і зариси церкви Боромея, чекати під деревами.

"— Гляньте, прошепотів він: вони вже чекають. У випадку, коли б вони хотіли мені щось робити, а я не подолав би їх, біжіть на допомогу".

Я дивився йому вслід, а він ішов на умовлене місце у темінь росохатих дерев.

Я бачив, як із карети вийшло двоє людей. Монтеги підійшов до них і, видно, почав з ними розмову. Втім ззаду на нього скочили люди, що були в темряві. Монтеги крикнув, я зірвався бігти йому на підмогу; повз мої вуха просвистали кулі; я ще бачив як Монтеги силоміць потягли до карети, затріснули дверцята, візник кляснув пугою і коні рушили з місця чвалом, по пустельній людвігсбурзькій дорозі.

Що залишалось мені, як повернутись до міста в гостинницю і розповісти княжні про всю цю історію. Але ні княжни, ні будького з наших не було,— господар сказав, що вони всі розійшлися, а княжна поїхала з маркізом Рошфор де Вількуром, у герцогський театр.

3

Поміркувавши як слід на самоті, я вирішив поки що історію з Монтеги заховати для себе.

Щезнення Уортлея зауважено в гостинниці тільки на третій чи четвертий день і я не сказав би, що цим хтось переймався. Сам я розвідувався всюди за чорною каретою і за Монтеги, але нічого ніде не міг вивідати. Христанек вважав, що Монтеги повернеться і подався напевно по своїх справах, про які нікому не говорив; Доманський тільки знизав плечима і сказав, що йому від того, що Монтеги немає, ні гаряче, ні студено.

Після деякої надуми я доповів про те, що бачив княжні, не переказуючи звичайно того всього, про що він Мені говорив, та взяв від неї слово затримати все це тільки для себе.