Володарка Понтиди - Косач Юрій

Всьому цьому я притакував та й пив з ними і тільки слухав як Рокатані сипав латиною [чортів син мабуть був у єзуїтах], що мовляв, "Donec eris felix, multos numerabis!", або, за кожним разом, коли хотів випити, промовляв: Nunc est bibendum! (А тепер пора випити!]. Тільки Доманський, ота претаємна натура з них усіх, мовчав, слухав і посміхався,

Що ж до цього Рокатані, львівської креатури, то вона себе почувала як риба в воді, хизувалася своїми авантюрками у Відні і у Кракові з такими прицмокуваннями і приморгуваннями, що зразу було видно, яка це бувала штучка. Цей післанець із Львова був падкий і на карти, і на вино, і на бабство; оченята йому блищали, коли тільки була мова про дівок і він, як приїзжий, просився уклінно, щоб його повели куди-небудь, де грають у фараона та де бувають, мовляв, хороші дівчатка. З цим вони всі втрьох пішли мабуть до веселого дому, а я вимовився, що писатиму листа до Розумовських. Однак, замість того, я знов пішов у покої княжни. Вона вже була погідна, навіть безжурна, говорила весь час про герцогський бал-маскарад в Людвігсбурзі.

"— Княжно, — перебив я її, — тут не до маскарадів. Що ви думаєте про цього Рокатані?"

"— Що ж, — сказала вона, — саме Провидіння його нам післало в лиху годину. З нами тепер інакше говоритимуть, коли ми посвідчимося ще й Червоною Руссю. Та ж це саме той рух поспільства, якого ви так хотіли..."

Я знов скипів як і перед тим.

"— Люба владарко, імператорице всіх Русей, королево України і Понтиди! Хіба ви сліпі? Хіба ви не бачите, що Рокатані — це огидна креатура? Я бачу наскрізь цього блазня і не віщую нічого доброго. Ніяка Червона Русь Мою не висилала і ніхто за ним не стоїть. Даю голову, що це брехун всесвітній або проноза, надіслана Кауніцем або якоюсь іншою бідою. Ви повинні прогнати його як і тих, хто його рекомендує..."

"Ах, кавалере Рославець, — вона позіхнула, видно знуджена, — ви завжди бачите лихо там, де його нема. Кавалер Ромуальдо Рокатані — щира людина, це ж видно, він нам стане в пригоді, запевняю вас. Якщо б він був надісланим шпиком, то навіщо йому було нам давати гроші?..."

Я побачив, що "говори до гори, а гора горою". Я пішов, тріснувши дверими. Нехай величається своїм Рокатані. Гнів мій втих тільки тоді, коли я пішов до музичної Академії і прослухав герцогський квартет, що майстерно вигравав допізна. Тільки музика заспокоює людину і відганяє чорні думки.

5

Що з того, що я став насторожений як той змий.

Лихо приходить не звідтіля, звідки ми його сподіваємося. Я бачив, що мої молодці знов, і то добряче, оплутали княжну. Рокотані, цей солодкавий лестун і бабій, якого я вже не раз і не двічі піймав на спорзнавих натяках, полонив княжну розповідями, плетеними влесливо-оксамитним голоском. Імовірно, метою його та й інших було, звичайно спекавшись мене, чкурнути з княжною до Відня, а там до Стамбулу.

Добре, що графиня Піннеберг була зайнята в той час підготуванням до балю-маскараду. То ж я вирішив переждати, щоб усе розважити на холодну голову. Швачки і шевці, перукарі і перфумники та всілякі дорадники із "салонів краси", товклися в покоях княжни, де шито їй сукні з довжелезними шлейфами, робронами і піжмами, а покоївки туго затягали на ній корсети з китового вуса та примірювали незліченне число пантофельок. Перукар, хоча б, витратив півтора дня, щоб вимайструвати їй фризуру за останньою версальською модою. Сама княжна виїздила щоразу в місто, щоб перебирати в віяла, застіжки, підв'язки, пряжки, намиста, коралі, шалі і стьожки. Врешті все це огорнуло доміно і одного вечора ми всі виїхали з гайдуками і машталірами на баль-маскарад у Людвігсбург, резиденцію герцога Карла-Євгена, куди з'їздилась прерізна галайстра на гулі. Ми прибрали і собі личини так, як і увесь цей набрід гостей. Христанек вирядився червоношкірим індіанцем, намастив собі обличчя охрою і прикрасив чуприну півнячими перами; Доманський одягнувся за турецького яничара, а я — за московського боярина у ферязі та у хутряній шубі, що була вдосталь важка і кидала мене в сто потів; Рокотані швендявся у грецькій хламиді і, ось так — ми, гублячи з виду один одного в гамірливих залах, вештались разом з натовпом. Баль, головним чином, відбувався в чепурному мисливському замку Монрепо, та в залах Фаворитів, де юрмилась сороміцько-пишна зграя лобурів, що вганялися за дамульками, шугали з ними в парку. Сам герцог з'явився також у масці і доміно, затканому сріблом та діамантами. І хоч всі його пізнавали, прикидались, що не пізнають та всіляко лестились до нього, намагаючись, хоч таким чином приподобатись. Була тут і стара фаворитка, графиня Гогенгайм, яку привернено знов до ласки герцога. Як сказав мені Рокатані, що все знав, — це бабисько, яке підтримувало, як могло, свою пожовклу зморщену пику та й усе своє здряхліле тіло, була відома, як чарівниця. Вона зжила зо світу законну герцогиню, а потім кількох герцогських фавориток, зокрема останню: марграфиню Більфінгер позбавила милості герцога, якого також вміла віддавна причаровувати. Цієї старої чарівниці всі боялись і запобігали перед нею. Серед гостей була безліч всіляких княжат, марграфів, графів і баронів та й різної шушвалі, якій пощастило протиснутись крізь вартових при брамі, на фальшиві запрошення. Герцог не хотів пасти задніх, то ж не пошкодував гульденів на феєрверки, гірлянди, лампіони, павільйоники, та розмаїті нісенітниці для подиву тих, що не бачили кращого. На сцені театрику виступали також німфи, індіанці і гренландці, балет відограв "Історію дванадцяти годин" та "Ахілла Германії". Десь перед північчю, на сцену вийшов сам герцог Карл-Євген, досить поставний і мордатий телепень, який милостиво посміхався до натовпу з приводу свого апофеозу. Три грації — Артеміда, [що символізувала правосуддя], Церера [добробут], Юнона [мистецтво і літературу], в супроводі дядька у позолоченому шоломі та з мечем — Марса, нагородили владаря Вюртембергу лавровими вінками, а надворі в той час стріляно з мушкетів та з невеликих гарматок. Шкода (говорено між людьми), що не приведено ще Сатира та Меркурія, які б звеличали герцога не лише як полководця та опікуна Муз, але, головним чином, як бабохвата, батька несчисленних байстрюків та лихваря і крамарюгу, що добре доробився на здирстві і хабарництві та на гендлярстві титулами, рабами і рекрутами на рахунок англійського короля для приборкання ребелії в Америці.

Я дивився з нудьги на цю всю веремію, прикрашену різнокольоровими фонтанами та ракетами, розглядався по залі, де відбувався апофеоз; здалека бачив княжну в ложі з посланцем Саксонії, який, мабуть провідавши про виїзд маркіза де Вількура, надіявся, що підчепить і собі графиню ІІіннеберг. Доманський, як видно, обробляв якусь товстенну вдовицю з Баварії, а Рокатані, оцей старий ласун, ластився здебільшого до молоденьких дівчаток. Дівки осьде були дебелі і пикаті, хоч і рубашні, як усі німкені, але досхочу товклося і сухоребрих шкап, які вистоювали попід гобеленами і статуями Амура з луком та стрілами, бо, незважаючи на їхні титули, мало хто їх інтригував чи просив до танцю. Христанек, з невідучості, спробував було заінтригувати графиню Гогенгайм, але вона так пирхнула на нього, що він тільки чкурнув як заяць. Бо ж цій відьмі — графині Гогенгайм, не залежало ажніяк на чиїхсь зальотах, а на визорюванні промітким оком, де герцог і чи не висовується він знов з її цупких лабет.

Я тинявся попід стінами, бо мені було млосно і від моєї шуби і від сопуху, що стояв туманом по залях з надміру тучного білила на дамських щоках, та від афродізіяків, які кожна дама мала в зачісці, щоб розпалювати танцюристів.

Мені не було ні до танцю, ані до ловлення гав і я вже думав, якби мені піти додому, коли мене огукнув Христанек та сказав, що він заінтригував дві князівни, чи не з самого Гессен-Дармштадту, яких ми удвох повинні розважати, з думкою про користь для нашої справи.

Він схопив мене за руку і потягнув крізь юрбу у дзеркальну залю, щоб там спіймати отих принцес, а мені, як на те відв'язалася маска і нас розлучила юрба танцюристів.

Подурілий натовп повалив із сусідніх покоїв і я раптом побачив на яких три кроки від мене, нікого іншого, як графа Лімбурга-Стирума. Він вів якусь стару чепуруху, шепотів їй до вушка, аж уперся просто в мене і, моргаючи своїми підсліпуватими очицями, зразу ж пізнав. "Гай, гай, — прошипів, і прогугнявив він, — дивіться, який малий став світ! Ось кого я шукаю по всій Німеччині,mille tonnere! Поліція, ловити ланця, взяти його!"

Я, як стояв, хотів шугнути поміж юрбу, разом з Христанеком, який вже побачив, що святиться, але пронози-шпики, що сновигали по всіх залах і по парку, хоч і зодягнені також у доміно, миттю збіглися, як зграя щуроловів, та схопили міцно нас попід кольки.

Як видно, шкуродер-герцог не шкодував грошей на свою поліцію: вона працювала хвацько і швиденько.

Скрізь счинилася неймовірна веремія: панії і дівки вищали і вмлівали; враз замовкла музика; натовп збігався звідусіль і нас обступив, ще не второпуючи в чому діло, аж поки граф Лімбург-Стирум, стрибаючи і пихкаючи як розюшений ґедзь, не залементував, що його пограбовано, що ми хотіли пустити його злидарем по світі, що треба раз назавжди виявити ось таких пройдисвітів та викорінити їх по всій Німеччині. Звідкись взялися вже не шпики, а поліцейські стражники з палашами, і нас, рабів божих, повели щонайшвидше геть із палацу Монрепо. Вилупивши очі, юрба стояла обабіч доріжки, якою нас вели, і супроводила нас дотинками і кпинами, але не виявляла великого здивування, бо пройдисвітів тепер по всій Священній імперії та й поза нею розвелось понад міру і якщо спіймано нас, то це не значить, що не зосталися інші, які може й зараз жирують у цій залі. Я йшов, потупивши очі, але глипнувши на Христанека, не міг не зареготати, бо він у свойому індіанському шкаматті виглядав справді як общипана курка. Уся його пиха вмить щезла і незабаром я довідався, що у нього були поважні причини бути невеселим. Але покищо моя думка була зайнята княжною: я прагнув, щоб вона побачила нас у халепі і, самозрозуміло, повинна була б своєчасно видертися із цього стоклятого маскараду. Під щільною сторожею нас посаджено в карету і блискавкою відвезено у Штутгарт, у поліцай-президіум, куди звичайно, незабаром з'явився і граф Лімбург-Стирум.