Володарка Понтиди - Косач Юрій

Але мене з дня на день підганяв біс і нарешті одного вечера, коли Анна зо своїми дядьками пішла у гостину до якихсь далеких родичів, на хрестини, чи на весілля, я миттю зібрав нечисленні свої речі, накинув плаща та насунув капелюха і побіг під ратушу, де на пошті стояв уже диліжанс о Фюрту, в якому ще було для мене вільне місце. Через Фюрт і Мюнхен я гадав прямувати до Женеви, а потім до Венеції. І виїзжаючи з Гайльбронну, я озирнувся ще раз позад себе, щоб побачити невелику гірку і дімочок під в'язами, де жила Анна. Я зітхнув, бо знав, що колись ще тужитиму за нею. Може я зрікся свойого щастя, може я тільки згодом збагну, що я втратив. Але так уже буває в житті, що те, що маємо.— не цінимо, а втративши, сумуємо за ним.

3

Отож я знову поринув у лиховісний світ. Другого дня я буа Нюрнберзі, а на третій добився до Мюнхену, звідки, не гаючись довгенько, подався на південь, через Зальцбург, через Іннсбрук, Тироль, до Швейцарії. Більше ніж тиждень минуло, поки я опинився у Женеві. Осьде я зітхнув зовсім вільно. Правда, я ні разу не в'їздив на територію Вюртембергу і ледви чи чатували на мене гончі листи в Баварії Проте вибратись чим швидше з Німеччини було конче погрібним. Надто багато горя і лиха бачив я у Німеччині, щоб жалувати за нею. Ніде я не натрапив на слід княжни Володимирської, Христанека чи Доманського. Життя скрізь плило повагом, тільки іноді пилюга, знята поштовим диліжансом, нагадувала замисленим містам та містечкам, що десь існує інший світ — смілий і бунтарський.

Злидням люду придивлявся я до несхочу — скрізь цей люд був пригноблений журбою і бідою, кляв імператорів, королів і герцогів за здирства, за своєвілля, за неймовірні податки, за зняті ними, нікому непотрібні грабіжницькі війни, за солдаччину, що вешталась усюди купами і грабувала народ. Проте цей німовний люд жив як і споконвіку: стогнав і терпів, чекав судного дня, насамперед на всіх миропомазаних своїх володарів, на лихварів, на імперських здирщиків.

Моя подорож була без пригод, без турбот, без спіху. Коли б моя охота, то не в одному Мюнхені, чи Розенгаймі та й в багатьох інших графських і баронських оселях, міг би я бути жаданим гостем для солом'яних вдовиць і для ласих на гріх горожанок. Я, з біса, жодній з тих швабок чи баварок не йняв би віри, навіть уздрівши їх з поясом дівицтва, а, що там казати, з книжочкою віршів та з потупленими очима. Гай, гай, такий вже наш вік...

Але, більше ніж ці дурниці, цікавили мене події в світі, в який я вирвався після довгої відсутності. В Гайльбронні я був одірваний від усього, немов той Робінзон Крузо на острові, не знаючи що діялося при дворах, у столицях, чи на полях битв. Може й звик би я до такого блаженного стану, який би звільняв від усіх громадських обов'язків та від турбот про справи того ненаситного світу. Однак, бувши з княжною, я мимохіть так утягнувся у чорторий політикування, що тепер навіть прагнув би сновигати в ньому як риба. Це стало для мене другою натурою. На пошті, в кареті диліжансу, в господах при великих шляхах, я прислухався, що говорять люди між собою, кур'єри, фельдєгері, радники; іноді встрявав і сам у розмову, а тоді мої співрозмовці, дивуючись деякій моїй освідомленості, брали мене за інкогніто якоїсь палацової особи або чийогось секретного висланця так, що мені іноді доводилось прикушувати язика, щоб не накликати на себе непотрібної підозри.

Наш бо вік, це не лише вік величезної легкодухості, але й кабали, в яку раз улізши, не легко вилізти. Бувши в Мюнхені, кинувся я до кавярень, де міг переглянути газети з усієї Європи, щоб нашвидку таки бути в курсі подій. Досить докладні відомості я зміг вичитати щодо ребелії Пугачова, якого ніяк не могли приборкати царицині генерали, з чого закордонні газети злорадісно хихотіли. Цей козацький ватажок з армією добре озброєних козаків та башкирів вже підсувався до Москви, обнятої тривогою. В газетах говорилось про те, що Катерина вперто націлилась на Константинополь, та заходиться біля поширення кордонів імперії далеко на Захід. Англія, Франція, Пруссія — насторожені. Вирує і в Польщі. Отож хмари громадяться на обріях Європи; мир, в якому ми живемо, це тільки омана; кабінети всіх держав горячково готуються до хуртовини, яка може зненацька громами і блискавицями розкроїти землі і моря.

Відклавши газети і кинувши монетку на стіл за недопиту каву, я вийшов прожогом на вулицю і, крізь передосінню мжичу, крізь ніч, безцільно мандрував між Зендлінгенською і Кардовою брамами, ішов аж до Ізару, що шумів між скелями. Я повнився мріями, які кожна стороння людина, коли б тільки їх знала, назвала б шаленими.

Княжна, очевидно, не могла бути байдужою у цей час. Це, далебі, настав її час, коли вона могла б зовсім легко заволодіти престолом і то не лише Понтиди, а й усього Сходу...

Прибувши в Женеву, я підрахував свої гроші, що могли б мені вистачити на скромне життя і до зими [тепер вже починався вересень] та привів себе до кращого вигляду після подорожі, щоб не позбавитися шляхетнішого та освіченішого товариства, головно чужинців. На кожному кроці в Женеві можна було почути про Вольтера і Руссо, які проживали в Швейцарії, а тому в надлеманське місто перлося безліч відвідувачів, не тільки з близьких, але далеких країн. Можна було стрінути і земляків, але їх я дбайливо обминав.

Однак ці два філософи і енциклопедисти та їхня слава мене не цікавили. У мене було інше на думці. І я, взявши під паху еспантон, відшукав доброго майстра фехтувального мистецтва, пана Ларньє, та попросив його, за доброю оплатою, навчити мене як слід володіти шпагою і рапірою. Він був добрий учитель, а я пильний учень. В часі, коли я виїздив до Венеції, після трьох тижнів навчання, пан Ларньє сказав, що з моєю силою удару, добрим оком і наступальним духом, я можу ставати навзаводи з кращими фехтувальниками будь-якої країни.

Я залюбки віддавався цьому ділові, цілими днями вдосконалював руку й око. А крім того всього, добре привернений до здоров'я, ще в Гайльбронні, а особливо осьде, серед гір і над чудесним озером, я набрав сил, що міг би зім'яти будь-якого супротивника.

У вільний час я грав у біліард, проходжувався понад Леманським озером, заходив у кав'ярні, де збиралось чимало иайрізніших людей, але не встрявав надто у розмови з ними, бо хоч у Швейцарії мене ніхто, а то й ніхто не міг би досягнути, обачність у розмовах була вказана, тим більше, що, як мені говорили в гостинниці, в Женеві шпиків траплялося чимало.

Майже напередодні мойого виїзду з Женеви, я вирішив таки відвідати старого вільнодумця Вольтера у Ферне. Власне, потреби в тому особливої не було, але бути у Швейцарії і не побувати в господі великого вигнанця і мудреця, що так умів висміювати всіх, а найбільше себе, було б таки недоречним промахом, тим більше, що деякі його твори я читав, а його осуди сильних світа сього, в міру того, як я їх сам пізнавав, мені дедалі більше подобались.

Отож я пішов на пошту, щоб замовити собі постшеза або приєднатися до когось, хто їхав би у Ферне. Раптом мене хтось узяв за лікоть. Це був ніхто інший як мій давній знайомий, пан Афендик.

"Не раджу вам їхати у Ферне, — проскрипів він, — пан Вольтер не приймають, бо захворіли, а може просто на них найшла така планида. Дарма тільки проїдетесь".

"Чи ваші відомості певні?" Спитав я, нахмурившись. Лисюра вишкірив свої жовтаві зуби. "Мої відомості завжди певні, ваша милосте Рославець, завжди з першого джерела. Племінниця пана Вольтера, мадемуазель Деніс, що закуповує ярину у знайомого мені огородника, хіба не найкраще джерело?"

Ми пішли геть від поштової станції взбережжям над озером. Я мовчав, а личина огрядно виступала, ніде не поспішаючи, але з під ока озираючи мене. Одягнений був цей панок у всьому чорному, шпильки у його жабо були із самоцвітами.

"Я зовсім, і то довгенько, втратив вас із виду, мості Рославче, — почав він, — я був у Парижі і в Гаазі, в Копенгагені і в Берліні. Куди мене тільки не кидала доля і мої обов'язки. Тимто я не міг поспішити вам з допомогою, коли ви знов, — гай-гай, — попали в неприємну халепу. Справді, доводиться щиро вам співчувати, але ніхто не заперечив би, що ви тільки завдяки відвазі вашій вийшли з води сухеньким..."

— "Не дуже, сказав я, — нога моя ще дає знати про себе, а крім того..."

"— Ви втратили з обрію вашу, о леле, вибрану серця. Вашу вірність в цьому легковажному сторіччі треба лиш подивляти. Потіштеся, бо і я не знаю, де знаходиться княжна Володимирська, сиріч графиня Піннеберг, сиріч.... Вона щезла із Штутгарту і невідомо куди..."

Я посміхнувся про себе: очевидячки Афендик таки не знав про намір княжни переїхати до Італії. Ми чимчикували берегом. Мжичило. Афендик загорнувся у плащ.

"Що ж до вас, мій дорогий, продовжував він, то мені їй же богу, наверталась сльоза, коли я чув про всі ваші злощастя. Але що ж? Це достойні плоди вашої нерозважності. Я про це говорив вам у Парижі..."

"— А може б ви таки перестали проливати ваші фарисейські сльози, пане Афендик?" Глузуючи, поглянув я на нього.

"— О, ніяк не фарисейські, а найщиріші сльози земляка, що вболіває над рідною, до того ж такою цінною молодою людиною... Для вас не повинно бути несподіванкою, що цей ваш Христанек — це не лише шулер і заведій, але й підлота, який вас продасть за копійку... До речі, що з ним?"

"Востаннє я його бачив під муром хурдиги в Штутгарті, коли ця креатура покинула мене напризволяще..."

Мій голос аж усох, бо лють знов закипіла у грудях. Афендик похитав головою.

"Чув я, чув... Його вже бачили в Мюнхені в одному її одному ігорному домі, — сказав він, — але в Баварії йому попастися небезпечно, бо кінець кінцем і баварський електор дає "Ні і раду з шахраями... Тепер шальвірам приходиться іи юди круто. У мене є вістка що й ваш другий добрий знайомий все таки викрутився з халепи, яка його чекала б у Штутгарті. Він вже виступав у Сальцбурзі під іменем барона Штакельберга, поки там його не застукали. Ви ж бо гаки справді не знаєте, хто такий Доманський. Це ж шпигун короля Фридриха. Він працював для секретної служби Пруссії ще здавен. Але прусаки позбулися його, довідавшись, що він дещо із їхніх секретів продає також і міністрові Кауніцу у Відні.