Володарка Понтиди - Косач Юрій

Герцога можна вважати закоханим у княжну, бо він вже відіслав свою теперішню титулярну коханицю, марграфиню Марієнвердер і збирається обсипати княжну велекоштовними добродійствами та подарунками, він надіється, що вона не відмовить йому взаємності, якої він благає.

І барон Вахтендонк і капітан Гарольд вважають, що це нагода, якої добиваються дуже імениті жінки. Якщо княжну зустріла така почесть, яка, за всіми ознаками, не є наслідком хвилинного захоплення, а справжньою буреломною жагою, то княжні заздритиме неодна високоуроджена претендентка на таку увагу з боку його високості.

Бачивши, що княжна то блідне, то паленіє, пломеніючи гнівом, я схопив за руків'я шпаги і просив її, щоб вона веліла мені зійти униз і дати достойну відповідь герцогським блюдолизам. Признаюсь, що я не уявляв цю відповідь іншою як розпис їхніх плюгавих мармиз моєю шпагою. Більше того, я не вагався б у тій хвилині продертись у саму резиденцію цього слинявого бабохвата та простромити його шпагою як шолудивого собаку, хочби довелось заплатити життям за це. Христанек почав белькотіти про складне політичне становище, яке не дозволяє електорові публічно брати на себе протекцію над княжною, але так чи інакше, це вже великий успіх і нехтувати ним не треба. Це — усміх долі.

Доманський сказав на те, що будь-яка недипломатична відповідь (він нічого княжні, мовляв, не підказує і нічого не радить), буде рівнозначна з негайним ув'язненням нас усіх, бо його високість в таких випадках не звик церемонитись, тим більше, що ніхто за княжну не заступиться. Доманський радив покликати Радзивіла і виявити його облудну гру, бо все говорить за те, що він був посередником у такій делікатній справі та намовив герцога вийти таким чином з неприємної ситуації, а одночасно придбати собі нову фаворитку.

Княжна, дещо охоловши, сказала, що Радзивіл тут ні причому, але вона погоджується, що здійсняти будьякі одчайдушні заходи, хоч і похвально, але справді небезпечно. Краще відкласти належну заплату на пізніше, а тимчасом викреслити герцога Карла-Теодора з усіх наших планів.

Ото ж вислано Христанека з дорученням переказати від княжни, що вона дуже дякує його високості за увагу і симпатію, але, на жаль, вона сьогодні почуває себе погано і прийме запрошення тільки післязавтра.

Це було дуже розумно, бо ми пошили герцога і його шпиків у дурні. Ще цієї ж ночі, зберігаючи повне інкогніто, ми преспокійно минули застави Мангейму і, взявши напрям на Баден-Дурлах, вибрались з володінь його мерзотної високості, бицюгана Палатинату.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ГРАФИНЯ ПІННЕБЕРГ

Шукаєш щастя ти, проте не знаєш,

Що ти, за ним ганяючись, його втрачаєш.

І. Хемніцер, поет XVIII ст.

Чи на василечки, чи на чебрець наскочуть,

Замість, щоб мед з них брать, одну отруту смокчуть.

З поезій XVIII ст.

Я бачу і одобрюю всі кращі речі, Проте за гіршими іду.

Овідій; "Метаморфози" XV.

Суд милостивий для круків, але голубів пригноблює.

Ювенал, "Сатири".

Найвищий час упоратися з цією

негідницею, закоренілою шахрайкою,

з цією креатурою, напів божевільною

жінкою, яка присвоює собі ім'я і

походження, до чого не має найменших підстав.

Катерина II до адмірала А. Орлова, 1774.

1

Наша карета гримотіла долиною Некару, в напрямі Гейдельбергу, старовинного городу Гогенштауфенів і все далі, далі на південь. Подорож була тривожна і виснажлива, бо ж треба було оглядатися, чи не женуться за нами драгуни герцога Карла-Теодора, треба було трястися по вибоїстому шляху, минати застави із злющими жандармами, ночувати в сопушливих заїздах.

Однак після бурі з громами і блискавицями, що черкали чорне плесо Рейну, над дібровами Шварцвальду, у ясній блакиті, заграла веселка. За нами далеко залишився Ман-гейм з його любашним дундуком-дюком, нарешті ми прибули до погідного Баден-Дурлаху, з його Турмбергом, у підніжжі якого ми розташувались у гостиниці "Германія". Однак, не встигли ми передихнути хоч часинку з дороги, як з'явився фур'єр і в імені марграфа Карла-Вільгельма та його дружини Сібілли-Августи врочисто вручив нам запрошення загостити на дозвілля у їхню резиденцію.

Це було несподівано; адже ж княжна подорожувала не як княжна Володимирська (щоб змилити погоню електора Пфальцу), а як графиня Піннеберг. Марграфів фур'єр уклінно, але й з хитреньким посміхом заявив, що його володар шанує усіх чужинців, які не минають кордонів Баден-Дурлаху, а над усе — іменитих і освічених, а такими ми і є, за всіми ознаками.

Самозрозуміло, що запрошення прийнято і гостювання у шанобливого владаря Баден-Дурлаху видалось нам раюванням.

Марграф Карл-Вільгельм, а особливо його юрлива жіночка Сібілла-Августа, поводились з нами сердечно. Я готовий був повірити, що не всі німецькі княжата і графенята, яких я вже вдосталь перебачив та й добряче розпізнав, були однакові. Марграф був людиною свого сторіччя, освічений homo literatus, який, довідавшись, що я ще не читав "Сповіді" Руссо та "Думок про філософію" Дідро, негайно надіслав мені своїм спальничим обидві книги. Сам він захоплювався Вольтером і вже тричі відвідував його у Ферне, збирав старовинні монети, сам — фізіократ, уклав чималий гербарій, написав трактат про майстра Дюрера, розчитувався в енциклопедії та підтримував молодих німецьких літераторів. Його жіночка малювала непогані акварельні краєвиди та вирізувала силуети. Коли я похвалив їх, обидвоє, маніжні як фарфорові лялечки, аж розцвіли і за кожним моїм словом, (яке чомусь вважали мудрим), із перебільшеної ввічливості розсипалися в похвалах. Мені видалось, що це імените подружжя перебуває в пасторальній ідиллі, але їхній камергер, барон Мунгейм, дискретно прошепотів мені, що марграф не від того, щоб поласувати принадами молодичок із фрауціммеру, а марграфиня не цурається не надто скромних кавалерів.

Ото ж декілька безжурних днів ми перебували в гостинному Дурлаху. Звичайно, я маю на думці себе і княжну та, може ще, Монтеги Уортлея, бо Доманський і Христанек осьде нудьгували й пошепки нарікали: "Парбле, яка це все нудота!". Я думаю, що вони хотіли і тут когось обшальвірити, включно з самим марграфом, але на це не було нагоди, бо в карти тут не грали. Цих наших двох співтоваришів долі й недолі я встиг добре розпізнати. Що добрішою була якась людина, що ввічливіше вона поводилась з нами, тим наполегливіше Доманський і Христанек прагнули її обдурити. Навіть і тут, в резиденції, Христанекові пощастило, як я пізніше дізнався, вициганити від камергера Мунгейма декілька десятків гульденів.

Щодо мене, то я, здається, марграфові і марграфині сподобався. Вони називали мене "юним філософом", хоч я, далебі, не сказав щось глибокодумне, хіба що розважав їх різними історійками, розповідями про власні пригоди, не називаючи імен. Гадаю, що я цій марграфині трохи впав у око, бо вона, приграваючи собі на цитрі, виспівувала доволі приємним голоском жартівливі італійські пісеньки і на мене позиркувала зальотно.

Сказати правду, я не знаю, чи марграф та його двір прикидалися, чи справді не знали, хто така графиня Піннеберг. Марграф доволі вільно висловлювався про Фіцхен-Катерину, посміювався над її кореспондуванням з Вольтером і Дідро, бо, мовляв, легше спрягти черепаху з ланею ніж тираниху з велетнями вільного духа. На тиранство "Семірамиди Півночі" він давав всілякі приклади, хоч і не заперечував, що це бабисько з кебетою, але вважав, що її спорзність таки переходить межі пристойності.

Графиня Піннеберг уважно прислуховувалася до усіх цих марграфових медитацій, які він, що правда, виголошував обережненько і солоденько, та, можливо, подумувала, чи не приєднати й його до нашої справи, але марграф, начебто, між іншим, сказав, що як це не боляче, але таким, як він, дрібненьким княжатам у Німеччині, треба сидіти тихо, як миша під мітлою, щоб не наражатися на неласку сильних світу цього, бо їх проковтнуть у мить, як дебелі щупаки масійську плотичку.

Я певний, що це говорилось не навмання і що марграф і марграфиня дуже добре знали, що ми за птиці, хто така графиня Піннеберг і з-під ока спостерігали нас, що краще їх залишити в спокої, бо, справді, куди було пориватись на сильних цього світу ось такому цуценяті як марграф Баден-Дурлаху?

Нам не залишилось нічого, — як сказала княжна, — а лише подякувати за гостину, за асамблеї, влаштовувані для нас, за театр, а головне, за добре серце їх високостей і ладнатись далі в дорогу, до Штутгарту.

Доманський вдосталь глумився з мене, що я не скористався з пускання бісиків марграфині і прогайнував всілякі нагоди, бо й він зауважив, що вона частенько, обіцяючи, зиркала в мій бік. На його гадку, що більше жінки говорять про всілякі ідеали, тим вони податливіші щодо тілесних розваг. Його підтримав Христанек, розповідаючи, що своячки марграфа, які грали з ним у парку у серсо, по черзі зазивали його розважатись у павільйониках. Доманський почав роздобарювати, що все на світі — вигадка ледарів. Люди пишуть книги і дурнів навчають історії Греції і Риму та закликають наслідувати античних героїв, хоч знають, що в цій історії самі лиш казки і побрехеньки; вигадують теорії кращого ладу в світі, хоч знають, що все залишиться по старому; розважаються сентиментальними теревенями, як оця марграфиня, хоч знають, що все це веде до одного. Найважливіше в світі — золото, — закінчив він, — аз ним легко і гарно можна прожити. І саме це — мета людини.

Я давно вже звик до цього нахаби, що прикидався всезнайком і магом; Уортлей тільки гоготів, але княжна на це сказала, що це все може й так, але що з того? Наш світ, — найкраще сказав про це Вольтер, — був би тільки клоакою для всіх інших планет і, коли б не видумувано казок і ідеалів, то людина скотилася б до стану дикуна.

"А саме такий стан і проповідує той ваш хвалений Руссо, — зареготав Доманський, — ось вам найбільший філософ нашого віку! Він каже, що людину зіпсувала цивілізація, бо якби людина була дикуном, то принаймні залишилася б добросердою, і не шахрувала б свого ближнього, не пригнічувала б одна одну і не дурила б всілякими релігіями та законами..."

"Нехай він це проповідує дурникам, — вкинув Христанек, — ваш Руссо ніхто інший як півголовок. Його давно пора засадити до божевільного дому в Шарантоні..."

Княжна з тих дебат, які вели людці, що у філософії розбиралися як кабанці в астрономії, сміялася, аж поки ми не попали в халепу, мало не поскручувавши собі в'язів.

За кільканадцять миль від Карлсруе вісь карети, яка й так відслужила свій вік, перегоріла, а колесо зламалося.