Люборацькі - Свидницький А. П.
Спочатку йому минало, а далі почали й сваритись, не так хто, як Орися: чепуруха була, то й сердилась, що призьби пооббивав, а їй треба мазать. Згодом і штовхать-таки почали, а хлопець, що той чорний віл, лиш боками поведе, як його штовхнуть. Так, шукаючи пруття на різки, аж хворост розвернув. А що вже тих цурпалків, що відлітали, то не раз і в борщі було. Тільки й роботи мав Антосьо за всі вакації, що хльостав та й хльостав. Було іноді і вийде з подвір’я. Ну, думають, на баштан потяг. Вишлють чи вечеряти, чи обідати, а його там і не було: як не в лозах різки плете, то де-небудь зариється в солому і пухне.
- Чому ти не підеш, не побавишся, як торік? - каже мати.
- Не хочу я,- озветься Антосьо,- з мужиками заходити.- І піде на тік, щоб з очей зійти, або й на баштан потягне на яку годину. Та й там хльоста, аж яри в землі повибивав. «Здичавів хлопець»,- думали вдома. А стара не забула спогадать свого покійного татуня, зітхне і каже: «Недаремне покійні було розказують, що то будуть не учителі, а мучителі! Оце так вимучили всю жвавість з дитини! А яка хороша була та жива яка!»
Так і зріс він ні до чого. Що в йому кипіло, зараз виявилось, як тільки попромували його в четвертий клас. Та до цього ще далеко було! Не було другого Ковинського, щоб стать вище Антося, то на друге літо вже він перед водив: ні горох, ні садок від його не виховались, бо мав уже цілу компанію; а сам був хлопець ручний і на всі вигадки митець. Дав бог дарувания, та лиха доля лиху дорогу показала, то й пропадало воно над різними штуками. Ще вторік він показав себе, як вели з горохом до смотрителя, а на цей рік нових штук наплатав, що й не нарозказуваться. Чого вже молдовани не придумували, а спіймать його жодним способом не могли. Та раз таки застукали на дереві - ще й не самого, а з компанією.
- А ви сякі-такі! - закричав молдован і вчепивсь до одного.
- Осьде я, дядечку! - заговорив Антосьо з яблуні. Йому аби тих вимотати, а сам викрутиться.
Всі вже знали Антося і напосідались на його, то молдован, пустивши того, кинувсь сюди:
- От я тобі,- каже,- ти думаєш, що й мене здуриш, як других! Злазь,- каже,- злазь!
- Здійміть мене, то злізу,- озвавсь Антосьо.
- Злазь, тобі кажу! - гукнув молдован.
- Здійміть, то злізу; а сам не можу, бо дуже об’ївся ваших яблук. Та славні ж вони у вас!
Погукав той, погукав та й лізе на дерево; а Антосьо все вище. Як побачив, що молдован вже не скочить, бо високо виліз і в гілки вбрався, тоді сам по гілляці та до сливи, вчепився за верх і з’їхав на землю.
- Бувайте здорові, дядьку! - каже. І лиш закурилось.
- Бач! Га! отак одурити старого! - заговорив молдован на яблуні.- Це чорт, не дитина! Дух святий зо мною! Кому б оце в голову прийшло?
Так чоловік кметував, поглядаючи, а Антосьо ровом поза садками та в пашні; свиснув на братію, і пішли гуртом, виспівуючи.
Любили старші Антося за його штуки, піддавали йому духу, а він і пішов та й пішов по слизькому: все тільки штуки витворяв, а в книжку й не дивився. Проте таки перейшов у третій клас. Був би він попас, та ось що трапилось: прислали нового учителя. На первий же клас він спросив Антося, а цей ні в зуб.
- Аж мені встидно! - каже учитель.- Сідай та й не кажи нікому, що тебе спрашували.
Колупнуло Антося за серце, аж заплакав. З цього й почав учиться, і яблука занехаяв, і все. Тим-то й попромували його в третій клас.
Тут було вже два учителі і наче один одного хотіли перейти в жестокості: той б’є, а той ще лучче. Та пройшов місяць, Антося не вибили; проходить і другий, а його не б’ють. І вчиться він, аж всі дивуються. Та нема такого, щоб небитим вийшов з духовних шкіл - не за одно, то за друге або просто за те, що не битий, розтягнуть і дадуть, аж не присядеш.
В духовних школах після обід, поки ще ходили, пишуть було упражнєнія: або з латинського чи грецького на московське перекладають, або з московського на латинське чи грецьке. І боже сохрани помилитись: в той день, як після обід писати, як роздаватимуть тетраді, набереш, як убогий в торбу. Латинським учителем був вже немолодий чоловік, Заторський звався; ходив з бакенами і сік, доки й теплий. Його духу боялись ученики. От і принесли в понеділок латинські упражнєнія, та не роздавали, а поставили на столі, щоб то суд видати. Опріч упражнєній, там завдають на неділішній день писати окупації - що-небудь з книжки на одну неділю по-грецьки чи по-латинськи, а в другу те ж саме по-московськи пишеться.
Хто не бачив окупацій, той не зна, що́ вони за штука; а це от що: з білого паперу зшивається тетрадь в лист і обрізуються кантички, себто спідній край з-на два цалі, щоб тетрадь вийшла трохи що не квадратна; лінюється її, і пишуть. Для окупацій особне й чорнило роблять: лисньонце, як там звуть, цебто лискуче таке, як дзеркало. І вже ж не пишеш, а печатуєш; і всіх святих спросиш до помочі, і самого бога, і кого знаєш на небі, щоб тільки добре написать. Бо як
