Люборацькі - Свидницький А. П.

- Ух! - каже,- как я зашмалился! а пыли сколько!

- Як на свинячім стегні,- озвалась Мася.

- Ну да! Т[о] е[сть] - как у тебя на шее - ты хотела сказать! - озвавсь Антосьо.

- Зовсім ніт,- каже Мася,- в мене шия чиста,- не віриш, то подивись: я щодня мию, хіба вже прем часу не маю.

- Где видано, где чувано, чтобы свиндя,- на це слово наліг голосом,- та шею себе умывала? - каже Антосьо.

- То ж - свиня, а то - Мася,- озвалась Орися.

- А я между вами не различаю,- Антосьо каже,- и то свиндя, и то свиндя.

- То свиня ж ти сам! За що ж ти мене свинею нарікаєш? - озвалась Орися.

- Бо ты свиндя! Просто свиндя, еще и бурая, тупорылая. Вот тебе - ей-богу!

- Навчився! - каже Текля.

- И ты, поросенок, смеешь? Так и дам! - І замахнувся кулаком.

- А зась! не знаєш? - озвалась Орися.- Ще не ти тут старший.

- Чого ты? чого ты? Я и тебе по макоедах! - гукнув Антосьо.

- Tak і być powinno,- защебетала Мася.- Ładnie! Oto ładnie! 109

- И ты, Брут, против меня! 110 - сумно заговорив Антосьо, а далі й крикнув: - Молчать, ты, ляшка проклята!

- A hyclu ty jedеn chodzisz! jak ty smiesz? Та ja tobie nie Orysia! 111

Антосьо і в кулаки вже наплював, щоб так і трахнуть, та ввійшла мати.

- Що? вже заходились воюваться? - заговорила вона.

- А чого ж они, дряни, смеют возвышать свой нелепый голос против меня?

- Так як же з тебе не сміятись? - каже мати.- Та подивись сам на себе! - І засміялась.

- Тu quoque, Brute! 112 - заговорив Антосьо і додав: - А разве я сам на себя стараюсь? Если я смешной, то вы с себя смейтесь, что так меня убираете.

І став ходить по хаті та руками розмахувати. А мати думає: «Що це він каже? квакай, брусе, чи що?»

- Як не буде мені сіртука,- почав далі Антосьо,- то хату рознесу.- І стукнув кулаком в стіл.

- Не рознось так скоро,- заговорив о. Яким, ввійшовши знадвору,- бо це хата моя; а я тобі що винен?

Сироти вже жили на подвір’ї, там була стара хата. Та о. Яким був як і одинокий, то вони все в його сиділи.- Наче йому смолою губи заліпив, так Антосьо змовчав. Та не перемінив своєї постанови, щоб сіртук справили, та ще не абиякий, а суконний.

- Де я тобі возьму тих грошей? - скузува́лась мати.

- А меня где взяли? Там и денег возьмите.

Плюне мати та й піде. А Антосьо ізнов:

- А когда мне сиртук справите? - Все по-московськи балакав.

- Оце біда мене опіла з тими чужоземцями,- каже собі стара,- то ляшка вдалась, цей москалем став! Ото понаучувались! цур йому з такими школами! Недаремне мої покійні татуньо - хай їм царство небесне - було кажуть, що в одній хаті житиме кіт, миш і собака. Оце ж так воно й є!

Вже недалеко було до первої пречистої, а сіртука Антосьові все не було. Далі паніматка зібралась і поїхала до міста, і набрала свойому синові на сіртук і на все, що треба.

Як розприскається мій Антосьо! е! як та вода на лотоках бурлить, що ні спинку, ні гаманцю не має…

- Как можно? как можно? - гука.- Им,- ніби дівчатам, сестрам,- то вон что понасправляли, а мне и сиртука хорошего не хотите! Так я себе сам…

- Ну і сам собі справляй,- каже мати,- аби-сь тільки мав за що.

- Найдём! - озвавсь Антосьо.

Приїхали кравці; Антосьо як не той - тихий, смирний, що куди. Так і до Крутих поїхав, що наче другий розум вступив йому в голову.

Ще серпень був, як Антосьо забаг: їхати та й їхати до Крутих.

- Що тобі такого, сину? - каже мати.- Ти ж ніколи так не рвався з дому.- А було аж після пречистої (після другої вже).

- Е! - озвавсь Антосьо,- тоді то старших боявсь тощо; а тепер чого бояться, коли сам старшим буду! Як спізнюся та пропустю, то хай йому цур! Лучче вже й не являтись. В четвертім класі,- каже,- не те, що в других,- хоч півроку пройде, все поповниш; тут все по-латинськи та по-гречеськи. То коли його вивчити? - От так він говорить, а сам собі дума: «Добре перед жінкою й тумана перти, бо не поправе».

«Бідні діти! - подумала мати.- Добре мої татуньо розказували, що то будуть не ученики, а мученики!» І почала в дорогу рихтуваться.

Був вересень на початку; сонце пекло, аж шкварчить; по узгір’ях всяке зело пожовкло; а із-за гори підіймались хмари - на дощ збиралося, кожен знає.

В цю саме пору в Крутих на тім пляцу, що коло Пьотрової, стояло скілька чвертокласників,- все в новім убранні, і паличками землю копирсали, і Антосьо межи ними. Сіртук на ньому новий, роксаковий - поли аж по кістки; шаравари черкасові, на стременах і напруджені, хоч смичком поводь; кашкет новий з китицею; жилетка шовкова в квітки і чоботи на рипах ваксовані.

Наче сумували чвертокласники, бо мовчали, а на виду не сум видно було: всім очі світились, як каганці.

- Жаль,- каже один,- що ми не вкупі живемо!

- Жаль,- каже другий,- а добре було б!

- Та що жаль, то жаль,- озвавсь Антосьо.- Ходім же з жалю та вип’єм!

- Ходім,- заговорили ті. І пішли вниз, униз, та й до Пьотрової.

Вже й кози, як звали второкласників тощо, поназ’їжджались, та ще класи не починались, не було й журналу в стації, то дітвора й хати не держалась - розбрелись, хто куди попав.