Люборацькі - Свидницький А. П.

- То и тебе будет, если не будешь учиться.

- Буду! - каже Антосьо.

- Смотри же! ступай на место.

Антосьо сікнувся до первої парти, де попереду сидів, бо був п’ятим в первім розряді.

- Куди? Куди? - заговорили ученики.- Твоє місце на Кавказі! - Кавказом звуть останні парти, де сидить гебесня. Поки Антосьо чобіт шукав, написали нові списки і його внесли в третій розряд.

Пішов Антосьо, понурившись, і сів та й думає:

- Не буду ж я вчитися, коли мене тут засадили межи гебеси.

Як виходили з класу, учитель наказав, хто поблизу живе коло Антося, щоб його мав на оці і конче привів у клас; то Антосьо прийшов і на другий день. Спросив його учитель, а він ні слова не знає; ні слова йому й не сказали, тільки вибили.

Як цього тут натягали, Ковинський приходив до його стації: «Дурак,- каже,- пішов у клас, коли ще не сховався».

На третій день Антося ізнов вибили, на четвертий ізнов. Так і щодень били до суботи. До суботи не бачився він із Ковинським, а тоді старші ізнов звели їх,- по черешні послали.

- А що,- каже Ковинський,- як тобі здається, добре ходити в клас?

- Та хай йому сто чортів!

- Ото було мене слухати, а не прилєжних.

- Вже не піду більше.

- І добре зробиш!

- А як сключать?

- Та що? паламарем будеш, опісля вийдеш на дяка, там в стихар посвятять, там в диякона, а там і попом зроблять.

- А ваш тато чому так не зробив? - поспитав Антосьо.

- Мій тато? ге! він одно, що неграмотний-таки: чуть тільки читає; а друге, що овдовів. Здурів та змолоду оженився, та ще й старшу за себе взяв, то не злюбив, що скоро постарілась, і почав бити, щоб умерла. Тепер вже й кається, що молоду взяв; та ба! старої з гробу не підійме, а молода молодших шука. Якби не це, то й тато давно вже попував би. Та ти думаєш, паламарем зле бути? Викинь собі з голови! Мій тато зуба з’їв на паламарстві, а на долю не нарікає.

- Все ж таки лучче бути попом або хоч дяком, аніж паламарем.

- А хіба ти думаєш, що так і скінчиш? Не тепер, то опісля сключать, а все буде тобі; та ще й наб’ють попереду. То не лучче ж без клопоту обійтись? Я собі подам на «изучение» до якого дяка або таки й додому, та буду ходити по парастасах, та по весіллях, та на вечорниці! І голова не заболить! А прилєжні все тремтітимуть, щоб не вибили. Що й казать! - з радістю крикнув Ковинський, аж підскочивши, і пішов вибриком, лиш закурилось.

В понеділок Антосьо вже й не пішов у клас: втік до Ковинського, ще всі спали. Як пішли в клас, Антосьо з Ковинським пішли по садках.

- «По лености» тебе записали,- сказали Антосьові ученики, прийшовши на обід.

- Овва! хай пишуть! - відказав він, сидя на кроваті і ногами гойдаючи.

- А битимуть!

- Овва! хай б’ють! чи то мені первина! Хай би були спершу не били, як я ще боявсь різки; а тепер мені байдуже.

Так пройшов час до самого екзамену. Антосьо все втікав, все ховався; і Ковинський все йому торкотав своє. На екзамен Антосьо позичив чобіт і пішов.

- Почему ты в класс не ходил? - поспитав смотритель на екзамені.

- Не было сапогов,- відказав Антосьо.

- А почему не учился? - поспитав той.

Антосьо мовчав, то учитель каже сміючись:

- Не было охоты.

- Так вот мы поддадим ему охоты. Взять его! - гукнув смотритель.

Роздягли сірому і вчистили мало не копу. А він, неборак, щоб пікнув.

Останній празник цього року. Ковинського сключили, а Антося оставили на другий курс, ще на два роки. Як приїхав Антосьо додому, Мася й не подивилась на його, все однакова була, та він перемінивсь: вже не побіг, вигадуючи, як торік; а наче боявся, наче соромився, наче одурів. Став собі коло порога та й стоїть, обдертий, обшарпаний, лиш чухається.

- Чи нема в тебе ку́ки? - поспитала мати.

- Ні, нема,- відказав Антосьо.

- Треба тебе поськати,- каже Орися.

- Ні, не треба,- озвався Антосьо, все стоя на своїм місці.

- Чого ти наче чужий? - каже мати.

Лупнув неборак очима і мовчить.

- Антосю! ти чуєш? - заговорила Текля, веселенька та здоровенька, ласкаючись коло матері.

Антосьо лиш очима лупнув і почухався.

- Чого ти мовчиш? - допитується Текля.

А він все мовчить, лиш очима поведе.

- А в нас баштан є! - заговорила мала в мами з-під руки та ще й з міною. Антосьо усміхнувся, та не тим дитячим, щирим усміхом, що від його аж іскри скачуть, а якось наче знехочу.

- Не, wilсzysko! 108 - заговорила Мася, йдучи з хати, і погладила його через вид, як зближилась. Що, якби це вторік? А тепер і не поглянув: «Буду,- каже собі,- паламарем, а це попівна; треба привикать».

Ще до його заговорювали і вже аж силою посадовили, а він мовчить та й мовчить. Найбільше Текля чіплялась та жебоніла-жебоніла і відступилась - та й почала плакать:

- Загордів,- каже,- як Мася, що вже й говорить не хоче!

А Антосьові й не в думці: вийшов собі надвір і сів на призьбі та й грюкає ногами і думає: «Отут я вторік татка бачив; отам балакав з ними; а ось корогва стояла, як вони на столі лежали; он той кіл, що вони забивали, а я держав». Все згадав сиротина і от-от заплакати! Вже й сльози навертались, і в горлі заболіло, як перед плачем, і самі лиця кривилися, і брови моргали, та побачив хворост на купі, і наче не він сидів на призьбі, кинувсь до хворосту і почав пруття витягати. Веселий, навибирав повну жменю, зв’язав їх у різку і став бити по призьбі та