Люборацькі - Свидницький А. П.

- До міста ходили,- відкажуть і покажуть папір чи цизорик, що колись купили, аби старшому очі запхати.

То й тепер нікого з малих не було дома ні духу.

- Так і треба,- кажуть чвертокласники.

Антосьо зараз пішов у пекарню і просить хазяйку:

- Чи не можна б, щоб Мотря пішла до Кромбера?

- Чого вам аж до Кромбера? - хазяйка каже.

- Вишняку! - з пишною міною відказав Антосьо.

- Та не можна від якого другого жида, а конче від Кромбера?

- А хіба ж ми що? може грошей не маєм? - заговорив Антосьо і вийняв з кишені капшук повний, грішми набитий.

- Ось! - каже,- дивіться! - І дав аж п’ять карбованців.

Кромбер - то був самий багатий купець в Крутих: винами торгував, а наливок і не було в його ніколи.

Та Любораченко не знав, і хазяйка не знала, що є, а чого нема в його, бо то все голота була, що й не снилось їй луччого, як наливка.

Від Пьотрової треба було через яр йти, через два містки, а там ще степком поза жидівськими домами, а там уличками та переулочками, доки на місто вийдеш, а Кромбер аж за містом жив, в поперечній перії,- то Мотря таки ген-ген забарилась.

Чвертокласники тим часом трощили кавуни.

- Може, курку або гуску? - питає Антосьо.

- Якби так через місяць, то недовго б їй заважати у тебе в скринці; а тепер ще домашні птиці небеснії в пузі превітають.

- То й не треба! Може меду? - каже.

- Нам і так солодко,- відказали.

Вже третій кавун доїдали; калюжі по всім столі, аж на землю тече; по хаті шкаралуп, як на баштані коло куреня; а що зернят усюди, то вже й бог забув.

- Нема вишняку,- заговорила Мотря, ступивши через поріг.- Та що ж ви наробили? - додала вона.- Де вам і ці пляшки поскладати, що на столі такі калюжі?

- Та клади де-небудь,- озвавсь Антосьо,- хоч і на кроваті тим часом.

- А я,- каже Мотря,- взяла рому та вина; може віднести? Я з такою умовою й брала, що як принесу, то щоб назад прийняв.

- Говори! ми його приймем, що й сліду не знайти.

Поклала Мотря пляшки на кроваті і взялась прибирати на столі; Антосьо склянку витирав, а тих два чвертокласники поглядали один на другого, то на ті пляшки. Через годину в Пьотрової вже співали.

- Позич мені, брате, скілька карбованців,- почав далі один з гостей просить Антося.

- А скільки тобі? - Антосьо каже.

- Та так з п’ять абощо.

- Нема п’яти,- Антосьо каже,- десять, коли хоч, дам.

- Давай уже й десять, що робити з тобою? - каже той.

Поліз Антосьо до капшука, а той, другий чвертокласник, дивиться, і йому аж очі забігали.

- Та не давай йому,- каже,- а дай, брате, мені лучче!

- Ні, ні! мені дай, а йому не давай,- озвавсь той.

- Не вір! не вір! - каже другий,- мені дай, а йому ні!

Антосьо все корпавсь у капшуці; далі вийняв цілу паку бумажок - все по десять та й по десять - і дав одну тому, що просив. Взяв той і почав чванитись:

- Бач,- каже другому,- таки моє цвіте, а твоє гниє.

- То позич же й мені,- почав другий,- коли йому позичив, хай не дражниться.

- На й тобі десять,- з пихою, як який міліонщик, заговорив Антосьо.

- Овва! - каже цей,- бач, і в мене є! Вип’єм же тепер за здоров’я Антонія Гервасійовича, що позичив нам грошей.

З цим словом налив склянку:

- Твоє здоров’я, Антоній!

Антосьо зав’язував капшук і не чув, а може, до тої пори вже й вуха йому позакладало.

- Чуєш, Люборацький! - почав той.

- Га! - каже Антосьо.

- Дай тобі, боже, здоров’я!

- Дай тобі, боже! - озвавсь Антосьо.

І цей хильнув та й налив і каже до того, другого:

- А ти чому не п’єш?

Той мовчав. А на його бендюги́ надійшли,- спустив носа, як індик, губу відквасив, голову повісив та й сидить, лиш сопе.

- Чуєш, бра! - заговорив Антосьо,- чому, бра, не п’єш?

- Не хочу!

- Ти вже сердишся?

- Сердюся.

- Та за що ж?

- Як-то за що? - каже той нахмурений.- Чи ж я таки рівня тому, що ти і йому, і мені по десять карбованців дав? Хіба він тобі такий приятель, як і я?

- Ще більший! ще більший! - підхопив той і додав: - Люборацький! чуєш, Люборацький! - каже,- коли хоч, кажи в вогонь лізти - полізу! їй-богу, полізу! за тебе, братику, і в вогонь, і в воду - їй-богу! О, бач! - почав далі і поліз по кроваті, зняв образ, поставив на столі і почав поклони бити. Вдарив їх скілька і каже: - Заклинаюсь оцим святим чи святою, що тут намальовано, бо щось недобачаю, коли я не більший приятель для Антося, як той. Чуєш? - гука до того нахмуреного,- чуєш? їй-богу, правда! - і поцілував образ.

- Дурний ти,- заговорив той,- хіба я тебе не знаю, що ти світовий брехун? От коли я не брехун, то так що ніт! І присягну, що ніт.- І собі збирається лізти, та Антосьо придержав його за полу, каже:

- Вірю! їй-богу вірю! От на тобі іще десять карбованців, бо я тобі вірю.

Взяв цей і каже:

- А я таки поцілую святого Миколая, що з мене луччий для тебе приятель, як з отого сучого сина брехуна! - І поліз здіймати св. Миколая та ставити на кроваті.- Бач,- каже до того, що вже клявся,- все-таки моє цвіте, а твоє гниє - ось уже друга! - І з цим словом так тикнув під ніс бумажкою ніби, а замість неї кулаком, що той аж на ногах не встояв, а мусів