Люборацькі - Свидницький А. П.

- Вдягайсь, Люборацький, та підеш з нами,- кажуть вони. Вбрався Антосьо, взувся й пішов. Чоботи мав здорові, насилу волік за собою. Вийшли на степок - цілина за селом ще перед дільницями. Славне там місце: косогір далеко тягнеться на схід сонця і на полудень; під сонце зараз же долина і друга гора; по горі вітряки і хатки по узгір’ю; а на полудень верстов за сім поперечну гору видно, на горі ліс і шинок. Все видно, як на столі - де птах снує понад пашні, і те видно. А все поле в смугах: та зелена, та ще зеленіша; та вже сіра, та половіє - збожжя видно: а проміж пашень зеленими смугами горохи йшли та кукурудзи. Кукурудза ж зжовта-зелена, горох зелений-сіроватий, і хто очі мав, той бачив, що наче по йому метелики літали,- то цвіт.

Антосьо не знав, чого й нащо старші взяли його з собою, і йшов - як от лоша за возом. «Може,- думав,- до криничок». В ту сторону в полі славні кричнички, і школа́ по суботах було ходе туди: бо там якось славно було посидіти: кругом пашні, а між пашнями цілина і густа розкішна трава - не жнеться, ні коситься. Славно було покачатись в цій траві!

На степку старші посідали. Гава первий вийняв з-за халяви люльку, за ним і ті, і позакурювали.

Як ось летить один школяр - невеличкий, обдертий і босака́.

- Він? - показав Карман Іванович.

- Він, здається,- озвавсь Гава.

- Він, він,- каже Папуша.

І Антосьо глянув: «Хто б це такий?» - думає.

Аж прибіг і той. То був паламарчук і на все училище убоїще; звавсь Ковинський; літ мав з шістнадцять.

- А що, Ковинський,- почав Гава,- от тобі компанія! - Окинув оком він Антося, а цей його, і мовчать.

- В дорогу, чи що? - каже Папуша.

- Хоч і в дорогу,- озвавсь Ковинський.

- Люборацький! ступай за ним! - каже Гава.

- Куди? - питає Антосьо.

- Він тебе заведе. А ми ждатимем хоч тут-таки, а коли підем, то до твоєї стації.

Рушили хлопці в долину на сонце.

- Глядіть же, не опізняйтесь,- сказав Папуша.

- Добре,- відказав Ковинський. І пішли.

- Куди це нас послали? - спитав Антосьо свого проводиря, як вже відійшли.

- В горох! - відказав Ковинський.

- В чий? - пита Антосьо.

- Та там одного молдована,- відказав Ковинський.

Брели вони то пашнями, то межами, то суголовами; як набрели купу гною.

- Тут,- каже Ковинський,- скинь чоботи і заховаєш, бо вони тобі заважають.

Роззувсь Антосьо, і вдвойзі запорпали ті чоботи в гній, приміту поставили і пішли далі; вийшли на дорогу і пішли та й пішли. Понапорювавши гороху повні пазухи, ідуть собі, горох їдять, жайворонок цвірчить: «до бога молотити», то знов «ціп урвав, ціп урвав»; там шуляк здобичі шукає, а хлопці і гадки не мають. Ковинський розказує, як його вторік посилали яблука красти, вишні, кавуни; сміються, регочуться. А ззаду молдован лап Антося за комір!

- Ай! - скрикнув Антосьо. Та не зміг і оглянуться, чия то рука так цупко схопила його за брижі.

Ковинський ішов по другий бік дороги, і зник, як крізь землю пішов, що Антосьо не вспів і слова йому сказати і навіть не вгледів.

- А! ви знов у горох,- почав молдован,- як уторік! Я ж тобі дам горох! поведу до смотрителя.

- Дядечку! я ще вперве,- почав Антосьо,- і то я був би не пішов, якби знав, що це ваш горох. Отой, що втік, казав, що горох його хазяїна.

- Не вибрешешся,- почав молдован,- знаю я ваших!

І ще гуторили; Антосьо тремтів спочатку, як хорт надворі восени, а далі душа й на мірі стала.

Він і почав роздумувать: як би, думає, мені викрутитись? Поведе чорт до смотрителя, то битимуть, щоб не крав гороху. І почав:

- А до кого, дядечку, поведете мене?

- Кажу ж, що до самого смотрителя,- озвавсь молдован.

- Ведіть мене до інспектора,- почав Антосьо,- смотрителя нема дома.

Інспектор був добрий чоловік, хоч і він бив, бо там кожен б’є і це не йде за зле в людині, та мав серце в грудях: не катував, а найбільше десять давав. Смотритель же, то й по сорок, і по сто ліпив. Тим-то Антосьо й просив, щоб до інспектора його відвів.

- До інспектора? - озвавсь молдован.- Ні! до інспектора не поведу, а до смотрителя поведу; не кради гороху!

Вже місто видно було, як на долоні, і класи за містом; Антосьові все холодніло та й холодніло в душі! А тут переярки почались, що вода повимулювала.

Вели Антося тією горою, що від Балти; дорогою пилу було по самі кістки. На другій горі, що за містом, ходили ті старші, що його послали в горох, ні живі ні мертві. Ковинський дав їм знати, що молдован спіймав Антося і повів; то всі знали куди і тремтіли за свою шкуру. Побачив їх Антосьо, а вони його пізнали. Якби де в яру та ближче, то поміч дали б, а то далеко і на такому видному місці, що й не думай.

Іде Антосьо, як на заріз; а шуляк літа́ вільний, і боком переярки снуються в праву руку від дороги, а в ліву пашні, аж вище голови тому молдованові; і вже дільниці так з-на гони від них.

«Як введе в дільницю,- подумав Антосьо,- то пропав я! Хоч і видерусь абощо, то ніде сховатись. Треба викрутитись тут!» - думає собі, йдучи, і горох їсть; та й розсипав жменю.

- Ей, дядьку! - почав,- дайте позбираю.- І став.

- Хіба в тебе мало за пазухою? - каже молдован.

- Хоч не мало, та й цього шкода: будуть же бити, то за кожен стрючок відболить.

- Ну, збирай,- каже молдован.

А все держить його за брижі, аж йому в’язи затерпли.

Нагнувсь Антосьо; так збирає, так збирає. І молдаван нагнувся. Визбирав і рушили далі.

- То, дядечку, ви мене не пустите? - почав Антосьо.

- А нащо б