Дар Евтодеї - Гуменна Докія
Як це слово прищеплювалося на селі, то навіть я знаю. Приходжу я на город, а мої тітка Мотря й дядина Івгина питають мене, що то за комунія. Що то воно таке? Чи то правда, що совєтська власть хоче завести комунію? Геть усе буде спільне. Буде спільна земля, та не тільки земля, але й хата, одна казарма. А в тій спільній великій казармі будуть покотом спати всі й одною ковдрою вкриватися, і всі будуть спільні, жінки й чоловіки. Не дай ти, Господи, до такого дожити! — додавали.
Аж через десяток років совєтська преса почала писати про комуни, колективи та СОЗи, — а звідки ж крива тітка Мотря у 20-му році знала? Звідки вони знали, разом із моїм батьком, що "все це — жидівська видумка, жидівська робота"? Я лише оце тепер із книжки Леона Уріса "Екзодус" довідалася, що справді воно так. Комуни (кібуци) виникли в Палестині вже в 1909-му році.* Там — нічого свого, все колективне, їсти в їдальні, діти виховуються окремо... Було з чого брати зразок започинателям і проектантам комун на Україні.
Не знала я й того, що ще за рік до мого народження була вже вирішена моя доля... На 2-му з'їзді партії в Лондоні, де розділились на більшовиків і меньшовиків, 1903 року, вже була ухвалена програма наступу на селянство і ліквідації "дрібнобуржуазної стихії".
15
Ставища — це ніби нова сторінка мого життя. З Жашковом було покінчено, бо відтоді я бувала в Жашкові тільки наїздами, у відвідинах, на Різдво-Великдень та літом — поки вчилася. Потім Жашків став, взагалі, закритий для мене. Чи передала вже я тут, на цих сторінках, атмосферу невилазного болота, безповітря? Місця, звідки треба конче вирватися. Ні? То ще передам. Ще наковтаюсь я цього Жашкова. Можливо, якби було "якось там", то я не бунтувалась би і так би всмокталася, ніколи не вирвалась би?
А втім... Помиляюся. Мене б вирвали, чи як потім говорилося совєтським жаргоном, "нас ушлі". Доля ж моя була вже вирішена за рік до народження...
Отже, Ставища.
* * *
Все було тут цікаве і повне змісту.
Як пройшов іспит вступу, не пам'ятаю. Мабуть, легко приймали, бо це була нововідкрита школа, а організатором і душею її був Віталій Михайлович Самійленко. Ми, що поприходили з околишніх сіл і містечок, були першими учнями.
Сама школа була в великому будинку, що колись належав лікареві Гброхові. Дім цей стояв у глибині саду з розрослими кущами бульденежу із білим, як ком'яхи снігу, цвітом без запаху. Другими великими кущами ріс жасмин, що пахнув тонко
* Див. Leon Uris. Exodus, 1959, pp. 237-241 і далі. Bantam Book.
й дурманно заразом. Сад зазирав у вікна, а за домом із верандою, аж у глибину кудись, ішов великий плеканий парк. Ще в таких розкошах, садах-парках, я не жила!
Через дорогу розкинулися парки-маєтки графа Браніцького, що прилягали до ставу і тяглися аж до центру містечка Ставищ, аж до білого костелу. У цьому парку лежали руїни палацу Браніцького, що його спалила революція, залишивши з палацової пишноти тільки білі мармурові приступці. (Та спогад двірні, як то одну блюзку графині прасувала прачка чотири години, а вдягалась блюзка тільки раз...). Ближче до школи були незруйновані двоповерхові будинки, оточені поважними височенними соснами. Там колись жила двірня Браніцьких, а тепер будинки стоять порожні, служба порозбігалася.
Та маєток графський цим не кінчався. По той бік соші, що бігла від костелу в напряму на Янишівку, була простора шкілка. Колись графська, а тепер не знаю чия, — дбайливо оброблена, доглянена. Яке гарне слово — шкілка! Справді, школа для малих деревцят. Ото через цю шкілку я й ходила щодня, бо мама примістила мене у своєї сестри Наталки, що зараз за шкілкою жила. Ця частина Ставищ-села звалася Пшінка.
Я дивилась на цю сухорляву тітку, порівнювала її з тіткою Ялисоветою і з мамою, та й приходила до думки, що мама — найкраща з них трьох. Нічого того рідного кравченківського не могла я помітити у чужуватій тітці Наталці. От, найнятий куток, щоб я мала де спати та пообідати.
Та недовго я жила в тітки Наталки. За помахом магічної палички Віталія Михайловича покинуті будинки графа Браніцького стали гуртожитками для хлопців і дівчат, для тих, що були з-поза Ставищ. Там і я жила.
Все було яскраве тут, нове й захопливе. Це ж позбігалася сюди молодь з усіх околиць. Чимало ставищан, є й з Плоскої, Гойсихи, з П'ятигір, Ненадихи, Бузівки, Жидівської Греблі... Учні були різношерстні, різно підготовлені. Одні щойно із шкільної лави, а є й такі, що поприходили в солдатських шинелях.
Так, все було тут захопливе. Це оточення було моє. Я тут була своя, з якого боку не поглянь. Перше, це ж усі оці ще незнайомі мені дівчата й хлопці прийшли сюди з бажанням вчитися, як і я. Друге, здійснилась моя мрія — жити серед розкішної природи, а вона тут буйна, ще й не чужа мені, бо це ж батьківщина моєї мами. Третє, вже сама свідомість, що ось ми утвердилися на руїнах старого, поміщицького маєтку і тепер по праву беремо те, що нам було недоступне за часів панування тут Браніцьких, — освіту. Четверте (але я цього не усвідомлювала), тут для мене було необмежене поле для моєї гри: спостерігання. Це ж було моє улюблене, — бути трохи збоку й підглядати людей (які не знають, що їх розглядає хтось) у їх безпосередності. А тут у масі я не була помітна і могла так собі гратися. Спостерігати ж було що: учителів, учнів, їх вдачі... П'яте, я мала тут кожен раз щось незнане, хвилююче, воно заповняло моє прагнення щораз нового. Ну, і шосте, я тут знайшла товаришку, якої досі не було і якої так бракувало... Досі ж я не мала з ким говорити про своє улюблене, крім, хіба може, з Тимком Кравченком. А сьоме... — Може бути й сьоме, — ми тут купалися в пісні.
Найбільш впадав у очі Віталій Михайлович, що позбирав нас, повишукував учителів і був осередком усього цього шкільного новотвору. Він поділив приплив учнів на три кляси, він ввів такий устрій, що учні мали свою управу, себто передавав шкільні справи на загальні збори, хоч за лаштунками стояла Педагогічна Рада і голова її, Самійленко. На таких учнівських зборах кожен, хто хотів, висловлювався. Сидів на них і Віталій Михайлович (більш ніхто з учителів). Сидів й мовчав, ніякого тиску на хід зборів не робив. Тільки слухав. Наприкінці вставав і робив свої висновки, зовсім несподівані, не підпираючи ні однієї попередньої думки, але якраз ті, що витікали з усієї дискусії.
Викладав він історію, літературу, мову й географію. Бачу перед собою на лекції цього вчителя, суворого й серйозного, оцю дуже шляхетну ставну постать у бездоганному костюмі тютюнового кольору. Клясична грецька краса "ан фас" і в профіль, русява, злегка хвиляста шевелюра, яку він зрідка, легким доторком руки обережно, щоб не пом'яти й не розвихрити, поправляв. Мене цей рух дивував, не підходив він до загальної сильвети Віталія Михайловича, що для мене був зразковою постаттю педагога у найвищому розумінні. Так, наче любувався собою чи хотів сподобатися клясі? Перед ким це він так прихорошується? На це відповіді в мене тоді не було.
Поза лекціями умів він знаходити межу поміж суворим вчительським виглядом і товариською невимушеністю. А проте дуже всіх нас вивчав і спостерігав. Він наче не втручався, а пильно за нами стежив і мав на кожного характеристику, яку тримав про себе. Може ці його спостереження над нами й були причиною, що він весь час нас "пересортовував". Будинків і кімнат для гуртожитку було багато, то він визначив, хто з ким має бути в кімнаті. Пожили трохи — у Віталія Михайловича нова комбінація, — ти переходь у ту кімнату, а ти будеш тут жити. І треба сказати, завжди вдало підбирав групування.
А то загадає всім зібратися у неділю поза лекціями в найбільшій клясі і розвиває нам якусь позапрограмову тему, так, для загального розвитку. Моє шанування Віталія Михайловича дійшло вершка, коли він зібрав нас отак раз у неділю і розповів про матріярхат, американського дослідника Луї Морґана, що відкрив цю стародавню форму суспільного ладу і написав книжку про постання й розвиток інституції родини, і що ця книжка лягла в основу дальших дослідів про розвиток людини й її суспільних організацій.
На мене ця лекція справила колосальне вражіння, просто викликала в душі переворот! Тож я тільки й чула досі звідусіль, що "дівчата нездібні до науки", "жінка не людина", "ісчадіс ада", "нечиста", не сміє входити у вівтар, "жіночий університет — заміж", "волос довгий, а ум короткий" тощо-тощо. А тут розкривається, що не завжди так було. Я стала на гранітну основу, що недаремно хочу вчитися, що неправда, ніби для дівчини це непотрібно й необов'язково, однаково ж — підеш заміж, а там уся твоя наука непотрібна... Тоді ж у мене було пристрасне бажання рости духовно, удосконалюватися... хоч би на колінях рачки, а лізти до вершин своїх можливостей. А тобі кажуть — непотрібне це!
От, як підкріпив мене тоді Віталій Михайлович! Його лекція вклала в мою душу, крім випростання потоптаної гордости, ще й зародок наступних моїх шукань на дорозі самовдосконалення: лектуру в цьому напрямку, захоплення доісторичними темами та спробами втілити їх у мистецьку одежу, як от "Велике Цабе". Це прийшло через десятки років. А почалося у ставищанській педагогічній школі під впливом Самійленка.
* * *
Другий учитель, що був із самого початку заснування пед-школа, — Степан Куделя. Він викладав математику і співи. Тому, що співанки були два рази на тиждень, а я там співала альтом, то запам'ятався цей учитель тільки, як диригент. Треба ж було весь час дивитися на його руки й вираз лиця, та й пісня ж надає емоційного забарвлення переживанню. Кожна пісня приносить свою емоцію. Я дуже люблю співанки, вже тоді ця любов почалася, то хоч ми мали співанки зразу після лекцій, голодні, я цілком була згодна з Куделею, що на голодний шлунок краще співається.
В протилежність тонковидому Самійленкові, Куделя був плебейсько негарний, кирпатий, але з надхненними сірими очима, які закривали й усували перше вражіння, ту негарність. Куделя поза лекціями й хором не стикався з нашим шкільним побутом, але хор у школі відогравав першорядну ролю. Спочатку наш диригент розучував з нами народні пісні в обробці композиторів ("Мала мати одну дочку...", "Ой, вербо, вербо...", "Ой, не шуми, луже...", "Дударик", "Пряля", "За річкою, за Дунаєм..." і ще багато інших).
