В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Він голодний і змучений. Посадіть його на тугир.

— Не можна! — відповів Тайжан. — Необхідно, щоб він зрозумів, що людина дужча і треба їй скоритися.

Дорослих, міцних беркутів так кидають по три доби без їжі й відпочинку.

Сонце повертало на захід, коли Жайсак вирішив, що орля вже приборкане.

І дійсно, вигляд у орляти був жалюгідний. Змучене, виснажене, воно майже не розплющувало очей і, як мертве, безсило мотало головою, коли його кидали долу або підкидали на рукавицю. І пазури вже не впиналися в хутро. Напіввідкритий дзьоб, здавалося, благав пощади. І Жайсакові стало шкода його. Він посадив орля на рукавицю, почав пестити його голову в ріденькому пуху, ласкаво приказуючи:

— Каль бопали! Каль бопали!

— Рахім, принеси сирого м'яса і грудку цукру, — гукнув Жайсак підліткові, який спочатку розважався боротьбою людини з птахом, а тепер ліг на траву і відвернувся, не в силі бачити, як його мучать. Почувши ці слова, Рахім скочив на ноги і помчав у юрту табунників, де саме різали м'ясо на вечерю.

Побачивши їжу, орля радісно стрепенулося і швидко і боязко проковтнуло кілька шматочків м'яса. Потім Жайсак розбив грудку цукру на три шматочки і поклав один з них орляті в дзьоб. І орля почало обережно брати їжу з людських рук, як учора брало її з батькового або материного дзьоба.

Коли орля наїлося, Жайсак надів йому на голову ковпачок, так звану томату, з кулькою, прикрашеною бісером і пугачевим пір'ям, забрав його в юрту табунників, посадив тихого й приборканого на тугир — зручну триногу ліворуч від входу, і прив'язав кінець ременя до кереге. Орля сиділо тихо, спокійно, і коли Жайсак вийшов, спустивши полог юрти, заплющило очі й заснуло, змучене й підкорене людині.

Користуючись відсутністю батька і старших братів, Рахім лишився жити з табунниками. Все тут захоплювало й цікавило його. То відшукував він у траві запашні суниці, то слухав співи пташок, яких у степу ніколи не бувало, і одразу почав майструвати вигадливі сильця, щоб їх ловити і тримати в клітках, як козаки тримають канарок. То шукав у річці блискучі, ніби посипані сріблом камінці, або годинами лежав на пласких каменях, стежачи за рибками в потоці. Особливо заприятелював він з одним підстаркуватим табунником, що майстрував клітки й тенета, в які ловилися і чорні дрозди, і вільшанки, і золотаві іволги, чиї голоси бриніли для Рахіма справжньою музикою, а з конячого волоса сплітав найтоншу волосінь і до неї прив'язував саморобні гачки з мідного дроту, настромлював на них ґедзів та хробачків і ловив рибу... Шкодував Рахім тільки, що нема з ним улюбленої сестри Кульжан, вірної захисниці й помічниці в усіх дитячих справах і витівках. І, коли хто-небудь з табунників їхав в аул, він переказував Кульжан, щоб вона обов'язково прискакала до табунного стану подивитися на всі дива гірського лугу.

Та не могла Кульжан вирватися з аулу: якраз стригли овець. Від світанку до смеркання стригла вона ярок і баранів, які лежали перед нею зі зв'язаними ногами. Руки їй боліли від важких ножиць, сморід овечого поту, гною і бруду з дрібним сухим пилом від вовни забивали їй дух. Важке, то рудувато-чорне, то брудно-сіре руно підстригала вона одним, збитим у напівповсть шматком і лише на мить розгинала втомлену спину, коли чабан розв'язував ноги обстриженому барану, клав перед нею нового барана і швидким звичним рухом зв'язував йому ноги коротеньким ремінцем із сириці.

Дні стояли жаркі й безхмарні. По-південному короткі тіні опівдні тулилися до ніг людини й ховалися під черево коня, тільки ледь-ледь визираючи з-під нього з північного боку.

— День добрий, Кульжан! — гукнув якось Жайсак, проїжджаючи повз неї. — Рахім за тобою дуже скучив, просив тебе приїхати до нас у табунний стан. У нас дуже хороше. Не пожалієш!

— Ніколи мені, — зітхнула Кульжан. — Стрижу, стрижу і кінця-краю не видно... Руки геть у мозолях.

— А ти відпочинь. Жінки й без тебе упораються, — порадив Жайсак. — Приїде твій батько, покажеш йому свої рученята в мозолях — він зрозуміє.

— Та не зрозуміє Шаукен... — сказала Кульжан. — Мені б теж хотілося подивитися на табун і хоч трохи побути з Рахімчиком. А як там твій Акбозад?

— Живе лоша, здорове, нівроку сказати, — застерігся забобонний Жайсак. — Не бійся так своєї кши-апа! Сідай на коня! їдьмо!

Кульжан лише тепер помітила, що Жайсак веде на поводі другого засідланого коня. Вона ще раз нерішуче глянула на недострижено-го величезного чорного барана, але спокуса була надто велика.

— Але що ж ми скажемо батькові? — ще спитала вона.

— Я скажу, і всі табунники ствердять, що Рахім об'ївся суниць і захворів, а ти приїхала його лікувати мідним чаєм і зіллям, що дає від цього Зейнеб, — не розгубився Жайсак.

— Добре! Поїду! — вирішила Кульжан і гукнула подружку: — Дострижи його за мене, любонька Каракоз!

І, наче птах, злетіла на коня.

— Гайда! — весело гукнув Жайсак. І вони поскакали.

Легкий гірський вітерець, насичений ароматом квітів і трав, смолистим подихом лісу і стиглих ягід, бив їм в обличчя, куйовдив чорне волосся Кульжан, заплетене в довгі коси, залітав у розпірку її довгої сорочки, підперезаної строкатою хусткою, і за спиною роздмухував одіж своїм свіжим подихом, обіймаючи її всю замість огидного смороду овчини.

— Днями ми випробовували наших жеребців. Карайгир набагато обігнав усіх, а Акбозад, хоч він ще одноліток, самохіть пристав до скакунів і обігнав Карайгира, з яким вони подружилися, як рідні брати.

— Так вони ж і є брати, — зауважила Кульжан. — Обидва сини нашої славетної Карлигач і Бурана.

— Так, але дружать вони не як коні, а як люди, — захоплено розповідав Жайсак. — За рік не знайдеться їм рівних по всьому нашому степу від Алтая до Алатау і від Китаю до Уралу. Вони знають мій голос, скачуть до мене, коли я їх кличу, — ось зараз побачиш.

І ляснувши в повітрі камчею, вихором помчав уперед. Кульжан дзвінко скрикнула, вдарила коня голими п'ятами і кинула його вчвал. І знов скакали вони поруч, веселі, щасливі своєю юністю і почуттям здоров'я, яке переповнювало їх радістю буття.

І не помітили, як збоку виїжджає з лісу на жирній ваговитій кобилі Шаукен і з злим вогником у своїх ведмежих очицях стежить за їх вихровим повним радості чвалом.

В далечині вже видно було величезний табун, де було кількасот коней. Досвідчене око Жайсака здалека пізнавало кожного коня, кожну кобилу і кожне лоша і одразу відшукало своїх улюбленців.

— Ось вони, — притримав він коня і, машинально простягнувши руку, впіймав і стиснув пальці Кульжан. Бачиш? Ось білосніжний Акбозад поклав голову їм спину Карайгира, а Карайгир тягнеться до гілки дикої яблуні.

— Бачу, — насилу прошепотіла вона, але руки не забрала. Жайсак здригнувся від цього голосу і ще міцніше и ніжніше

стиснув її пальці. Обоє мовчали, опустивши очі додолу, бо відчували,

Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.

145

що погляд скаже більше слів, і у обох раптом з болем стиснулося серце від свідомості, що десь існує невідомий їм обом і ворожий Ібрай.

— Акбозад! Карайгир! — лунко крикнув Жайсак.

І вірні коники заіржали у відповідь дзвінко й радісно, наче засміялися, і вихором помчали на голос людини.

Незабутній день провела Кульжан у табунників. Рахім з радісним вереском повис на шиї в сестри і одразу почав їй показувати свої скарби. їх, правда, було небагато, тому що співочі пташки не йшли в його сильця, і клітка, приготовлена для них, стояла порожня. Зате він з гордістю почастував її двома смаженими рибками, спійманими вранці вудкою, потім повів сестру в ліс збирати суниці. Звісно, й Жайсак пішов з ними, щоб пардуч не плигнув на Кульжан з ялини. Від його присутності гарячіше палали смаглявим рум'янцем щоки Кульжан, а очі сяяли глибоким внутрішнім світлом, яким сяють дівочі очі, коли кохання чисте й глибоке.

Табунники любили Кульжан і за вечерею почастували її кращим шматком баранини, націдили їй найкращого кумису, а тому що не годиться дівчині ночувати поза рідною юртою, Жайсак і Рахім провели її до самого аулу.

— Добре, що ти повернувся, сину, — зраділо приказувала Кумині, готуючи синові постіль. — Хазяйка подарувала нам нову юрту і кожен день питає, де ти, і наказує тебе покликати, а тебе все нема й нема. Піди до неї, подякуй за подарунок.

— Аде бай? Приїхав чи ні?

— Нема. Приїхав Байсали з Ісхаком, а бай лежить у Зулькарная хворий. Він зламав собі ногу десь у горах і повернеться, коли зможе сісти на коня. Тепер Шаукен у нас верховода.

Жайсак незадоволено скривився.

— Добре. Коли так, пішли з тобою вдвох, ana. Збирайся! Кумиш накинула чисте біле покривало і задріботіла поруч з сином. Шаукен вже збиралася спати, коли вони підійшли до її юрти.

— Що це ти, Жайсак, наче ховаєшся? — з незадоволеною усмішкою, але все ж грайливо спитала Шаукен, вітаючись.

— Роботи багато, хазяйко, — вклонився Жайсак. — Ми з матір'ю прийшли подякувати тобі і Джантемир-азі за подарунок. Хороший подарунок, і треба його заслужити. Ось я і залишаюся при табуні. Адже помер мій батько, загинув дідусь Файзулла, а табунники там молоді, незвиклі. Ось і доводиться мені то до косяка, то до дійних кобил, то об'їжджати молодих. Та й за чабанами потрібне око. Поснуть, а хижаків тут багато... І жайляу таке, що за день не об'їхати.

— За це ми й цінуємо тебе, — всміхнулась Шаукен. — Ти справжній жигіт і заслуговуєш такий подарунок. Живіть у новій юрті на здоров'я... А тепер розкажи, як там нагул?

Жайсак стисло і точно доповів про все, і хоч вона намагалася затягти розмову, почав прощатися:

— Ходімо, ana! На світанку чабани прийдуть по мене, щоб переганяти отару до іншого водопою. Я обіцяв їм допомогти. На добраніч, хазяйко!

І Шаукен довелося його відпустити.

Минуло кілька днів. Жайсак лише зрідка повертався в аул, весь час проводячи з табунниками та чабанами. Вдвох із Тайжаном вони зрубали велику ялину, обтесали і розпиляли її на кереге для нової юрти і, поки дошки сушилися, знов зібралися в міжгір'я, але на цей раз не по орля, а по дорослого орла для Джантемир-бая.

Напередодні від'їзду Жайсак весь ранок пробув при отарі і тепер повертався пішки гірською стежкою вздовж потоку, коли раптом, обходячи одну із скель, вражено зупинився. В крихітній тихій заводі купалася Шаукен.

— Ой Жайсак! — скрикнула вона чи то з переляку, чи то з радості.