В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
Призначили повстання на двадцять перше лютого, та знайшлися зрадники: шляхтичі попередили ворога. Австрійці прислали загін на допомогу прихильному до них урядові, і за кілька днів до повстання заарештували більшість наших проводирів. Тому повстав лише Краків. І головною силою стала міська біднота. Вони захопили місто, і австрійським воякам довелося тікати. Був створений тимчасовий уряд, який одразу видав маніфест, закликаючи всіх до боротьби за незалежність Польщі, й одночасно скасував податки й оголосив демократичні права. На жаль, в самому уряді почалися суперечки: одні думали обмежитися національним питанням, другі вказували, що селяни вимагають скасування кріпацтва, робітники — більшої платні й дешевого хліба, міщани — громадянських прав. Такі вимоги налякали шляхту й буржуазію, а австріяки почали наступати значними силами. Почалися бої. На допомогу місту прийшов загін робітників з соляних копалень з Велички під керівництвом Дембовського 67. Він налагодив оборону міста, під його впливом значно розширили демократичні реформи, і це привернуло до повстання маси селян. Чекали повстання в Сілезії, Познані, на Віслі, и Галичині. Там дійсно почалися селянські заворушення, але сили були надто нерівні. Дембовський загинув у бою, і на початку березня австріяки захопили Краків... А ми опинилися в Орській...
Крулікевич замовк, але нервовий тик довго смикав його тонкі губи, і вираз суворого обличчя став скорботним. Опанувавши себе, почав розповідати про свій "арешт, слідство й суд.
Потім Шевченко розповів про Кирило-Мефодіївське товариство, про зошит "Три літа", який забрали у нього жандарми, прочитав їм свої "Посланіє мертвим, і живим, і ненародженим землякам", "Заповіт" і ще дещо.
Поляки дивилися на поета побожно. Уперше в цій страшній в'язниці без стін вони були щасливі.
А Шевченко, повернувшись в казарму, ліг на свої нари і розкрив книжку, удаючи, що читає, але не "Барвисті казки" і не Міцкевич, а спогади далекої юності стояли перед його очима.
Тоді все клекотіло в Вільні, назрівало повстання. Навіть тендітна і сором'язлива Дуся Гусиковська 68, його недовге поетичне кохання, — і та палала священним вогнем боротьби за свій народ... Тоді він теж читав Міцкевича, і теж був повен завзяття. Вивчив польську мову, яка так згодилася йому сьогодні. І від щирого серця позаздрив Тарас Григорович полякам, які навчилися так міцно гуртуватися, які виявилися здатними до справжньої боротьби.
От коли б російським мужикам, і українським, і польським, нещасним кавказьким горцям, і цим голим і голодним киргизам з'єднатися та й вдарити на самодержавство!
І взагалі як це сталося, що два братніх слов'янських народи почали ворогувати? Жити б їм у вічному мирі добрими сусідами, пліч-о-пліч стояти проти ворогів, як стояли колись проти турків під мурами Хотина, як вийшли проти німецьких рицарів на береги Балтики та Чудського озера...
Сутеніло. Пройшла вечірня молитва й перевірка. Казарма помалу стала затихати. А Тарас Григорович усе думав, думав про минуле, і сон тікав від нього. В грудях здіймалося тепле почуття до цієї пошматованої на три частини країни, де народжуються такі відважні й непохитні люди.
Казарма спала. Різноголосе хропіння, сонне зітхання і бурмотіння линуло з усіх боків. Шевченко сховав книжку, сів біля каганця, розгорнув клаптик паперу, знайдений проміж сторінок книжки, і замислився.
Так, посварили їх ненажерливі магнати та ксьондзи — хижі та хитрі єзуїти...
Прийшли ксьондзи і запалили Наш тихий рай. І розлили Широке море сльоз і крові, А сирот іменем Христовим Замордували, розп'яли...
Отак-то, ляше, друже, брате! Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели, Амибі досі так жили. Подай же руку козакові І серце чистеє подай! І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай69.
Тарас Григорович перечитав написане, склав обережно папірця, сховав у кишеню.
Нетерпляче чекав він кінця того тижня. "Барвисті казки" перечитав двічі. Багато віршів Міцкевича вивчив напам'ять. Але коли в неділю почав збиратися до своїх нових друзів і відчинив свою шафку, "Пестрых сказок..." там не було. Шевченко зблід.
— Книга?! Де книга, яку я читав? — кинувся він до Кузьмича, що пришивав собі ґудзика до мундира. — Чужа книга!
— Я — не злодій, — глянув на нього суворим, але ясним поглядом старий солдат. — Спитай в оцих, — презирливо кивнув він на дальній куток, де на нарах різалися в карти Козловський з розжалуваним прапорщиком Білобрововим та з дегенеративним ревельським п'яницею Шульцом.
Шевченко підійшов до них і, дивлячись просто в вічі Козлов-ському, спитав:
— Де моя книжка? Козловський не зморгнув оком.
— Кому потрібна прочитана книжка? — відповів він запитанням на запитання.
— На самокрутки, — недбало пробасив Білобровов.
— Я вимагаю негайно повернути мені книгу! — гостро повторив Шевченко.
— Ах, пардон! — стукнув підборами Козловський. — Я й забув вас повідомити, що вона знаходиться в слобідці, в крамаря Чалхуш'яна. Він охоче купує книжки за двадцять копійок. Ідіть і заберіть її. Мабуть, він ще не подер її на кульки.
Насунувши безкозирку, Шевченко мало не бігцем подався у слобідку, де серед сіро-жовтих халуп містилася крамничка Чалхуш'яна. І чого-чого тільки не було! Поруч із діжками з іржавими оселедцями, гасом та олією, лантухами борошна, пшона, цукру та крупи громадилися ящики з милом, махоркою, цвяхами, макаронами, свічками, стояли банки засиджених мухами льодяників і дешевих цукерок, коробки цинамони, ізюму і лаврового листу, а під прилавком стояли заплетені лозою величезні сулії горілки і дешевого кавказького вина.
— Вам продали книжку? — спитав крамаря Шевченко.
— Адин книжка солдат вчора приносив, — флегматично відповів товстий коротконогий крамар. — Дивись! Твій — не твій? — кинув він на прилавок "Пёстрые сказки...".
— Вона! Вона! Книжка чужа, а він її вкрав, — приказував поет і з огидою і жахом помітив, що з неї вже видертий зміст і остання сторінка. — Тут ще була одна сторінка. Може, вона у вас збереглася?
— Солдат приносив, — байдуже повторив вірменин. — Послугу тобі робимо: нам папір на оселедець треба, на цукор треба, на кишмиш. Солдат приносить — ми беремо, за це горілка даємо, махорка. Плати тридцять копійок і бери.
Шевченко заплатив гроші і поспішив до своїх друзів. Завадсько-го та Крулікевича не застав: вони були в караулі, а Фішер чекав на поета. Тарас Григорович розповів йому про пригоду і почав вибачатися.
— Не беріть цього близько до серця, — бачачи його хвилювання, засміявся Фішер. — Було б значно гірше, коли б вони всією казармою скурили її на цигарки. Сідайте відпочиньте і краще розкажіть, що у вас новенького, а потім підемо купатися до Уралу. Захопимо й вудки. День сьогодні прохолодний. В таку погоду риба добре клює. А обідати підемо до генерала Ісаєва.
— Тобто як? — здивувався Шевченко.
— Дуже просто. Генерал удівець. Живе з дочкою Наташею, яка недавно закінчила Смольний. А тепер до нього приїхала й старша донька, вдова офіцера, вбитого торік на Кавказі. У цієї дами є хлопчик, якого я готую в гімназію. Я часто залишаюся в них на весь вечір. Звичайно, розповів я їм і про вас. Генерал хоче вас бачити, а старша донька його читала ваші вірші і захоплюється ними. Вони просили обов'язково привести вас.
Відсвіжені купанням і прогулянкою в степу, намилувавшись білим димом ковилу, що хвилювався вдалині, пішли вони до генерала.
В скромно обставленій, але просторій вітальні генеральського дому головною прикрасою був великий рояль Ебергардта і кілька пишних фінікових пальм та фікусів. Весело щось вигукував у високій круглій клітці сірий з малиновими грудьми папуга.
Зустріла їх старша донька генерала Лідія Андріївна.
— Здрастуйте, — просто простягла вона руку Шевченкові, якого церемонно відрекомендував Фішер. — Рада познайомитися з вами. Але що ж ми стоїмо? Сідайте, будь ласка, Папа, як завжди, хандрить і охає. Він зараз вийде... А я читала ваші вірші, ваш "Кобзар". Ще там, на Кавказі, коли чоловік був живий. Свіжий, оригінальний у вас хист. Іноді він такий м'який, такий ліричний, а іноді — стихійний, гострий і мужній. Наче буря на морі. Ви повинні зберегти себе, повинні все перетерпіти, щоб подарувати людям ще не одну хорошу книжку.
Шевченко тільки мовчки вклонився.
В цю мить увійшла Наташа з десятирічним Петею, сином Лідії Андріївни. Петя ніс кошичок вишень, тільки що зірваних у садку, а Наташа кинула на рояль новенькі ноти і, привітавшись з гостями, звернулася до Фішера:
— Допоможіть мені, мсьє Отто, вигадати засіб від нудоти, Улаштуймо концерт. Ось нам прислали чудові романси Варламова70, уривки з опери "Жизнь за царя" Глінки71 і ще дещо. Ви — на скрипці, ми з Лідою — на роялі. У Глоби непоганий бас, а в Степанова — малесенький тенорочок. Крім того, можна створити хор. Матушка Степа-нида має непоганий голос, а пропищати зо два романси зможу і я.
— А кордебалет нєх організує пан Мешков на прусський зразок, — весело підхопив Фішер. — Недурно він муштрує нас, жолнерів, витягати носаки, як на оперній сцені, тільки без пачок і трико, якщо панна Наташа не пошиє їх всій роті з лазаретної марлі та тарлатану.
Всі весело сміялися. Лідія Андріївна сіла за рояль і почала проглядати ноти.
— Це надзвичайно мелодійний дует, — зауважив Фішер, поставивши на пюпітр ноти в барвистій обкладинці. — Я співав його ще вдома, у Варшаві.
— Он як! А я вже розбирала його сьогодні гранці. Ану спробуємо заспівати, — підхопила Наташа. — Грай же, Лідо! Пардон, мсьє Шевченко. Яіне спитала: мабуть, і ви теж співаєте?
— Співаю, тільки не романси, а народні пісні. Співайте, будь ласка. Я так скучив за музикою.
Вступаючи в акомпанемент, Наташа заспівала дзвінким і чистим сопрано:
По реке вниз по широкой, По летящей быстрине Из отчизны в край далекий Едет странник по реке, —
підхопив Фішер, кидаючи на Наташу закоханий погляд.
Река шумит. Река ревет.
Мой челн о брег кремнистый бьет, —
красиво злилися їх молоді голоси, а Шевченко заплющив очі і на мить забув, що він в Орську. Йому здалося, що він знову на Україні, у Березових Рудках, маєтку Закревських72.
Лідія Андріївна ще старанніше підкреслювала голоси співаків то дзвінкими акордами, то оксамитовим рокітливим тремоло.
Не изменю в стране чужой,
И здесь и там — везде я твой! —
патетично закінчив Фішер.
— А тепер ми попросимо заспівати вас, Тарасе Григоровичу! — вигукнула Наташа і заплескала в долоні.
