В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

— Ні, ні! Не відмовляйтеся! Адже ж це не концерт. Ми всі тільки аматори! — палко заговорила вона, бачачи, що Шевченко знітився і навіть замахав руками. — Ну, заспівайте, будьте ласкаві! Ми любимо малоросійські пісні!

— Не до пісень мені тепер, — суворо сказав він. — Може, колись, пізніше.

Лідія Андріївна раптом стиха заговорила ніби сама до себе:

— Як я це розумію! Вже рік, як загинув мій Альоша. А я все не можу примиритися з його смертю. Хіба оті нещасні кавказці винні в його смерті? О ні! Цар!

— Дорога пані Лідо, — зупинив її Фішер. — Не можна вголос говорити такі речі. Не можна! Перед вами живий приклад: пан Шевченко про все це написав, і ось він в Орській фортеці, солдат. Всі ми це знаємо і розуміємо, але ке можна в Російській державі про це одверто говорити, тому що коли б пан Глоба, або пан Мєшков, або хтось інший з офіцерів таке почув, то і вам, і пану генералові було б тоді багато лиха.

Лідія Андріївна гірко розсміялася.

— Знаю! Але іноді й німий починає кричати. Я жила в П'ятигорську з сорокового року. Пам'ятаю Лєрмонтова. Він теж був у неласці і теж не міг мовчати...

— ...і загинув від кулі підісланого вбивці, — договорив за неї Фішер.

Шевченко слухав цю розмову з глибоким хвилюванням. Яке щастя, що він переступив поріг цього дому!

Фішер заговорив про музику, про оперу і концерти в Варшаві, Наташа почала з захопленням згадувати Петербург. Зайшла мова і про драму, про гру Щепкіна, Каратигіна. Знайшлися і спільні знайомі. В розпал розмови ввійшов генерал, який завжди сидів зранку в своєму кабінеті, читав "Русский инвалид" або "Всемирную историю" і тільки до обіду одягав мундир і в повному параді виходив до столу, але сьогодні, зацікавлений розповіддю Фішера про засланого художника і поета, вийшов у вітальню на годину раніше, щоб поговорити з ним до появи офіцерів, які щонеділі обідали у свого командира.

Побачивши генерала, Шевченко підвівся і виструнчився. Генерал посміхнувся і подав йому руку.

— Облиште ви ці церемонії, дорогий мій! Вони й на службі досить обридли. Сідайте та розкажіть, як вам тут живеться.

— Намагаюся звикнути, ваше превосходительство, і бути не гіршим за інших, — сказав Шевченко.

— Важко, либонь? Та ви не заперечуйте, батечку! Сам знаю і дуже жалію, що досі про вас не потурбувався. Хвороби замучили, чорт їх забирай! Військовій людині важко, а цивільній людині наш... кордебалет і зовсім не подолати. Я — суворовської школи солдат і ненавиджу цю кляту прусську шагістику. Армія існує, щоб воювати, щоб захищати батьківщину, а не для парадів і не для того, щоб знущатися з людей, — гримів генерал, дедалі більше розпалюючись. — Марширувати навчають, а влучно стріляти навіть офіцери не завжди вміють! А на війні цей кордебалет нікому не потрібний, Ні! Не маршируванням перемогли ми Наполеона, і не маршируванням штурмували Ізмаїл, і не під марш переходили Альпи! Через ці кляті порядки і пішов я з гвардії, тому що звик різати правду-матінку просто в вічі. Ось і вирішили, що тутешній клімат для мене здоровіший... Ну, та чорт із ними! — махнув він раптом рукою, замовк і похнюпився.

Коли генерал віддихався від своєї палкої тиради і знов спитав Шевченка, в чому йому допомогти, той просто сказав:

— Марширування — клята річ, але ще гірше — життя в казармі. Цей жахливий бруд, цей непереносний сморід, і воші, і мільйони блощиць та мух, тарганів і прусаків, що не дають ані на мить відпочити. Під ранок закуняєш від знемоги і прокидаєшся з головним болем, втомлений і зовсім розбитий. Я виріс у злиднях, у жалюгідній селянській хаті, але нічого подібного й уві сні не бачив...

— Моя провина, — буркнув генерал, — Вже що-що, а блощиці винищити і чистоту навести можна, і... І все інше. Ну, нічого, це ми налагодимо. І ви не сумуйте: я про вас потурбуюся.

Він докладно розпитав Кобзаря, як і чим годують солдатів, і раптом помітив, що Шевченко наче зам'явся.

— Що ж ви недоговорюєте? Коли вже почали, шпарте все начистоту.

— Я хотів про хворих. Є кілька солдатів, яких виводять на стройові заняття, хоч треба було б... лікувати...

— Чого ж вони самі не доповіли по начальству?

— Доповідали унтер-офіцерам і фельдфебелю. Один такий є... новачок. Тихий такий. Усього боїться. А в нього грижа висить, як торба.

— Як прізвище?

— Карпов Іван.

— Ага... А втім... все одно. Хоча... Цікаво.. .А ще?

— Ще Березін Хома. У того гнійна виразка на нозі. А в Петрова, очевидно, чесотка.

— А унтери?

— Не знаю... Люди кажуть, що коли б їх підмогоричити, — доповіли б начальству. А так...

— От мерзотники! — розсміявся генерал. — Ну що ж! Діло звичайне. Від унтерів залежить багато що в солдатському житті. А ви їх правильно хабарниками та п'явками нарекли, — додав він і підморгнув Шевченкові.

Тарас Григорович ледь помітно примружив очі. "Донесли-таки", — подумав він. А генерал, ніби прочитавши його думки, пробасив:

— Отак воно, голубчику. Хай це для вас буде наука: скажеш слово, а начальству передадуть три. У вашому становищі це... зайве, Потім генерал пересів у своє улюблене крісло-гойдалку, і попросив Лідію Андріївну заграти йому щось хороше. Лідія Андріївна грала з душею, і під її пальцями ноктюрни Шопена набували особливої глибини.

Раптом у передпокої залунали гучні голоси, дзенькіт острог, кахикання, і до вітальні ввійшли Мешков, Глоба, Степанов, поручик Богомолов і ще якийсь високий рудий офіцер з другої роти, якого Шевченко бачив тільки здалеку на плацу. Поки офіцери віталися з генералом і шанобливо й церемонно цілували ручку Лідії Андріївни, Шевченко з Фішером відійшли в куток, але генерал одразу про них згадав.

— Знайомтесь, панове, і не в службовому, а в приватному порядку, — пробасив він. — Це єдиний справжній художник і справжній поет у нашому Орську. Прошу любити й поважати.

Після такого вступу офіцерам лишилося тільки потиснути Шевченкові руку, і кожен з них почув себе дуже ніяково, згадавши, як він "тикав" його на плацу і обзивав за кожен невдалий крок, поворот і змах ногою.

— Гляньте, мсьє Степанов, і ви, капітане, які чудові ноти мені надіслали з Оренбурга, — дуже вчасно защебетала Наташа. — Ось арія Сусаніна з опери Глінки. Де спеціально для вас, капітане. А ось романс: "Стонет сизый голубочек" для вас, поручику, — обернулася вона до Степанова. — А ми тут з паном Отто вже розучуємо дуже мелодійний дует. Я хочу, щоб на мої іменини кожен з вас що-небудь вивчив. Пан Фішер заграє на скрипці, і ми з ним проспіваємо дует. Я хочу, щоб вийшов справжній концерт, як улаштовують по великих містах.

— Тільки без балетного ансамблю в постановці майора Мешкова, — пошепки підказав їй Фішер.

Наташа не витримала і пирснула, уткнувши ніс у носову хусточку, удаючи, що чхає.

Мешков підсів до генерала, а Петя вчепився в Степанова, показуючи йому модель римської катапульти з дощечок, гумок і корків, яку він сам змайстрував. Лідія Андріївна всадовила Шевченка біля себе і почала його розпитувати про Варвару Миколаївну Рєпніну, з якою колись зустрічалася в Петербурзі, а офіцери розглядали ноти і розповідали один одному якісь вузько військові новини.

Обід пройшов шумно й жваво. Офіцери трохи випили і весело й невимушено балакали з дамами. Після кави генерал запросив Мешкова до кабінету і почав розпитувати про Шевченка.

— Людина він тиха і, якщо порівнювати з іншими, твереза і ввічлива, але, хоч убий, залишається таким же тюхтієм, яким прибув до нас. Нема виправки — і край! — розвів руками Мєшков.

— Ну і хай лишається, яким народився, — посміхнувся Ісаєв, випускаючи дим із свого довгого чубука. — Я гадаю, що його як політичного треба перевести на приватну квартиру.

— Але ж, ваше превосходительство, це суперечить статуту.

— Чому? Адже ж і Фішер, і Завадський, і Крулікевич — солдати, а живуть на квартирі?

— Щодо поляків ми маємо окрему інструкцію. Государ вважає за потрібне ізолювати їх від солдата, оскільки вони можуть на нього погано вплинути. А цей Шевченко...

— Е, ні. Цей Шевченко теж не проста штучка. Сьогодні він унтерів лає, а там і до височайших осіб добереться...

— За ним же стежитимуть...

— Та воно так. Але ж... Вилетіло слово, його, як горобця, не піймаєш, а шкідливі думки вже в солдатські голови й посіяні. Знаю я таких... Його треба негайно ж ізолювати. Я знаю, що кажу. Не за крадіжку і не за яке-небудь там вбивство його забрито... Справа серйозніша. А коли б йому вдалося посіяти в казармі небажані настрої і це дійшло б куди треба? Що було б? Та ви б перший як батальйонний командир відповідали за це, а капітан Глоба — як ротний.

Такий несподіваний аргумент вразив і спантеличив Мешкова.

— Давайте покличемо Глобу і обміркуємо разом із ним, — запропонував він.

— Гаразд. Покличемо.

Глоба вислухав генерала і рішуче відрубав:

— Суперечить статуту.

— Е, батечку, — прикро обірвав його генерал. — Статути пишуться для порядку, але кожен з вас коли-не-коли та й порушує його. Вам, наприклад, капітане, належить відпустки двадцять вісім днів на рік. А хто, як не ви, ще й, крім того, двічі їздили до Оренбурга і кожного разу на десять днів, і я вам і слова тоді не сказав, бо, як кажуть, не за кожну провину києм у спину. А ви, майоре, просили мене допомогти вам, коли ставили собі будинок. Тридцять солдатів безплатно працювали на вашій будові півтора місяця: вони й стіни вам звели, і крокви, і дах, і груби склали — все. Навіть у свята робили, — підняв генерал палець. — І це за рахунок стройових занять, які за тим же статутом, нічим не дозволяється заміняти. І я теж на все це дивився крізь пальці. А тут же справа зовсім особлива. Я серйозно кажу, що від такого тихенького може вибухнути і політичний бунт. Уявіть собі, що знов повстануть киргизи, як було десять років тому за Ісатая Тайманова з Утемисовим. І ось підступлять вони під Орськ, а він солдатам голови накрутить, що в киргизів нема кріпацтва, і вони здуру перекинуться до бунтівників. Якої ви тоді заспіваєте? Ось чому раджу вам не суперечити. Завтра ж уранці я підпишу наказ, бо вирішив пильнувати і вашу, і свою безпеку, ізолювавши його своєчасно від нашої "сірої худобинки", — ріжуче доказав генерал і підвівся, даючи зрозуміти, що рішення його остаточне.

Виходячи до вітальні, він ще на мить затримався на порозі і додав:

— І в строю раджу вам, панове, бути з ним делікатнішими.