В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
Орел не міг уже клювати. Жайсак порізав баранину і почав просовувати йому шматочки в дзьоб. І орел скорився, взяв їжу з рук людини і проковтнув, потім з'їв три грудки цукру, який прислала йому Зейнеб, знаючи, як мріяв Джантемир мати великого могутнього орла.
— Каль бопали! Каль бопали! — приказували мисливці, пестячи підкореного володаря небесного простору, а орел то втомлено розкривав, то знов заплющував очі, покірно приймаючи ласку після довгого і жорстокого катування.
— Обох приборкали — і малого, і великого, — сказав Тайжан, садовлячи орла на тугир.
— А хазяйку забув? — насмішкувато примружився Жайсак. — Теж приборкали. Відтоді, як заклювали її наші хлоп'ята, ані Кульжан, ані жінок Байсали та Ундасина вона не чіпає. І що ви думали: працюють усі без лайки й погроз, без ляпасів і камчі не гірше ніж раніше, хоч і відпочивають, коли втомляться, і беруться за діло без нагадувань.
Другого дня повернувся нарешті Джантемир. Він ще трохи кульгав, але ходив уже без милиць і навіть без ціпка. Шаукен розіграла перед усім аулом палку радість, кинулася йому на шию і "з радощів" наказала зарізати кілька своїх баранів і нагодувати весь аул жирною лапшею з бараниною і баурсаками. Навіть Джантемир здивовано похитав головою, бачачи небувалу щедрість дружини, але, як чоловікові, йому була приємна така увага.
Коли всі наїлися і розсілися навколо нього, присьорбуючи з піал пінявий кумис, Джантемир розповів про свою подорож. Ібраєві вже йшов вісімнадцятий рік, але два роки тому він тяжко захворів. Ще підлітком, в горах на жайляу, він видерся на високе дерево по горіхи і впав з підламаної гілки. Спочатку ніхто не помічав у ньому ніякої зміни, і він ні на що не скаржився, але за рік-два у нього заболіла спина і боліла все дужче й дужче... Стало важко ходити і майже неможливо нахилятися. Натирали його козячим салом, мулла лікував його молитвами і замовляннями, але юнакові ставало все гірше, і минулого року Зулькарнай повіз сина в Орськ, до російського лікаря, а той наказав покласти його на два роки в гіпсове ліжко, тримати в теплі, добре годувати, а коли минуть два роки, знов привезти для огляду.
— Пару коней віддав за це лікареві Зулькарнай, — розповідав Джантемир, — і лікар обіцяв повернути Ібраєві здоров'я. Лежить він тепер у батька в аулі на жайляу, на обличчі здоровий хлопець, а підвестися не може, тому що переломиться у нього хребет, переїдений злою хворобою, і тоді не бути йому здоровим довіку...
— Розпитував він про тебе, — обернувся бай до Кульжан, що з глибокою тривогою слухала батька. — Я передав йому, що ти чекаєш свого нареченого не дочекаєшся. Розповів, що ти до всього беручка і з себе вродлива, так що навіть акин Абдрахман про красу твою пісню склав, — додав Джантемир і лукаво підморгнув дружині, але Шаукен замість того, щоб, за своєю звичкою, недбало знизати плечима і кинути на адресу дівчини якесь гостре слово, раптом усміхнулася і медовим голосом сказала:
— Треба було ще розповісти, яка вона роботяща, як добре вишиває і які гарні робить килими.
— Оце вірно. Про килими забув сказати, — навіть зітхнув Джантемир, — але Зулькарнай такий багатий, що проживе вона у нього і без роботи, аби видужав Ібрай. А оце він наказав тобі передати у подарунок, — поліз в кишеню Джантемир і простягнув Кульжан загорнуте у ганчірочку намисто. — Наказав — хай носить і просить Аллаха, щоб я видужав. Тоді за рік відсвяткуємо наше весілля.
Дівчата кинулися до Кульжан помилуватися дарунком, а Джантемир заговорив про баранів, про те, скільки сподівається він узяти з Зулькарная калиму, і гірко ремствував, що цей калим потрапить до його рук тільки наступного року.
Потім усі почали розпитувати Джантемира, як і де зламав він собі ногу. Розмова стала загальною, і ніхто не помітив, що Кульжан десь зникла з своїми подружками і з частиною жигітів. Помітила це лише Шаукен, але мала надто важливі причини мовчати, а Тайжан, щоб відвернути увагу бая від молоді, приніс йому велетня орла і урочисто всадовив його в байській юрті на підготовленому напередодні тугирі.
Бай був захоплений. Він милувався беркутом, наче дитина іграшкою або вояка — рідкісною зброєю, давав йому свіжої баранини, грудку цукру і наказав Шаукен підшукати в його скрині найпишнішу томату від орла, з яким він полював замолоду і який уславив його на весь степ.
І коли Шаукен розповіла йому, що подарувала Жайсакові, нову юрту, він навіть не розкричався, так порадував його дарунок молодого жигіта.
— Ех, коли б він був багатий, яким був колись небіжчик Шакір! — зітхнув лишившись на самоті з дружиною, Джантемир. — Віддав би я йому нашу Кульжан, а не цьому напівдохлому Ібраєві! Згодився я чекати ще рік, але коли він не видужає, доведеться відмовитися від нього.
І не знав він, що за стінкою юрти сиділа в цю мить Кульжан із своїм улюбленим братиком Рахімом і, червоніючи й тремтячи від хвилювання, слухала таємне визнання свого батька.
XIII. ДНІ ТА ДУМИ
Оказія приходила до Орська в другій половині місяця. Всі, кому була дорога звістка відкіля-небудь, чекали її нетерпляче і в свою чергу завчасно готували листи, пакунки і грошові пакети у всі кінці неосяжної Російської імперії.
Нетерпляче очікував оказію і Шевченко: треба було надіслати Лазаревському адресу лікаря Александрійського73, з яким він нещодавно познайомився у Ісаєвих і який одразу погодився, щоб листування Тараса Григоровича йшло на його квартиру. Крім того, Шевченко просив Лазаревського передати Гернові, щоб той більш нічого не писав Орським командирам, — так налякали його несподівані наслідки листа до Мєшкова. А щоб цей лист не потрапив до рук офіцерів, Лідія Андріївна сама пішла на пошту і відправила його від свого імені.
Багато і багатьом міг би він ще написати, але при думці, що його лист спочатку пройде крізь руки начальства й, мабуть, жандармів, падало перо з рук поета і дер він на шматки недописаним лист, де кожен рядок ятрився кров'ю.
У середині серпня він почав рахувати дні й години, чекаючи відповіді з Оренбурга, а разом з нею — з України. Але серпнева оказія не принесла поетові втіхи. Ніхто не приїхав з нею до Орська, а переслати листи поштою Левицький з Лазаревським, а тим більше Герн, не наважувалися.
Зажурився Тарас Григорович, і на сторінках його крихітної книжечки з'явилися сумні рядки про те, що не гріє сонце на чужині і, якщо дійсно судилося йому загинути в зауральському степу, хай хоч вільний вітер принесе сюди жменьку рідної землі і посипле нею могилу вигнанця.
Дні коротшали. Ночі ставали холодними. Над рудим пожухлим степом пливло по вітру легке й прозоре "бабине літо", а шорсткі кущики перекотиполя вже підсихали й починали загинати свої зелені гілочки до власної стеблини, перетворюючись на прозорі, наче зшиті з мережива зелені кулі, готові при першому ж міцному вітрі відірватися од своїх ламких стеблин і вистрибом помчати в безкраю далечінь легкими м'ячами, щоб потім закінчити свій шлях в якійсь калюжі або баюрі, повній осіннього багна.
Щосвята й щонеділі Шевченко зранку поспішав до своїх нових друзів і з щирою подякою віддавав їм прочитану книжку, вибирав собі іншу, а потім сідав — і починалися палкі бесіди про новини, які коли-не-коли та й просочувалися сюди з Оренбурга, а іноді й з берегів Вісли. Читали листи, де кожне слово мало подвійний зміст, де погода означала суспільний настрій, а видужання — надії на близьку зміну, хірургічна операція — арешт і суд.
Ці бесіди бадьорили Шевченка, живили надію на спад реакції. Недарма ж і Європа переживає добу великих змін.
— Кажу вам, — упевнено повторював Станіслав Крулікевич, — що, скинувши Людовіка XVIII, французи незабаром скинуть і цього липневого Луї-Філіппа. Недурно каже народна мудрість: хрін за редьку не солодший. Раніш страждав народ від самих аристократів, а тепер додерлися до влади й фінансові магнати та мануфактуристи. На мануфактурах робочий день по 16-18 годин на добу. Селяни розорюються, тому робітників стає більше й більше. І коли всі ці блуз-ники одразу вийдуть на вулиці Парижа, погано буде Луї-Філіппові. Франція зараз задає тон усій Західній Європі. І відгомін її революцій розхитує і прусський, і австрійський абсолютизм. Присягаюся, що незабаром в цілій Європі не залишиться ані кріпацтва, ані самодержавних монархів.
Такі слова бадьорили Тараса Григоровича, з почуттям полегшення повертався він від гостинних друзів, несучи під пахвою нову книжку, а в серці — промінь надії, що доживе він до кращих часів і знов побачить волю.
У хату Лаврентьєва він майже не приносив книжок, щоб не накликати на друзів нової біди. Ішов у степ і або довго читав, або знов писав вірші, або мовчки сидів десь над рікою, заглиблений у думки.
Іноді супроводив його й Фішер, тому що генерал Ісаєв тяжко захворів і, відбувши з хлопчиком належні години занять, Фішер делікатно зникав, бо розумів, що Лідії Андріївні й Наташі не до гостей.
— Пишіть! Пишіть знов! Частіше нагадуйте про себе, — твердив він поетові. — Але не проговоріться, що живете на приватній квартирі.
Тарас Григорович зітхав.
— Вже писав. Писав Сажину74, Лизогубові, писав Плетньову75 й Далю76, Григоровичу77 й Гребінці78. Думав звернутися до Жуковського79, але Герн довідався, що він за кордоном. Писав навіть Карлу Великому, як звали ми професора Брюллова. І ніхто не відповів ані слова. Ви тільки вдумайтесь уце — ні-хто!
— Пся кров! І це називається друзі! — обурювався Фішер. — То є не друзі, а то єсть паскудні людці подлєйшего гатунку! Холуї, які не знають, що таке честь! Кожна порядна людина мусить — чуєте, — мусить простягнути вам руку допомоги, а в разі, коли допомогти поки що неможливо, хоча б морально вас підтримати. Ну й час настав, кожен тремтить за власну шкуру, як мокрий пес!
— "Від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує80", — з гіркою іронією сам себе процитував якось Шевченко, покусуючи суху стеблинку.
— Ну й не ждіть листів! Не ждіть підтримки! Самі себе захищайте! Пишіть Дубельтові! Пишіть Орлову! Обдуріть їх! На словах зрікайтесь своїх переконань, щоб зберегти себе для боротьби, для майбутнього! Благайте помилування! Кайтеся!
— Ні-ко-ли! — по складах відрізав Шевченко. — Я зневажав би себе за такий вчинок.
