В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Але було у нього ще інше, таємне й глибоке життя, про яке могли здогадуватися лише друзі. А сторонні і не підозрівали, що в душі його бринять нечутні пісні, сплітаються рими, народжуються образи, нагромаджуються спостереження. Навіть на плацу під сухий і заглушливий тріск барабанів народжувалися в ньому іронічні рядки в ритм цим клятим барабанам.

—Ать-два! Ать-два! —вигукував капітанГлоба,священнодійству-ючи.

А Шевченко в думці вторив йому, підроблюючись під убогий його рівень:

Ать-два! Ать-два! В кого є ще голова — Викинь думку, не барись! Барабанові молись!

При цьому носак Шевченкового чобота насмішкувато підіймався над рівнем чобіт усієї шеренги, і Глоба люто підскакував до Кобзаря:

— Куди дивишся, йолопе! Знов носак на палець вище!

— Ваш скобродь, — виправдувався Шевченко. — їй-богу, він у мене від природи кирпатий! Я стараюся, як тільки можу...

— Цить, дурню!!! Без розмов у строю! — гарчав Глоба і тикав до носа Тараса Григоровича волохатий кулак, але вдарити не наважувався.

Долгов недурно казав, що за поета клопочуться в Петербурзі високопоставлені особи. Краще не ризикувати своєю кар'єрою заради кількох вибитих солдатських зубів.

— Відшмагаю! Крізь стрій прожену, якщо ловитимеш гав! — репетував він уже тоном нижче і кидався до іншого взводу, помітивши й там якесь безладдя.

Шевченко зітхав і підтягувався. До кінця муштри коліна його більше не згиналися, а "кирпатий" носак не висувався вище загального рівня.

На свята і в табельні дні, яких було щомісяця, крім неділь, не менше двох-трьох, Шевченко йшов у степ, до річки Орі, яка впадала в Урал за дві-три версти від фортеці. І там, упевнившись, що ніхто з казармених п'яниць, а тим більше з начальства, не йде за ним назирці, Тарас Григорович влаштовувався в густих кущах, витягав з-за халяви крихітну записну книжечку і писав вірші рідною українською мовою, якою тут ніхто не говорив, навіть не розумів її.

Думки Шевченка завжди були на батьківщині. Варт було йому заплющити очі або й просто замислитись, як поставала перед ним його рідна Кирилівка, або безмежно дорогий стародавній Київ, що пишно розкинувся по зелених берегах Дніпра, або яка-небудь з гостинних садиб, де подовгу жив поет, малював портрети хазяїв і одночасно працював над своїми віршами. Завжди, завжди був він душею там, де страждав його рідний народ, його кревні сестри й брати, і, як Антей, припадаючи хоча б у думках до рідної землі, зміцнювався від цього духом і писав. Він кликав до себе ці солодкі й одночасно гіркі думки, як кличуть улюблених голубів, благав їх не відлітати, не покидати його на чужині і малював у своїх віршах картини українського села, потопаючого в кучерявій зелені садів, з його білосніжними хатками серед струнких тополь, з дзеркально чистим ставком, з левадами і веселим кипінням води на млиновому колесі.

Так, це був рай земний, але поруч, на горі, височів панський палац, де для вічних бенкетів були завжди потрібні гроші, — от і відбирали в селян останню теличку, останню виснажену шкапину, без якої не зорати злиденної смуги, і продавали крамарям урожай, рокуючи село на голод.

Так написав він поему "Княжна". Закипало серце гнівом і ненавистю, слова ставали міцними, як удари канчука. Народжувалися на папері рядки, яким судилося тільки через кільканадцять років дійти до читача, коли вже й кріпацтво скасували. І, натішившись солодкою мукою творчості, повертався Шевченко до казарми, свідомий того, що навіть тут, у неволі, служить він рідній землі, готує зброю, щоб і далі боротися за волю народну.

В одну з неділь наприкінці липня Шевченко не наважився піти далеко в степ до Орі, бо небо облягли грозові хмари, вже то тут, то там сіра сітка дощу заступала обрій, і долинав ледве чутний гуркіт грому. Улаштувавшись у кущах над Уралом, Шевченко переглядав сторінки своєї книжечки, своїх "діток", як з болем називав він оці вірші, потім, знеможений передгрозовим зваром, роздягнувся й кинувся в холодні хвилі Уралу. Купання відсвіжило його. Він кілька разів пірнув, поплавав трохи і вже одягався, коли раптом приємний баритон спитав з помітним польським акцентом:

— Якщо не помиляюся, пан є поет Тарас Шевченко?

Тарас Григорович здригнувся і схопився за чоботи: заповітна книжечка була на місці.

— Пробачте... З ким маю честь? — спитав він вже спокійніше.

— Дозвольте відрекомендуватися. Товариш пана по лиху: засланий поляк Отто Фішер55.

У Шевченка відлягло від серця.

— Дуже, дуже приємно! Я теж прагнув з вами познайомитися, тобто з усіма засланцями, — тепло потиснув він руку Фішеру. — Але ж звідки ви про мене довідалися?

— Мій колега Людвіг Турно56 написав мені з Оренбурга про пана.

— Турно? Пам'ятаю: ми познайомилися з ним у Гернів. Надзвичайно симпатична людина. Але ж ви тут, здається, не самі?

— Зараз нас в Орській тільки троє. Один помер навесні від сухот. Решту перевели до інших батальйонів. А ви купалися? Хороша вода?

— Чудова. Свіжа, бадьорить дуже добре.

— Тоді, якщо пан дозволить, і я скупаюся.

Лише тепер Шевченко помітив, як гарно облягає Фішера його солдатський мундир, і йому раптом стало ніяково за свій неохайний вигляд. Поки Фішер купався, він розчесав собі вуса й волосся, добре витрусив мундир і витер травою запорошені чоботи, а коли Фішер сів поруч, у холодку, під кущами, радо простяг йому обидві руки:

— Ох, як же я скучив тут за дружньою бесідою!

...Вони не помічали плину часу, наче не вперше побачилися, а були старими друзями, що зустрілися після довгої розлуки. І лише шалений вихор примусив їх отямитися.

— Гроза! — схопився на ноги Шевченко.

Лепетало злякане листя кущів. Дзеркальна річка потьмарилася й узялася крутою зибінню, а ковил припав до землі н побіг, і здавалося, що його сиве волосся розчісує невидимий гребінець.

Притримуючи рукою безкозирки, поспішали друзі до Орська, а сиза хмара, що вже густо вкрила пекучу небесну блакить, раз у раз здригалася над ними, вивергаючи рудувато-бузковий вогонь. Вдарив грім, і полетіли перші краплі дощу, встромлюючись у землю, мов скляні стріли.

Коли вони добігли до перших хат, тепла благодійна злива шуміла навколо, вітер гнав її блідими хвилями, і здавалося, що це мерехтіли безформні примари з розпатланим сивим волоссям.

Довго обтрушувалися вони на ґанку, потім Фішер ввів Тараса Григоровича в рублену хату, збудовану по-східному, вікнами в двір, а глухою стіною — на вулицю.

Назустріч Шевченкові підвівся високий, темновусий чоловік років на тридцять п'ять-тридцять шість.

— Знайомтесь, мій друг Станіслав Крулікевич57, — відрекомендував його Фішер.

— А ми вас розшукували минулої неділі, — привітно заговорив Крулікевич глухуватим басом. — Заходили до вашої казарми, шукали в степу. Щиро радий бачити дорогого поета, нашого однодумця.

— Дякую на доброму слові! — вклонився Шевченко. — Але не маю права визнати за собою будь-якої заслуги в боротьбі за вашу страдницю — Польщу.

— Даремно! У нас спільний ворог — самодержавство. Отже, й спільна мета: здобути волю всім народам, що стогнуть під його чоботом, — сказав Крулікевич.

— А знаєте, Тарасе Григоровичу, — втрутився Фішер, — пан Крулікевич і пан Завадський58, наш третій товариш, три місяці лежали в госпіталі після "зеленої вулиці".

— Як?! Шпіцрутенами?! — стиснув зуби Шевченко.

— Так... Двічі прогнали через п'ятсот чоловік, — ствердив Крулікевич. — Як підбурювачів до повстання. Так сказано в конфірмації.

В цю мить увійшов мокрий від зливи Завадський — присадкуватий огрядний чоловік з білявим волоссям. У руках тримав він велику папушу тютюну в сірому обгортковому папері.

Фішер поспішив і його познайомити з Кобзарем. Потиснувши Шевченкові руку, Завадський скинув мокрий мундир і, сідаючи до столу, спитав гостя:

— Палите?

— Так, але цигарки, а не люльку.

— А я дістав у бухарців чудового кафану. Це один з найкращих турецьких тютюнів. Може, попробуєте? Тютюн дійсно чудовий.

— У мене є зайва люлька, — заметушився Фішер. — Прошу: на знак нашої майбутньої дружби запалимо "люльку миру".

— Ну, коли ви так ставите питання... — й собі посміхнувся Шевченко, приймаючи люльку.

Закурили. Після махорки й дешевих цигарок поет з насолодою вдихав запашний дим кафану і раптом помітив на стіні велику полицю з книжками. Очі його спалахнули, як у голодного, що побачив хліб. Крулікевич перехопив його погляд, і суворі очі його потеплішали:

— Раді книжкам? Дійсно, з ними тут важкувато. Це земляки з Оренбурга нас виручають, а іноді й батьки щось надішлють з попутниками. Наша бібліотека до ваших послуг.

Шевченко підійшов до полиці. Міцкевич59, Мольєр60, Словацький61, Шіллер62 польською мовою, Ян Кохановський63, Гнат Кра-сіцький64, Вальтер Скотт65, німецькі, польські, французькі романи. І тільки три книжки російською мовою: Пушкін, Рилєєв та "Пестрые сказки..." Одоєвського.

— Чи нема у вас часом Герцена? — спитав він, переглядаючи паризьке видання "Гражини"66.

— Є, але в Барбосовій буді, — обізвався Завадський, який в цей час кришив на столі тютюн.

— Все заборонене ми тримаємо надворі, в собачій будці, — сміючись, пояснив Фішер. — Рилєєв теж завжди буває там, але сьогодні ми не встигли його сховати, бо хазяї були дома. До Барбоса ходимо, коли їх нема, або вночі, коли вони сплять, Барбос чесно охороняє книжки. Він нас любить... Наш хліб та кістки з нашого борщу.

— А ікла в нього — як у вовка, — додав Завадський. — Ніхто чужий не наважується наблизитися до його буди.

— А хазяї?

— Вони не знають про нашу схованку. Ми зробили її, коли ремонтували буду. Але тепер під час будь-якого обшуку у нас нічого не знайдуть.

Шевченко вибрав "Пёстрые сказки..." та маленький, кишенькового формату, томик Міцкевича. Тим часом на столі з'явився самовар і закуска. За чаєм багато розмовляли.

— Що ж все-таки було в тому Кракові? В російських газетах про це майже нічого не писали, — спитав Шевченко.

Крулікевич запалив люльку, глибоко затягнувся.

— Думали ми повстати усім народом, щоб у кожному селі, місті й містечку ворог не мав ані хвилинки спокою. Щоб з кожного лісу й садка, з-за кожної скелі в горах та з кожного житла в нього стріляли або стежили за ним непомітні очі, готуючи йому засідку чи пастку. Отак, як воювали іспанці з Наполеоном, який переміг могутні держави, а іспанських патріотів не подолав...