В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
Днями довелося мені написати листа губернатору Фундуклею81 з приводу речей, відібраних у мене при арешті, і ви не можете собі уявити, як це було мені гидко й важко — писати йому...
— Так! — помовчавши, сказав Фішер. — Ви грізний прокурор від імені історії. Ви викривач, свідок їх чорних вчинків! Я не мусив такого вам радити... Простіть...
І Фішер засоромлено замовк.
Золотими вечорами ранньої осені часто думав Шевченко про свою Україну, душею був на сивому Дніпрі, блукав біля руїн Трех-темирівського монастиря, притулку немічних, старих козаків. Пригадував безстрашних рубак, овіяних славою давніх боїв, які на схилі життя йшли до монастиря замолювати гріхи. Бучно й пишно прощався козак з світським життям, та й під чернечим каптуром або під схимою не раз прокидалася туга за минулим, пригадувалася весела, буйна молодість і спокуси грішного світу, де зазнав він і слави, і щастя, і чимало важкого, незабутнього горя.
Перед мисленим зором поета поставали й стрімкі кручі дніпрового берега біля Канева, Києва та Трипілля. І мріяв він тоді, як про нездійсненне щастя, про те, що от повернеться на батьківщину і збу-дуєна якійсь із цих круч затишну білу хатинку...
Але всякий раз у тугу спогадів і умиротворених мрій вривалося страшне, ненависне: надто багато бачив Шевченко за своє життя жахливих картин кріпацтва, а гірка доля його братів і сестер-кріпачок стала невід'ємною частиною його душі. Вони стояли перед ним, його одвічні вороги, пани, поміщики, ладні задля своїх п'яних оргій відібрати у бідаря-хлібороба останню корівку, чиїм молоком годуються діти.
Рядок за рядком, поема за поемою народжувалися в заповітній книжечці, і оживала в ній жахлива правда епохи кріпацтва. І правду цю зберіг і розповів людям поет — свідок і викривач злочинців... В далеких степах Зауралля Шевченко на сторінках своїх захалявних книжечок зводив довгий рахунок з усіма кріпосниками і з самим гольштейнським принцом Готорпом, який називав себе Миколою Романовим.
Але були й хвилини, коли безнадія охоплювала його, і тоді народжувалися рядки-зойки, рядки-сльози:
...Якжежити
На чужині, на самоті?
І що робити взаперті?
Якби кайдани перегризти,
То гриз потроху б. Так не ті,
Не ті їх ковалі кували.
Не так залізо гартували.
Щоб перегризти. Горе нам!
Невольникам і сиротам,
В степу безкраїм за Уралом.82
Та зусиллям волі він завжди опановував себе: треба зберегти себе. А може ж, таки доживе до часу, коли словом і ділом знов боротиметься за волю народу. Це його обов'язок, його покликання, зміст і мета всього життя. Він повинен битися навіть поранений до останньої краплі крові, до останньої іскри життя в пошматованому тілі.
На початку вересня пішли дощі. Одразу стало холодніше, і в цю першу негоду несподівано почалися маневри.
Роту перекидали з місця на місце. Йшли тим-таки чудернацьким "журавлиним" кроком, роблячи від двадцяти до сорока верст у перехід. Ночували в мокрих наметах, щоб на світанку знов іти в промоклих до рубця і нестерпно важких шинелях слизькою і грузькою багнюкою, яка налипала на чоботи і перетворювала їх на важенні гирі. Але найважче було лягати на землю і стріляти або плазувати в багні. У Шевченка й раніше восени завжди крутило ноги від ревматизму, тепер хвороба загострилася. Марно намагався він не відставати від інших під зливою сороміцької лайки фельдфебеля та унтерів. Він падав на землю і не міг підвестися. Нарешті батальйонний фельдшер доповів начальству, що рядового Шевченка треба покласти в лазарет. Від марширування його звільнили, але два тижні довелося то валятися в мокрих наметах, то труситися в санітарній двоколці без ресор при батальйонному обозі, поки не кінчилися маневри і батальйон не повернувся до Орська.
Довідавшись про хворобу Шевченка, лікар Александрійський негайно відвідав його, знайшов у хворого ревматизм і початок цинги, виписав йому мазь і наказав робити спиртові компреси. Про існування вітамінів за часів Тараса Григоровича ще не знали, але з досвіду бачили, що хворий видужує від цинги, коли починає вживати фрукти й різну городину. Та знайти їх в Орську було важко. Лікар звернувся до Ісаєвих.
Другого ж ранку Лідія Андріївна з Наташею прислали Шевченкові цілий кошик ріпи, цибулі і качанної капусти з суворим наказом їсти городину сирою. І овочі допомогли поетові більше лікарської мазі, а спирт, виписаний для компресів, Тарас Григорович розпив разом із Лаврентьєвим за здоров'я Лідії Андріївни та Наташі.
Лікар Александрійський часто відвідував Тараса Григоровича. Він завжди приносив кому щось почитати і охоче розповідав цікаві випадки з медичної практики або з власного життя. Шевченко любив ці розмови з лікарем.
Відвідували його й польські друзі, обдаровували його найкращим тютюном, одного разу принесли йому почитати новеньку антологію молодих польських поетів.
За два тижні Шевченко видужав і відпочив. Підвівшись з ліжка, одразу пошкандибав у степ. Рівна, як на мирі, лінія обрію стала по-осінньому чіткою. Вітер гнав удалечінь поруділі кульки перекотиполя. Журавлі тяглися на південь довгими ключами, і їх журливий гаркавий крик віддався в серці поета безмежною тугою.
XIV. В ГОСТЯХ У БАЯ
Ввечері писар Лаврентьев лукаво підморгнув Шевченкові:
— Ну, Григоровичу, пішли завтра в гості.
— Куди? — здивувався Шевченко, який не полюбляв друзів Лаврентьева: фельдфебеля Лаптева та двох бравих унтерів — кучерявого красеня Злинцева і подзьобаного віспою мовчазного Куницина.
— А до киргизів. Прикочували вчора, зимуватимуть на Орі. Вони тут щороку зимують. Генерал уже кілька разів казав їхньому баю, щоб він поставив свій аул верст за сорок від фортеці, бо нам самим і козакам та слободянам тутешнім випас і сіно потрібно для коней і худоби... Я, як довідався, що вони знову тут, — одразу їх превосходительству доповів, а вони тільки ручкою махнуть зводили.
"Бог із ними, — кажуть, — хай вже на цей раз зимують, але на той рік — вижену: кочуй, Джантемир, де завгодно, але степ навколо фортеці потрібний нам самим".
Шевченко зрадів новим враженням..
Одразу після пізньої відправи зібралися вони в аул. Лаврентьев одягнув новий мундир, в якому ходив тільки до церкви, і начепив свої медалі: одну на георгіївській стрічці за бої на Кавказі і другу на аннинській стрічці83 — за російсько-турецьку війну. Волосся намастив олією, а чоботи наваксував до дзеркального блиску.
Шевченко хотів піти до казахів у цивільному, але передумав, коли Лаврентьев попередив його, що офіцери теж частенько одвіду-ють бая. Він тільки поголився, підкрутив вуса і наваксував чоботи, вже розбиті й покривлені після маневрів. Ішли вони навпростець до далекого завороту Орі, де неясно майоріли юрти аулу, наче розкладені по степу тюбетейки.
— У них, у киргизів, свій звичай, — пояснював дорогою Лаврентьев, не помічаючи, як важко Шевченкові встигати за ним із своїми хворими ногами. — Гості у них не повинні підходити до самої юрти. Треба зупинитися кроків за тридцять і чекати, поки вийде хазяїн або хтось із його сім'ї. Підійдуть вони до гостя, спитають, хто, та що, та до кого прийшов і в справі якій, чи так, по дружбі, для приємної бесіди, потім відженуть та прив'яжуть собак, а тоді вже до юрти запрошують. А собаки в них — справжні звірі: хто здуру сунеться ближче — на шматки роздеруть.
— О-ох! — простогнав нарешті Шевченко. — Почекай хвилинку. Ніяк не уженуся за тобою. Дуже мені ноги болять.
Лаврентьев притишив ходу і далі повчав Тараса Григоровича:
— Ти, Григоровичу, пам'ятай, що вони зовсім дикуни та ще й нехристі, бусурмени. Вони повинні нам кланятися і коритися. Як увійдеш — сідай в глибині юрти, навпроти входу, на білу кошму, а не десь біля порога, де собаки та соколи сидять.
Міркування Лаврентьева дратували Шевченка, але кожне необачне слово писар міг навіть ненавмисне переказати начальству, і Шевченко мовчав.
Вони вже наближалися до аулу. Першими почули їх собаки, і з оглушливим гавкотом кинулися назустріч непроханим гостям.
— Рота, стій! — жартома скомандував Лаврентьев. — Вільно! Обидва зупинилися.
Джантемир-бай сидів у своїй гостевій юрті з акином Абдрахма-ном, якого не бачив із дня свого весілля, і частував його кумисом. Біля порога жінки білували щойно зарізаного барана.
— Давно не чув я твоїх пісень, Абдрахман, — казав Джантемир, подаючи акинові повну піалу кумису. — Скучив я за ними і за твоєю мудрою бесідою,
— Небагато веселого тепер на світі для пісень, — зітхнув акин. — Усе більше притискає нас російський цар: плати ясак, плати по півтора карбованця від юрти, плати за рибальство, за вовну, за отару, за дерево на кереге — за все...
— Ой, вірно це ти говориш, — кивнув головою Джантемир. — Ось і мене починають притискати. Сиджу і кожну хвилину чекаю: ось-ось накаже мені Ісай-паша забиратися з моєї зимівлі, бо йому стали потрібні наші випаси. Казав мені уже торік: "Підшукуй собі іншу зимівлю", — але влітку я весь час гасав Семиріччям за Зулькар-наєм, а потім ногу зламав. Ніколи було про це думати... Прикочував на старе місце і думаю: а що, коли раптом проженуть?.. Куди тоді податися, степ давно розібраний по кочовищах...
Абдрахман співчутливо клацнув язиком, присьорбуючи дрібними ковточками і з насолодою смакуючи кумис. Любив старий випити, а тут прийшла осінь, ось-ось ударять морози — чекай тоді свіжого кумису до наступного літа.
— Важкі часи настали. Важкі, — повторив він і зітхнув.
У цю мить заґвалтували аульні собаки. Почувся тупіт босих ніг і стривожені голоси. Вздовж юрти промчав чийсь кінь, заплакала маленька дитина.
— Гей, люди! Що там трапилося? — гукнув Джантемир, напів-підводячись. — Іди, Ісхак, подивися, що там?
Ісхак вийшов з юрти і одразу повернувся назад. До нас ідуть росіяни з фортеці.
Шаукен, що сиділа біля входу, одразу замоталася по юрті, щось ховаючи в темні кутки, а Джантемир зблід і почав натягати халат.
— Ну ось!.. Я казав: прийдуть, — бурмотів він. — Та чого ти стоїш?! — раптом крикнув він і підступив до Ісхака з камчею. — Біжи! Спитай, чого їм треба і хто вони.
Тим часом Шаукен здирала з своєї безрукавки золоті монети і тремтячими руками ховала їх у кишені, потім схопила повішене на кереге шатне сідло, інкрустоване кісткою, і побігла ховати його в одній з чорних юрт, поки Кульжан тягла разом із Кумині скриню з найкращим одягом.
Далекозорий Лаврентьев одразу помітив, що його поява викликала в аулі переполох, і, тихенько посміхаючись, стояв, ляскаючи себе прутиком по халявах.
Нарешті з-за білої юрти з'явився високий молодий жигіт і швидко пішов назустріч гостям.
— Салем алехм, — шанобливо вклонився він.
