В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

— Чого бажають хоробрі російські аскери?

— Здоров, Ісхак! Не пізнав? — простягнув йому руку Лаврентьев. — Батько дома?

Ісхак блиснув сліпучо-білими зубами на смаглявому обличчі і обома руками шанобливо потиснув писареві руку.

— Дома! Дома! Дуже старий, дуже товстий... Не може швидко бігти, гостей зустрічати: мене послав. Заходьте, будь ласка. Акин у нас сидить. Кумис п'є, пісні співати збирається. Будеш слухати?

— Аякже! Чуєш, Григоровичу? — повернувся писар до Шевченка. — До речі прийшли: акина послухаємо. А це мій приятель, — показав писар Ісхакові на Шевченка. — Вітайся та собак своїх прив'яжи, — весело додав він, передбачаючи добре частування.

Джантемир саме переступав поріг юрти і здалека пізнав писаря.

— Не метушись, — смикнув він Шаукен. — Це прості солдати. Другого барана не треба різати. Вистачить одного.

І, звернувшись до Абдрахмана, розвів руками:

— Кожному собаці доводиться кланятися. Цей солдат біля Ісай-паші та майирів крутиться і може іноді за аул слівце замовити.

І з нещирою солодкою посмішкою рушив назустріч гостям.

— Ой бой, яка мені радість! Такі хороші гості прийшли! — обома руками потиснув він руку Лаврентьева. — Ідіть в юрту. Там акин сидить, пісні співати буде, — приказував Джантемир, скоса позираючи на Шевченка і не наважуючись спитати, кого привів до нього Лаврентьєв.

— А це нова у нас людина, — перехопив його погляд і зрозумів його тривогу хитрий писар. — У столиці він раніше жив, великим начальником був, а потім посварився з якимись там генералами, так його за це до нас прислали на деякий час. У мене на квартирі живе, — остаточно заспокоїв він Джантемира.

Тим часом Шаукен спритно постелила для гостей чисту білу кошму, поки Кульжан поквапливо роздмухувала за порогом самовар.

Джантемир і Тарасу Григоровичу також урочисто потиснув руку, сказав, що гість — благословення Аллаха, і з солодкою усмішкою запросив обох на почесне місце позаду очага, ще по-літньому порожнього.

Шевченко сів поруч Лаврентьєва і з цікавістю оглядівся. Ніколи не бачив він юрти і тим більше не був усередині. Все цікавило його в цьому невідомому і поки що загадковому світі. Юрта нагадувала йому круглі альтанки-ротонди в садибах багатих поміщиків,

Вона була велика, простора і мала форму правильного восьмикутника, де один з боків, південний, був широко відкритий для сонця і світла. Міцне, добре вистругане кереге на два з гаком аршини заввишки утворювало ґратчасті стіни юрти, від яких відходили дугоподібні міцні жердини до так званого шангарака — великого обруча в центрі склепіння аршинів на два завширшки. Все це разом утворювало кістяк юрти, на якому була майстерно напнута біла повсть, що точно відповідала формі каркаса і зовні була оздоблена барвистим геометричним орнаментом.

Зсередини кереге було завішане візерунчастим килимом, і вздовж нього лежали гори подушок, ватяних ковдр і згорнутих килимів, стояли скрині з одягом, посудом і різними іншими речами, яких у Джантемира було більш ніж досить. На навмисно залишених на кереге гілках висіли килимові сумки для дрібних речей, різний інструмент, сідла, вуздечки, шкіряні відра і сплетені з очерету полички. Посередині юрти спускалися зверху шнури й китиці, призначення яких важко було одразу відгадати, і величезний бурдюк — саба для кумису. Долівка була вкрита подвійним шаром товстої повсті, поверх якої Шаукен постелила третю — білу — для гостей.

Лаврентьєв сидів поруч із Джантемиром з виглядом принаймні посла Російської імперії в країні папуасів, а Джантемир все ще не знав мети його відвідин і запобігливо посміхався, намагаючись зав'язати розмову.

— Як жили тут усе літо? — спитав він.

— Жили непогано, — відповів писар, підкручуючи вуса, — мені ще вчора доповіли, що ти прибув, а я сьогодні вранці доповів генералові.

Тут Лаврентьев навмисне зробив довгу паузу, щоб надати своїм словам якомога більшого значення й створити враження, що не сам генерал вирішив долю аулу, а він, Лаврентьев, підказав Ісаєву, як зробити, і Джантемир при всій своїй витримці мимоволі напівпідвівся, марно намагаючись приховати тривогу за уважністю та ввічливістю.

— Прибув, — кажу, — наш Джантемир. На свою стару зимівлю. Певне, нема йому де зимувати. Худоби він має багато, а весь степ навкруги інші аули порозбирали. Шкода, — кажу, — хорошого сусіда. Невже йому звідси відкочовувати доведеться?

Тут Лаврентьев знову зробив паузу, а Джантемир не витримав і схопив його за руку. Лаврентьев посміхнувся і вів далі:

— А генерал зводили ручкою махнути і кажуть: "Ну, добре, Лаврентьев, якщо ти так за нього просиш, хай вже на цей раз залишається, але наступного року хай підшукує собі іншу зимівлю".

У Джантемира відлягло від серця: отже, можна спокійно сидіти на Орі до весни, і він із непідробною радістю вищирив свої рідкі жовті зуби.

— Ой бой, як добре ти доповів Ісай-паші! Великий тобі за це спасибі. Приходь частіше баранину їсти, акина слухать, кумис пити, хороший розмова розмовляти.

— Добре! Будемо приходити! — посміхнувся Лаврентьев. — Ось приятеля до тебе привів. Хороша людина. Вчений. Він моїх Васька та Стьопку враз грамоті навчив. Так тепер по-друкованому шкварять, що тільки держись. Вже й писати почали вчитися.

— Мій Ісхак теж письменний, і Рахім теж почав вчитися, — похвалився бай. — До Омська, в медресе поїхав. Коран читають. І інший книжки.

Тим часом Шаукен постелила перед гостями на кошмі чисту скатертину, поставила на ній сушений сир, піали, миску масла і миску баранячого жиру. Насипала жменю цукру-рафінаду, потім принесла чайник щойно завареного духмяного чаю, а Кульжан втягла самовар.

— Пийте спочатку чай. Зараз баранина звариться, будемо кавардак їсти, — частував гостей повеселілий Джантемир.

"Треба добре почастувати писаря, — думав він, — бо при нагоді він завжди може закинути за нас слівце генералу".

Тут Джантемир багатозначно підморгнув Шаукен і щось сказав їй півголосом. Шаукен і собі зашепталася в кутку з Кумині, і та швидко почала замішувати на дощечці тісто з білого борошна для мантів.

З тієї хвилини, коли в юрті з'явилися росіяни, Абдрахман не вимовив ані слова. Він скромно відсунувся до кереге і поклав на коліна домбру. Джантемир підніс і йому піалу чаю, в яку Абдрахман долив трохи молока. Акин повільно сьорбав чай з сиром, вмочуючи його в жир, і спостерігав за росіянами. Не подобалося кому, як Лаврентьєв шумно відкушує грудочки рафінаду, а Шевченко зацікавив його... Що це за людина, чого так пильно придивляється і до юрти, і до людей, і до речей, таких звичних для кожного кочовика?

А Тарас Григорович сидів з піалою в руках, забувши про чай: таке все було цікаве навколо нього. Раптом прокинувся орел, підвівся на своєму туторі, струснувся спросоння і різко крикнув, розвівши свої велетенські крила.

— Орел! — охнув Шевченко. — Який красень!

— Беркут, — поважно ствердив Джантемир. — Вовків битимемо. Лисицю. Хороший орел — великий, міцний. Жайсак впіймав його в міжгір'ї.

Орел підвівся на свої міцні високі ноги з великими гачкуватими пазурами, з хвилину постояв, задзеленчав ланцюжками і знову сів на тугир, і закуняв, затягнувши гострі жовті очі тоненькими плівками повік.

У Шевченка здригнулося серце: могутній, гордовитий — в'язень, у кайда...

Тільки Абдрахман помітив гірку посмішку, що ледь скривила Шевченкові губи, і зрозумів її.

— То це ти і є акин? — раптом спитав Лаврентьєв Абдрахмана, ставлячи на скатертину порожню піалу.

Акин мовчки кивнув головою, зрозумівши одне тільки слово: "акин".

— Так заспівай нам щось, — вів далі писар з виглядом поблажливої уваги, — ось і він, товариш мій, любить і співати. Кобзар він — одним словом.

— Кобиз?81 — пожвавішав старий. — Ми — ні кобиз. Ми домбра граємо, — чітко промовив він і торкнувся свого нехитрого інструмента.

Помітивши, що акин збирається співати, жінки прикрили самовар і посуд, а Шаукен загорнула в скатертину рештки цукру й сир і поклала все це в скриню. Абдрахман настроїв домбру і, подумавши, сказав Тарасу Григоровичу:

— Розповім я тобі кюй, браго мій, тому що бачу: душа твоя — пісня.

І, ритмічно погойдуючись, почав розповідати.

— Чекай, — зупинив його Лаврентьєв. — Він по-вашому не розуміє. Покличте того хлопця, який добре говорить по-руському.

Абдрахман замовк, опустивши очі в землю, нерухомий, наче вирізьблений з слонової кістки, а Кульжан вихором помчала в нову Жайсакову юрту і за хвилину, зарум'яніла від швидкого бігу, повернулася з Жайсаком. Він чемно віддав салем Абдрахманові, потім вклонився російським аскерам і сів поруч з акином. Абдрахман знов провів пальцями по струнах і заговорив, погойдуючись у такт непомітному внутрішньому ритму.

Пташка-мати співала про щастя своє —

Про гніздо і малих пташенят. Щебетала про те, яка гарна весна,

Коли в серденьку співи бринять. А в цей час до гнізда щитомордник-змія,

Невблаганна, як смерть, підповзала. Голоси пташенят, що бриніли в траві,

Щитомордник здалека пізнала. Засичала вона, підвелась над гніздом —

Пташка в тузі страшкій закричало, З тоскним, страдницьким зойком над гадом лихим,

Захищаючи діток, кружляла. Гад не має душі. Серце-камінь мовчить:

Рада, гадина легкій поживі, І у пащу змії впала пташка тоді

В материнськім святому пориві.

Жайсак сумлінно, але досить незграбно перекладав зміст кюя. Коли він замовк, загнувшись на останній фразі, Абдрахман звернувся до Тараса Григоровича:

— А тепер послухай, як співає про це домбра.

І струни заспівали під його вправними пальцями, спочатку радісним прозорим звуком з ніжними переливами весняних жайворонків і цвіріньканням маленьких пташенят. І раптом в кришталево-чисті звуки ввійшла глуха й свистяча нота — голос смерті. Зойк матері, повний жаху й розпачу, покрив сичання гадюки, почулося тріпотіння її крил, останній смертний крик, а тоді — звук обірваної струни.

Шевченко був зворушений і схвильований і музикою, і змістом кюя, і тим, що звучання домбри виявилося м'якішим від звучання усіх знайомих йому інструментів, і тим, що слухав він акина серед безкрайого осіннього степу, під легким склепінням юрти, яку міг зірвати і знести за грань землі перший же з жахливих буранів, що вільно гуляють цією безмежного рівниною. Зате Лаврентьев незадоволено покривився:

— Дурне діло — така музика.