Чмелик - Королів-Старий Василь

Спитав другого — той навіть на мене не поглянув. Коли йде чорний негр з величезною сигарою. Я — до нього. Він вишкірив зуби,— білі, й блискучі, як порцелян.

Коли я його спитав: чи не знає він, де ресторація? — то він поклав мені руку на плече й з широким усміхом страшенно знівеченою німецькою мовою запитав:

— А хіба ти хочеш їсти?

І я ще не встиг відповісти, як він знову запитав, відкіля я?

— З Києва, з України. Скажіть, де ресторація? — поспішав я.

— Я тоше бил на Кієвє,— почав мені говорити негр вже по-російському.— Танцовал на театрі,— і він показав ногами, як танцював.— А ресторан...

Але він не договорив. Мене хтось міцно взяв за плече. Я раптом оглянувся й побачив перед себе здоровенного поліцая. Він тримав мене за плече, а біля нього стояв якийсь чоловік в шкуратяному картузі й в рудих ґетрах-крагах. Я так отетерів з несподіванки, що спочатку й не впізнав, що той чоловік у картузі був шофер, який мене віз до двірця.

Поліцай почав мене допитувати, з чого виявилась така річ. Коли я зскочив з автомобіля й спитав, скільки платити? — то шофер сказав:

— Шість!

Я витяг гроші, швидко дав йому шість австрійських корон, бо я забув поміняти на марки, а Іоганн Карлович дав мені тільки 10 марок, які я проїв та витратив на картки.

Я почав роз’ясняти шусманові, що я забув, що в мене до того ж і нема марок; витяг свій гаманець і витрусив всі гроші. Там були тільки австрійські та кілька дрібних російських монет.

Поліцай подивився на гроші, потім на мене, й сказав шоферові:

— Слов’янин!.. Вони завжди все забувають і не вміють рахуватися з приписами.

Зараз вмішався негр:

— Он з Кієва, з Рус! Я бил на Кієф, танцовал на театре...

Але його ніхто не слухав, а мене кудись повели. Я силкувався розказати, що шукаю п. Шульца, який десь тут в ресторації, й він має мої гроші. Тоді мене повели в ресторацію, але ніде Іоганна Карловича не було. Поліцай дивився все більш підозріло на мене й я почував, що насувається якась халепа. Головне,— я не тямив, як мені бути: бо в мене ж не було паспорта й я не знав, що маю говорити: чи я німець — Макс Шульц, чи я — українець?!

Нарешті мене повели до двірцевого поліційного чи жандармського участку. Насамперед поміняли корони й заплатили шоферові — шість марок за їзду та 60 пфенінґів за простій біля двірця. У них все точно... Потім взялися за мене...

Мене підвели до столу, за яким сидів горбатий пан в окулярах,— (він і зараз сидить проти мене) — чистий орангутанг: без брів, прилизаний, з проділом посередині й з великими нижніми щелепами.

Почали мене розпитувати, що й як? Насамперед, хто я й звідки?

Звісно, мені було найлегше сказати, що я — син Іоганна Карловича, Фрідріх Шульц. Але ж мені здалося незручним навіть в біді відмовлятись від свого національного походження. І я заявив, що я — українець з Полтави, але збрехав, що племінник пана Шульца, Іоганна Карловича, який жив у Полтаві, тепер їде до себе додому в Монахин й мене забрав в гості до себе. Я розповів, що ми мали їхати в шостій годині, але ж у мене став годинник — я показав: він ще й досі стояв на 4 год. 15 хв. (добре, що я не встиг перевести!), й що я не знаю, чи мій дядя поїхав без мене, чи він десь тут мене шукає.

Німці вислухали все, позаписували на папері й горбань послав другого горбаня (їх тут аж три) вкупі зо мною шукати Іоганна Карловича. Ми обійшли увесь двірець — ніде й сліду!

Ну, що ж я мав казати далі? Знову вернулися ми до участку. Тоді ухвалили послати навздогін за потягом телеграму. Знову поміняли мені гроші, послали депешу, а мені звеліли сидіти тут і чекати.

От я й сиджу та й чекаю...

Вже 8 годин, а я ще чекаю. До чого дочекаюся,— не знаю, тільки я бачу, що тепер ці горбані вже не зиркають на мене так сердито, як спочатку. Певне, вони вважали мене за якогось халамидника. А коли я спитав, чи можна мені писати й на їх питання: що? — я сказав, що записую всі враження з подорожі й буду писати про Дрезден, який мені страшенно подобався,— вони одразу наче стали до мене прихильніші. Видко, й вони люблять свій Дрезден так, як чехи — Прагу, а Шульц — Монахин.

Ну, спочину трохи. Ех, довечерялось би, та мабуть не зручно проситись...

Але ж що зо мною буде, коли Шульца не дожене телеграма? Чи не доведеться тут і ночувати? А може мене поведуть аж до в’язниці!?..

* * *

Ну, через годину їду до Монахина! "Ликуй і веселись, Максиме!" Все розв’язалося чудесно!

От мені й практика: як викручуватись з біди! Тепер я вже знатиму. А головне — не лякатись, не губити голови й по змозі не брехати!

Отож, пишу далі...

Тепер добре писати, бо я повечеряв смачно, ще й зараз біля мене стоїть біла кава "по-віденському" та лежать тістечка, а я пишу в ресторації "Дрезденського "Haupt-Bahnhof’а".

Закінчилась моя пригода так. Було пів на дев’яту, коли прийшов якийсь урядовець і приніс депешу старшому горбаневі — орангутангові. Я так і затремтів. І, дійсно, то була депеша мені, тільки на ній було написано "Фрідріхові Шульцеві", а я сказав, що я — Макс.

Я згадав, що у нас, у Києві був в гімназії один учень — німець, який звався Вільгельм-Карл Бранд. От же й я сказав, що й мене зовуть і Фріцем і Максом.

Тоді той горбань розірвав телеграму й прочитав. Там стояло таке:

"Прошу пошукати на двірці юнака, високого зросту, з жовтим портфелем, в короткому сірому пальті з хутряним коміром, Фрідріха Шульца, який не добре говорить по-німецькому й спізнився на потяг, що пішов в шість годин на Мюнхен. Прошу кому сказати, щоб їхав наступним потягом, в одинадцять,— дірект Мюнхен. Гауптман Іоганн Шульц. Адрес: Мюнхен Принц-Реґент-Штрасе, число..."

— То вам депеша? — спитав орангутанг.

— Мені.

— Розпишіться, що ви її одібрали, й можете йти. Ви — вільні!

Я був врятований! Але ж це — не відповідь на послану поліцією телеграму. Це телеграфував Іоганн Карлович сам від себе. Який він догадливий! Ще й написав адресу!..

Фу! Одне слово: ура! — й нічого більше. Зірвався я, наче Іона із черева китового!

Але на цьому мої Дрезденські пригоди не скінчилися! Такий уже день...

Коли я вискочив з поліції, розуміється, я побіг їсти. Швидко повечеряв; довідався, де купити квитка, коли йде потяг, з якої платформи,— й перевів годинник. Було тільки дев’ять годин, тобто доводилося ще чекати більш двох годин на двірці. Тепер, коли я вже зовсім був готовий їхати, коли я вже все знав,— чого мені тинятись по двірцю? Тим більше, що тут двірець не так, як у нас в Полтаві — бог зна де, а в самому осередкові міста. То я й намислив, що можу ще хоч трошки поблукати близенько біля двірця.

Я вийшов знову на Праґерштрасе й завернув в першу велику вулицю. Крамниці вже було зачинено, але ж народу — сила. Хоч моя пригода скінчилася й щасливо, а ж все-таки в мене було погано на душі: їхати самому, а потім "пекти рака" перед Іоганном Карловичем. До того ж я й схвилювався дуже, та ще мені й не подобалися тутешні люди. Якісь, справді, такі, як мені казав отой "веселий" доктор-чех на Карловому Мості, "дерев’яні лиця" й грубі страшенно!..

Щойно я пройшов, може з сотню кроків, коли це з вікна рогового дому, так, мабуть з третього поверху, полетіли з шибки скалки, а потім показався дим. Очевидно, пожежа! Ну, як же не подивитись на пожежу?! Мені дуже кортіло подивитись, як тут будуть гасити.

Я навмисне підійшов до ліхтаря, став біля стовпа, щоб часом мене не звалили, коли сюди посуне натовп цікавих, й чекав. Справді, почали збігатися люди. До мене підійшов якийсь товстий німець з рудою-рудою бородою й почав розпитувати. Але він говорив так, що я таки справді майже нічого не розібрав.

— Ich verstehe nicht! — відповів я.

Він щось мені сердито буркнув і пішов геть.

Через хвилину підскочив якийсь жевжик й запитав мене вже зовсім невідомою мені мовою. Я й йому відказав так само:

— Ich verstehe nicht!

Не встиг я ще роздивитись, як з вікна почала показуватись рожева хмарка. Коли це підійшов до мене третій, молодий парубок, і теж мене запитав, що це таке: пожар, чи що? Хоч цей сказав так, що власне я зрозумів, чого він хоче, але вже мене розібрала нетерплячка й чогось враз закортіло показитись.

Я повернувся до нього лицем й просто йому в рота розбірливо сказав по-українському, слово за словом:

— І якого б я анахтимського батька чіплявся?! Я ж вам уже всім сказав, що вашої німецької мови не розумію!..

А в того заблищали очі й він весело мені відповів:

— То давайте говорити по-українському! Я дуже радий! — І він простяг мені руку...

Я страшенно й засоромився, й здивувався. Потім ми почали сміятись і так заговорились, що не зважали вже й на пожежу, аж поки не приїхали пожарники на червоних автомобілях. Вони в одну мить погасили вогонь і на тому все скінчилося.

Але ж я придбав через ту пожежу незвичайно приємного знайомого. Це — студент Мюнхенської політехніки, Василь Кобець, з Київщини, українець, який сьогодні ж разом зо мною їде до Монахина!

Ну, хіба це не щастя?! Це мені, певне, за ті тяжкі хвилини, що я пережив тут...

Вже без двадцятьох 11. Він, певне, зараз прийде з своїми речами просто сюди, бо ми умовились, що я його тут чекатиму...

О, знову приходив горбань й приніс мені телеграфну відповідь Шульца на поліційне запитання:

"Фрідріх-Макс Шульц їде зо мною до Мюнхена. Ми розгубились. Чекаю його завтра рано. Моя адреса — Монахин Принц-Регент Штрасе Гауптман Іоганн Шульц".

Спасибі Іоганнові Карловичу! Але скільки він витратив з-за мене на телеграми?! Ну, я йому все віддам...

Тільки ж дивно: в Празі він не хотів признаватись, що він — військовий, а тут на обох телеграмах пише: "гауптман"! Це, певне, щоб було "міцніше"!

О! Бачу Кобця! Йде сюди!..

— — —

МОНАХИН

3 квітня.

Не писав вже третій день. І нема нічого дивного: не було вільної хвилини, а як і надходила — то треба було роздуматись.

Я просто приголомшений. Часами то я так радію й раюю, що на мені аж вся шкура тремтить, а часами — то мені стає так себе шкода, що я мало-мало не плачу. Що я радію — це зрозуміло: бо ж, справді, жити в Монахині, то це — майже жити в раю. А чого сумую? — Певне того, що почуваю себе тут таким манісіньким, таким закинутим, таким пригніченим і красою, й величністю міста й тим добрим відношенням, що виявляють до мене ці благородні, зовсім чужі мені люди, й тією журбою, що наростає часами у мене, коли я невільно згадаю й рівняю мій любий, запущений, загиджений, запаскуджений чужинцями край з тим блиском, порядком, розкошами й досконалістю, яку я бачу тут рішучо на кожному кроці!..

Я — в захоплені, я — в екстазі!..

Навряд, чи зможу я взяти себе в руки так, щоб підряд, нічого не забувши, записати враження тільки цих перших трьох день.