Чмелик - Королів-Старий Василь

В тих проходах долі місцями прокладено залізні рейки, а місцями між ними протікає вода.

Я помочив пальця й лизнув, а вона солона, як ропа. Величезна печера, здається "Михаловиця", яка має заввишки 36 метрів, а 28 — завширшки. Ми далі перейшли до мосту, біля якого стоять дві величезні піраміди, звідкіль починається вхід у залу "Францішкову". Тут також стоїть чудова постава з солі якогось князя австрійського. Потім перейшли в нову печеру з якимись тяжами з солі, наче стовпи чи колони. Це все ми спускалися глибше й глибше, аж поки не потрапили до зали "Архікнязя Альбрехта". Це вже майже на півтораста метрів під землею! На жаль, глибше було не вільно, а тим часом шахти йдуть більш, як на 280 метрів, тобто глибше, як на чверть версти!

Ну, чисто тобі, як "Мандрівка до центра Землі" у Жюль Верна. І дивно, що там тепло, але не парко, добре повітря й так приємно пахне. За залою Альбрехтовою — відпочинок, є там навіть буфет: можна випити води тощо, й дещо з’їсти. Майже всі туристи їли, бо вони не догадалися пообідати, а я тільки взяв тістечко й купив собі на пам’ятку шматок солі та соляний хрестик.

Але на цьому підземна мандрівка не скінчилася. Саме цікаве було далі — так звана "Пекельна язда", де раніше шахтарі спускалися вниз, в провалля по мотузах, а потім — чудове фантастичне озеро під землею, в печері. Яке воно чарівне, коли запалили бенгальські вогні, а ми їхали поромом на другий берег!

Ага, добре, що не забув записати. Тут вийшла маленька комедія.

Коли ми пливли, іспанка звернулася до мене з якимсь запитанням. Я, звісно, не зрозумів. Тоді француз, очевидно, жартуючи, переказав мені по-німецькому:

— Ви, каже, певне, рибалка, то "фрау" вас і питає, чи не знаєте, які риби водяться в цьому озері?

Я, не довго думаючи, також жартом відповів:

— В такій солоній воді мабуть водяться тільки дуже солоні оселедці.

Всім це дуже сподобалося, тільки провідник, не сміючись, по-німецькому сказав, що я помилився, бо вода тут не солона.

Це справді — дивина! Я хотів був сам спробувати, як ми перепливали, але вже стало темно й я побоявся оступитись, але ж йому не повірив. Однак це — правда; бо те саме казав і Шульц, та ще Іоганн Карлович додав, що добре я зробив, що не попробував, бо якби булькнув у ту воду, то навряд чи мене б витягли. Він каже, що там дістати дна важче, як у Ворсклі, бо те озеро дуже глибоке.

Крім того озера, там, в копальнях є ще аж 16 озер, але вже солоних.

Потім ми ще побували в "Каплиці св. Хреста" й у "Пясковій Скелі". Остання зала — зала про танці "Лєтов". Тут, справді, колись бували бали з танцями…

Більше шахт ми не бачили, а їх ще є чимало. Потім мені казали, що в одній з цих зал впорядковував пишні банкети генерал Суворов, коли переходив Альпи...

Взагалі там можна було би добре жити, в цих соляних нетрях землі...

Величка дає силу солі, бо там працюють майже півтори тисячі робітників, що обламують соляні скелі особливими сокирами (мотиками) та ломами, вантажать її на вагонетки, а потім ту сіль обробляють в так звані "балвани", що нагадують штучну кригу. Частину тих кам’яних шматків на особливім заводі, який стоїть нагорі, перетирають на дрібну сіль, яку ми звичайно їмо.

Обходити всіх копалень, хоч би і дозволяли, не можна й за довгий час, бо самих більших печер є понад 70, з яких одна заввишки в 48 метрів,— а всього ходів — завдовжки на 600 кілометрів тобто більш як на 540 верст. Всі ці печери лежать в семи поверхах. Але нас пускали тільки в перші три поверхи.

Коли ми вийшли нагору, то таки й справді, наче те все бачилось не в дійсності, а у сні.

Сама Величка — маленьке місто. Близько — непоказна річечка Зрава. Нічого особливо в місті нема; переважно в ньому живуть ті копачі, що працюють в шахтах. Досить гарний парк перед помешканням шахтового уряду, але взимку він не робить враження.

Ми були під землею більш двох годин. В пів на шосту я вже приїхав до Кракова. В дорозі ми зовсім познайомились з французом та іспанкою й говорили про всяку-всячину. Але мені чогось француз не подобався: він все жартує, а коли я щось розпитувався серйозно,— то все відповідає якісь вигадки, ніби з мене глузуючи...

Вони їдуть кудись в "Закопане", де, як казав француз, "закопують у землю тих, хто туди приїздить". Як потім мені казав Шульц, це він натякав на те, що туди їдуть хворі на сухоти й дехто вмирає. Але ж взагалі там можна добре вигоїтись.

До речі, Іоганн Карлович сказав одну фразу, яка мене здивувала, але якої він не схотів з мені пояснити.

Коли я оповідав, що француз поїхав в Закопане, де "закопують людей", то Шульц по-своєму криво всміхнувся й промовив:

— "Цілком зайво він туди поїхав. Швидко ми їх закопаємо і на їхній землі!"

Взагалі за кордоном Іоганн Карлович наче якось перемінився: він якийсь бравіший, рішучий і не такий добрий та плохий, як був у Полтаві. Певне, його дратує, що не можна швидше їхати до Баварії...

— — —

Складаюсь. Через годину виїздимо до Праги. Хоча б пощастило нам цю ніч з "пальонцих" перетворитися на "пань", а то будемо світити очима, як сови!..

— — —

28-го березоля, 1914-го року. Прага.

Сьогодні ми — в головному місті Богемії чи то Чехії, в Празі. Чехи самі називають її "Злата Прага", так, ніби "Золотоверхая Москва". Через що вона "Злата"? — того я не знаю, але що вона красна, то правда.

Цікаво насамперед, що, коли я заплющу очі, й пригадую собі Львів, який мені показався таким чарівним, потім Краків, а тепер уявляю собі Прагу,— то бачу, який Краків проти неї мізерний, а про Львів — то нема чого й казати!

Ех, як же-то виглядає Відень? Страшенна шкода: проїздили так близько, через Прерау, але до Відня не заїхали. А втім, Іоганн Карлович і так все дужче хвилюється та насуплюється: очевидно, йому кортить якнайшвидше додому, а тим часом ми так і кидаємось в різні кінці Європи. Тепер, коли поїдемо з Праги до Дрездена, то це вже буде ніби назад від Монахина,— бо Дрезден — в Північній Германії, в так званій "Саксонії", а Мнихів — в Південній Німеччині, в Баварії. Ну, та то не моя провина. Навпаки,— я дуже, дуже задоволений. Мимо того, що я набираюсь вражень для самого себе, я ще й перед людьми не буду видаватися таким диким телям, якби просто перелетів з Полтави, чи навіть з Києва до Мнихова. Бо, хоча мені, правда, кортить так само швидше побачити й любого Фрица й фрау Маґду, але ж краще, після довшої подорожі, бо я видаватимуся менш диким. Вони ж — справжні європейці й, певне, дечого бачили на своєму віку...

Так, але ж я сів писати про Прагу. Й — комедія: прочитав, що написав, і помітив, що я скрізь написав: "Мнихів" та "Мнихів"; це ж по-чеському. Як швидко деякі слова в’їдаються в голову. Бо й справді,— як тільки опинишся в новій стороні то враз починаєш прислухатись до мови тієї сторони. Чеська мова дуже подібна до нашої, але мені видається кумедною, наче якоюсь дитячою. Через те ж і маєш з нею найбільш курйозів...

Знову збився. Ні, таки в мене занадто багато вражень: не можу втримати думки в певнім напрямі...

Біжу обідати (в своєму ж таки "Бляуерштерні", що по-чеському зветься "Модра ґвєзда", тобто "Блакитна зоря"), а вже ввечері буду писати. Тут теж гарний готель, хоч, може, наш краківський "Дрезден" був кращий.

— — —

Ну, записую все, як було. Приїхали ми щасливо. Так само вночі мали сепаратку, тільки перед ранком, де змінялись кондуктори,— до нас запустили людей. Але ж ми добре виспалися.

З двірця, що зветься тут "надражі" ми вигідним фіякром проїхали по розкішних широченних вулицях (одна з них — "Вацлавське Намєсті") приїхали до готелю "Zum blauen Stern", що стоїть на невеличкій площі проти чудової старовинної вежі, яка зветься "Прашна Брана" — тобто "Порохова Башта" чи "Порохова Брама".

Іоганну Карловичу трохи нездужається: морозить і болить ніби горло. Отже він навіть в сеператі не спав, а через те, як тільки вмився та поснідав, то ліг спати, а я пішов чимскоріш блукати по місту.

Оглянув "Прашну Брану" й біля неї чудовий палац — "Обецний Дум", а потім пішов розкішною вулицею "Graben", (а по-чеському зветься "Пржикопи"). Які гарні вітрини, які чепурні доми! Й майже кожного так поставлено, що його видко зо всіх боків. Один — так увесь з чистого мармуру, а на самій горі — на даху стоять кам’яні, голі чоловічі постави. Далі, поминувши "Вацлавське Намєсті", на кінці якого стоїть величавий будинок "Національного Музею", пішов просто біля пам’ятника Юнгманові по Фердинандштрасе. Мене вразив старовинний, похмурний монастир. Я спитався "шусмана" , з півневим пером на брилі, й він лагідно мені відповів, що це — "Кляштор Уршулінок", а далі показав театр-оперу, що по-чеському зветься "Народне Дівадло", це, певне, через те, що туди ходять "дивитись" п’єси, а, може,— що там показують "дивні п’єси". Гарний це будинок з такими величними піддашками та цинковим дахом. Він стоїть на самому березі "Влтави". Це широка річка, але замерзла. І скільки ж на льоду народу! Сила-силенна. Одні — на вижлятах, другі з саночками, ті просто так ковзаються; навіть літні пани, в циліндрах — і ті бігають, або гуляють, тихо походжаючи. Я сам також зійшов на лід по гранітних східцях, що зроблено в гранітних берегах, і пройшов аж до острова посеред річки. Потім повернув назад й пішов по чудовій чистій надбережній, біля розкішного пам’ятника Францу-Йосипу, до старовинних веж. Там — пам’ятник королю Карлу IV, який весело усміхається до всіх людей, а далі — кам’яними ворітьми в старовинній вежі — вхід на "Карлів Міст".

От краса! По цьому мосту одна-за-одною стоять групи статуй. І як же я був здивований, побачивши на одній групі запорожця з двома мечами за поясом й з "оселедцем" на виголеній голові. Я просто аж зрадів. Поспитав одного, поспитав другого: що це за група? — вони промовили мені по-чеському: "не вім, не вім" — і швидко пішли далі. Але мені кортіло знати; от, я постояв, вибрав якогось старенького, лагідного панка й поспитав його.

Тільки ж безперечно я не зовсім вірно сказав по-німецькому, й він, видко, пізнав, що я — не німець.

— "Ви йсте слов’янин?" — спитав він мене.

— Так, слов’янин! — відповів я по-українському.

— "Рус?"

— Ні, не рус, а українець! — вже звично відповідав я далі.

— "Малорус?"

— Ми звемось українцями, а росіяни на нас кажуть "малороси",— відказав я, але вже почав дратуватись.

Після цього допиту він мені сказав, що цю групу ("соху") зроблено на спомин про знаного всьому світу місіонера Франтишка Ксаверія, який багато людей привернув до християнства по різних землях, аж поки його не замучили хинці.