Чмелик - Королів-Старий Василь

Та постава, що мене зацікавила, навряд щоб була поставою запорожця, швидше — то якийсь хинець, кореєць чи варяг, а, може, давній слов’янин. Цю групу було знесено повіддю в річку й тільки два роки перед тим її поставили знову на своє місце. Далі він мені розповів (говорив він добре по-російському, тільки кумедно становив наголоси), що всього на мосту 30 сох (тобто статуй); з них знамениті — золочений щирим золотом хрест з розп’яттям, якого визолотили жиди, а також "патрон" чеської землі, святий Ян Непомуцький, про якого існує легенда, що його з цього мосту скинуто у Влтаву. Ми трохи пройшли вкупі й він мені показав у кам’яних поручнях вроблену чавунну плиту саме в тім місці, де перекинули за міст того Яна. Міст кінчається такою ж красною вежею, як і починається, тільки ця вежа зветься "Малостранською", бо за нею починається найстаріша частина міста, що зветься "Мала Страна".

Перед тим, як вийти на "Малу Страну", наліво від Влтави відбігає невеличка затока — "Чортиця", на якій безпосередньо стоять високі старі будинки, а двері з них виходять просто на воду. Тільки з них вийти не можна, лише треба плисти на човнах. Це місце зветься "Празькою Венецією".

Я сердечно подякував того ласкавого панка й хотів іти далі, як він мені порадив,— до старовинного королівського двору "Градчане", що стоїть мальовничо на високій горі, але панок ще мене трохи затримав.

— Прага — дуже красне місто; це є серце Чехії, але... хворе серце. Хвороба його — німці, найбільші в світі наші вороги! Уникайте у нас говорити по-німецькому, бо це ображає національне чеське почуття. Коли ж вам чогось треба, звертайтесь тільки до чехів, а не до німців. Ми дуже любимо всіх слов’ян і радо завжди послужимо слов’янину.

— А як же пізнати, хто німець, а хто чех? — спитав я.

— У німців кам’яні, суворі обличчя, а в чехів — ласкаві, слов’янські. А втім — вам завжди підкаже ваше слов’янське серце!

Він простяг мені руку й сказав:

— "Доктор"... і прізвище, але я не розібрав, здається — "Веселий". Я сказав своє. Ми щиро попрощалися.

Дивна річ. Майже в кожному місті одні люди ненавидять інших: у Києві ми — кацапів; у Львові русини — поляків; у Празі німці — чехів, чи навпаки. І чого воно так у світі, що вороги скрізь мусять жити вкупі?..

Мені трохи й прикро було слухати, що казав той доктор, бо я люблю німців; власне, не всіх німців, а — Іоганна Карловича; але ж шкода й слов’ян. Він так щиро говорив про слов’ян і мені здавалося, що ці люди, справді, рідніші мені, як не слов’яни... До того ж він казав, що їхні вчені — Шафарик, Палацький, а особливо — Грегорж багато писали про нашу Україну та про наших людей. Це мене дуже потішило!..

Я далі потрапив на "Малу Страну". От, тут так старовина! Це видається ще давнішим, як у Кракові, й далеко "картиннішим". Справді, що не площа,— то наче в опері "Фауст". Чудово! Але, коли я дійшов до "Градчан",— вже було нерано, я побоявся спізнитись, сів на трамвай до "Прашної Брани" й вчасно приїхав додому. Тут в трамваях один клас, тільки люди не такі ґречні, як у Кракові; штовхаються, лізуть майже кожен з торбою за плечима й не кажуть "пшепрашам" чи чогось подібного. Але то — нічого. Прага мені дуже подобається, а чехи видаються якимись ріднішими, ніж поляки, так би сказати — "двоюрідними"...

Коли я приїхав додому, то я був страшенно здивований, углядівши Іоганна Карловича: він зголив свою бороду й зоставив одні вуси, які підкрутив угору. Це його страшенно змінило. Якби його побачив на вулиці, то певне й не пізнав би. Тим більше, що він також змінив свої золоті очки на пенсне без оправи. Він каже, що це він скинув з себе "російську облуду"...

Ми обідали з Іоганном Карловичем, пили добре вино по обіді, коли до нас підійшов якийсь бравий німець, радісно привітався з Шульцем й сказав йому "Herr Hauptmann"! .

Він був дуже здивований, що побачив Шульца, а я теж дуже здивувався, що Шульц має військового чина. Я вже хотів був його про це запитати, але він мені сказав, що має ще тут посидіти з приятелем, а я можу ходити по Празі. Я попрощався й пішов. Уже ввечері я знову згадав те "Herr Hauptmann" і спитався Іоганна Карловича, чого то так величав його знайомий.

Він спочатку ніби похмурився, а потім усміхнувся й промовив:

— Пусте! Це через те, що я без бороди. Потім узнаєш; тільки сам мене так ніде не величай!..

Я думаю, що він раніш служив у війську, але тепер, очевидно, те йому неприємно згадувати.

По обіді я знов пішов собі на "Вацлавське Намєсті" й був у автоматичній ресторації. От, цікава штукерія! Кинеш у дірочку 10 гелерів, а тобі само випадає відтіль або тістечко, або бутерброд, чи наливається якесь питво. Тільки я трошки осоромився. Взяв тістечко, а потім хотів випити лимонаду, але ж не знав, що спочатку треба підставити склянку. Коли ж я кинув 10 гелерів, то з чопика побіг той лимонад просто мені на штани. Я згарячу, як колись Ярко квас, вхопив чопик рукою, щоб його затулити, а воно так і пішло кругом водограєм. Забризкав якусь панночку й пана. Але вони не розгнівались, тільки страшенно реготали,— а я "пік рака" й хотів був швидше дременути. Отже, вони мене спинили, розказали, як взяти лимонаду, й я мусів ще раз наточити собі склянку. Добре, що я таки напився, бо ж мені від сорому аж у горлянці запекло й я по-дурному говорив на всі боки "пшепрашам", "пшепрашам". Сам не знаю — чого й що!

Що то все-таки, виходить, я — "деревня"!..

— — —

Зараз ми вечеряли в "Обецному Домі", в нижній ресторації. Ніколи ще я не бачив таких кахлевих малюнків на стінах, як там. Та як блищать, аж очі сліпнуть! Так само мене здивував і оркестр: у ресторації грають мабуть краще, як у нас в театрі. Іоганн Карлович каже, що майже кожен чех уміє грати на якомусь музичному струменті. Це — їхня спеціальність.

Потім він взагалі говорив про чехів і також, як і про поляків,— вороже. Коли я сказав, що вони — гарні слов’яни, то він відповів, що чехи — "жиди між слов’янами", що вони, як мавпи, все копіюють з німців, але дуже погані їхні учні: дальше "підмайстера" не довчаються. Може це й правда, але мені чогось було неприємно слухати таке про слов’ян і я так обережно спитався Іоганна Карловича, чи хоч одну націю він любить?

— Аж цілих три: Deutsche, Deutsche und Deutsche!

І те мені чогось так само не сподобалось. Бо мені здалося, що, коли б він мене так запитав, і коли б я так відповідав, то я б сказав:

— "Українців, українців та українців",— і з пристойності принаймні додав би: "та німців"...

Але я взагалі чогось наче хвилююсь по-дурному. Певне, я вморився з дороги та від сили нових вражень. Надвечір аж голова болить і в думках все плигає, а вночі безупинно сниться всяка всячина. Вчора снилось, наприклад, що я йшов льохом Ядвіги й втрапив в соляні печері, а там з озера на мене кинувся величезний оселедець, а голова в нього була така, як у тієї знайомої іспанки, з довгим рудо-золотистим волоссям. Я прокинувся від власного крику й довго не міг заспокоїтись...

А потім приснилася мамочка в соляній каплиці... Ох!..

Ну, буду кінчати далі опис Праги.

Коли я виходив з тієї пам’ятної автоматичної ресторації, де я тримав себе, як "автоматичний дурень",— то до мене підійшов один пан і запитав, чи я "рус", чи я з "Руска"?

Ну, звичайно, була та сама, знайома вже, розмова. Отже я не гарячився, й ми пішли вкупі. Він добре знає Росію, п’ять літ жив у Петербурзі, де був на якійсь фабриці. Ми розговорились, хоча він і дуже кепсько говорить по-московському.

Він повів мене, щоб показувати Прагу. Мені це було до речі, але ж я й не знав,— хто він є. Одягнений добре й наче дуже інтелігентний, але ж усе розповідає так само, як той Вавельський "гід". Він повів мене на Іозефштадт, показав знамениту старовинну жидівську синагогу, жидівське старе кладовище, над яким написано по-жидівському, чеському й німецькому: "Поважайте мертвих і не набридайте живим" чи щось подібного. Далі ми подивились те місце, де було "гетто". Гетто — це огороджене високою стіною місце, де раніш тільки й дозволялося жити жидам. По інших частинах міста жити їм було не вільно, а ходити можна було тільки до того часу, як задзвонять на вечерню. Такі "гетто" були по всіх більших містах Європи.

Не розумію я, чого-то воно так скрізь не люблять жидів. Мені вони часто видаються смішними, то — правда; але ж я ніколи не маю до них ворожості. Може через те, що у тата були приятелі жиди, і всі були дуже гарні люди. До речі, я забув записати, що в Галичині жиди ображаються на слово "єврей" так само, як у нас на слово "жид"...

Після Іозефштадта ми пішли знов на набережну, тільки в інше місце. Подивились на картинну галерею "Рудольфинум", куди я завтра конче піду, й пішли знову старовинними вуличками, по яких трудно розминутись двом підводам; пройшли до старої радниці (міської думи), яку будовано ще в XIV столітті, де вроблено у вежу знаменитий дзиґар "Орлой". Було саме дві години без хвилин. Ми почекали. Тим часом ще почали спинятись люди й до двох годин зійшлося душ п’ятдесят. Це все зійшлися дивитися, як буде "Орлой" відбивати години. Деку годинника поділено на 24 частини. Коли "Орлой" почав дзвонити, то відчинилися над ним дві хвірточки, й почали проходити один-по-одному 12 апостолів і Христос; збоку дзвонила в дзвін смерть, турок вертить головою й ще щось рухається, але я не встиг роздивитись. Але ж то цікава картина! Конче піду й завтра до якоїсь години, щоб поглянути ще раз. Цей дзиґар збудовано, як казав мій знайомий, ще в 1490 році. Це, виходить, трошки старіший годинник, як мій, що мені подарувала бабуня; а я ж ним хвастався, що він "страшенно старий": аж з 1842 року!

Ще цікаво оповідав пан Маєр, що тому майстру, який зробив "Орлой", викололи очі, аби він не міг ніде зробити подібного. Тоді він попрохав свого приятеля, щоб той повів його в радницю й там помацки майстер виламав якесь коліщатко. І, як не силкувались потім інші майстри, але ж зовсім справити дзиґарів не могли.

Тоді вишукався якийсь новий майстер і сказав, що він зуміє полагодити годинника. Йому дозволили. І от, він морочився довго-довго, але і в нього нічого не виходило. Коли це одного ранку прохожі побачили, що "Орлой" пішов. Всі страшенно здивувались й побігли на вежу шукати того майстра — і знайшли: він висів на якомусь гаку дзигарьового механизма.