Чмелик - Королів-Старий Василь

Сила квіток, розкішні великі образи, величезний рояль "Мюльбаха" й чотири акваріуми з незвичайно диковинними рибками. До одного проведено по підлозі тонісіньку цинову дудочку аж з купелі, й крізь неї безустанно проходить повітря, яке продуває воду...

Взагалі я страшенно здивований. Чи міг я думати в Полтаві, що наш навчитель німецької мови, такий, здавалося, вбогий,— має таке багатюще житло дома? Видко, що він всі свої заробітки посилав додому.

Дуже гарна хата й у Фрица, обіч з моєю. Тільки в нього ще є й балкон! Так само в нього образи по стінах, бібліотечні шафи, мольберт (бо він теж малює!); боксерські рукавиці й ще два акварії. Взагалі всі риби — його власність і він сам лише їх доглядає й навіть уміє гоїти, як вони заслабнуть. Він каже, що вони часто хворіють. А у нас же є приказка: "будь здоров, як риба!.." Але я про акварії зараз писати не буду, бо він мені обіцяв спеціально розповісти про всіх риб: я бо так само люблю риб!

Є ще в нього "Поппі", червоний папуга "Арра" з довжелезним хвостом. Він уміє й говорити, й співати.

В кімнатах фрау Маґди я не був. З нею живе її любимий собачка — волохатий такс, а називається "Шрапхен". Дуже гарний собачка, тільки вже, здається, старенький...

Ех, що там поробляє мій Самзнай!?..

О, знову й знову я згадав про свій дім... Та й ще б не згадати, коли ж я вже одібрав тут листи й від В’ячеслава В’ячеславовича, й від мого найдорожчого побратима Ярослава з Курського. Приліплюю їх тут.

* * *

"Любий мій юначе!

Дякую тобі за привітання, що ти послав мені з Кракова. Виходить, що ти щасливо перескочив кордон, і тобі вже не загрожує жодної небезпеки. Цікаво буде взнати, як ти доїдеш до Монахина й як почнеться твоє нове життя? Але я сподіваюся, що ти все напишеш мені докладно.

З свого боку я радив би тобі використати нагоду, що ти потрапив до цих "Нових Атен", і записатися до малярської школи. Я не дуже тямлю в малюванні, а все ж мені здається, що ти маєш здібності, а здібності, брате, шкода занехаювати. А втім, тобі там буде видніше, та й, певно, від свого доброго Шульца дістанеш відповідну пораду.

З наших новин, які тебе може найбільше зацікавлять, скажу тобі одну: Микола Карпович Садовський вирішив цієї осені поставити "Дон-Жуана". Гадаю, що це буде свято Українського театру, бо, як тоді, коли ми "Ревізором" повернули собі Гоголя, нашого великого письменника, так тепер, з поміччю світових класичних п’єс, наш театр виступає далі на широкий європейський шлях...

Друге, що маю тобі сказати, це те, щоб ти, коли будеш мені писати, пиши так, щоб можна було дещо подати й до газети. Я був на днях в "Раді", а там зайшла мова й про тебе, й пан редактор казав, що буде цікаво мати свіжі відомості з Німеччини про нас, бо там є люди, які й про нас пишуть. Особливо корисний нам приятель — професор Рорбах. Коли щось він, або хтось інший написав би в німецьких газетах про Україну, то ти пересилай мені вирізки з тих газет, а я подам до "Ради". Це буде поміч, бо наша бідна редакція не може тримати власних кореспондентів по всіх державах світу.

Справа з заставою твого дому — на доброму шляху. Фактично гроші вже видано, тільки я ще їх не одібрав у Києві. Гадаю, що на цім тижні будуть, і я перешлю тобі аж 12 000 марок. Коли будеш шанувати, то цього тобі вистачить на кілька років, або й на все життя. Тим часом справу твоєї спадщини я передав нашому відомому адвокатові, й він сам тобі напише, які ти мусиш прислати йому папери.

Про те, що робиться в світах,— писати не буду: певне, туди приходять київські газети, то ти будеш знати все. Звісно, "Москва" нас тисне... Але не хочу про це говорити...

Бачив твого "дядюшку",— чистий бандит. Шкода, що йшов з незнайомим паном,— ну, та при нагоді я йому встружу моркви!.. Щиро тебе здоровлю; вірю, що ти добре вчитимешся й коли-не-коли "незлим тихим словом" згадаєш і про мене, старого.

Твій серцем

Київ, р. Б. 1914, 27-го березоля.

В’ячеслав.

***

"Товаришу мій любий, побратиме щирий!

От, ми — й на інших кінцях світа: ти вже добираєшся до самої середини Європи, а я наблизився до Азії. Але ж, як той Нухим писав телеграму, так і я тобі скажу: "Через холодну проволоку шлю тобі гарячі привітання". Й не від себе тільки, а від татуся й мамочки.

Ми живемо тута "так собі", середнє. Єдине, що є доброго, то це — помешкання, а все інше — або кумедне, або дике, або просто огидне. Місто маленьке, єдина чиста й більш-менш пристойна вулиця, це там, де стоїть наша семінарія. Вона — безперечно найкращий будинок на весь город. Звісно, є тут і електрика й телефон, і навіть трамвай. Але телефоном ні до чого путнього не докрутиш, електрика якась сліпа, а трамвай — власне не трамвай, а конка, та ще й везе цілий вагон одна конячка. Кажуть, що гарно влітку за містом по річці "Вороніжу". Близько тут ще є й друга річка "Ворона", яку всі тут зовуть "Барона". Взагалі повно чистопородних кацапів. Так і чуєш — "анадись ", "аномедні ", "я кажінний празднік єздію до папє і до мамє". Страшенно гидко! Але що найзнаменитіше, це — таргани. Братику мій! Це така подвірна скотина, що рішучо бачиш скрізь. Взагалі якось тут живуть страшенно брудно. Одне слово, Київ проти Вороніжа — чиста казка. Єдина знаменита річ на ввесь Вороніж — місцевий святий, Тихон Задонський, мощі якого поховано тут у монастирі. Та ще пам’ятник (манісінький!) поету Нікітіну. Всі "туземці" цим страшенно пишаються.

Взагалі, здається, перемінили ми шило на швайку. Я бачу, що й тато не дуже задоволений, а також і мама. Воно, правда,— ми тут маємо більше грошей, і життя дешевше,— але ж, брате, ти б нам не позаздрив; особливо тепер, коли ти ходиш там по кав’ярнях та по музеях. Мені дуже подобається твоя листівка з малюнком соляних копалень... Ох, як я тобі заздрю!

Ми вже з татом умовились, і він обіцяв відкладати десяту частину свого заробітку, щоб хоча на канікулах або восени можна було поїхати за кордон. Будемо в тебе в гостях. От, ти мені напоказуєш всякого дива!

В семінарії українців тут зовсім нема. Вчителі мені теж не подобаються. Між професорами інституту знайшовся один українець, але не свідомий. Дружина його — з Полтави, дуже приємна й ласкава пані, з граціозним ім’ям, і більш почуває себе українкою, як її чоловік. Ми з ними ближче зазнайомились і згадуємо рідні краї.

Коли тобі не в труд, то, як будеш мені писати, присилай старі закордонні марки. Власне, вони мені не потрібні, але я комусь буду віддавати, бо тут мої товариші — взагалі дикуни й нічого не бачили. Ти ж, мій любий Максиме, пиши мені частіше й довгі-довгі листи. А я тобі відповідатиму. Чи ти пишеш і далі свої записки? От, я залюбки прочитаю, як приїду до Монахина, тільки записуй все докладно, не забувай жодної дрібниці.

Сердечно тебе цілую. Наші — так само.

Як буде щось цікавого, напишу. Чи ти передплатив "Раду"? Ми одбираємо її тут й знаємо все, що робиться на Вкраїні.

До нашого журналу "Волосожар" я послав допис з Вороніжа. Може й ти щось писав?

Ну, пора кінчати. Я засидівся допізна й мама "заганяє спати". Ще раз стискую тобі твою козацьку руку й бажаю всього найкращого. Твої шпаги висять у мене над столом.

Твій побратим Ярко".

"Цілуємо та міцно обнімаємо й ми нашого любого козака. Часто тебе згадуємо й скучаємо. Щирим серцем прихильна до тебе Л. Скибенкова".

— — —

Мені живеться дуже добре.

Я буду платити за все тільки 90 марок на місяць, та 3 марки фрейлін Ельзі й 1 марку нічному придвернику. Ну, звісно, треба дати й Кіссеру. Поки що у мене є ще більш 700 карбованців, а коли пришле гроші В’ячеслав В’ячеславович,— то я буду страшенно багатий.

Але не бійтесь, дорогий мій приятелю: я по-дурному розкидати їх не буду... Я їхав сюди не на те, щоб розтринькувати батьківські грошенята: я хочу вчитись, багато вміти й багато знати. До школи малювання ходитиму вкупі з Фрицем, а до науки — в торговельну академію доведеться вступити лише восени, бо вже кінчається шкільний рік та я й не настільки тямлю мови, щоб усе було мені зрозумілим. Отже, з завтрашнього дня почну ходити в школу мов, а увечері — до робітничого університету.

Виходить, що не дурно мене ще в Галичині почали звати "пане студенте". Я таки враз і буду тут "студентом".

Шкода мені, що Фрицхен тепер дуже обтяжений працею (бо йому треба тримати весняні іспити) й не може показати мені Монахина. Але ж я й сам добре справляюся, а в неділю ходили цілій день з Кобцем: він тут все знає так, як я — в Полтаві.

Тільки хіба можна роздивитися Монахин?.. Треба прожити тута десяток літ і ті десять років його роздивлятись, щоб знати все.

Насамперед, що мене вразило, це — Ізар. Тут вдень тепліше, ніж, наприклад, було в Дрездені, й на річці вже нема криги. Зате ночами дуже холодно. Але ж правду казав ще в Полтаві Іоганн Карлович, що Ізар — найкраща річка в Німеччині. Вода прозора, аж мало не видко дна, й зелена-зелена, ну, чисто, як буває скло в пляшках. А над водою висить чудовий мармуровий міст, який веде з вулиці Максимиліанеум-штрасе до палацу "Максимиліанеум", теж білого мармурового, як ті "повітряні замки", що про них люди тільки мріють.

Кажуть, в ньому є незвичайно цікаві й багаті музеї. Конче піду туди, якнайскоріше.

Але перше, куди я пішов сам, це був "Національний Музей". Величезний його будинок стоїть майже проти нашого дому...

Поки я обійшов 48 зал цього музею,— у мене просто розболілась голова, не кажучи вже про ноги. Чого-чого тільки я там не бачив!.. Здається, все, що є в світі, можна знайти тут. Досить сказати, що тут цілі вівтарі з костьолів, цілі каплиці, (одна — в стилі "бароко", тобто, мабуть, в тому самому, що є в Києві). Які килими, меблі, скільки всяких зразків годинників, гобеленів і т. п.! Я був незвичайно здивований, побачивши величезні збірки ложок, виделок та ножів. А які колекції всякої зброї, всяких наукових приладів, шахових фігурок, печаток, музичного інструменту... Надзвичайно цікаво показано всі прилади з яких почалося писання у людей; які колекції карт до грання, книжних оправ!.. Але ж спеціально треба піти тільки на те, щоб роздивитися приладдя мисливські та рибальські!.. Це — щось незвичайне й для мене несподіване...

Якось я спинився біля всякого молитовного приладдя, що вживають жиди. Роздивлявся й сам до себе усміхнувся, невільно згадавши "Сержа", який теж, певно, десь ходить тепер по "Мнюхину".