Чмелик - Королів-Старий Василь

Та це ж треба списати ввесь мій зшиток!

Але ж... але, коли я так совісно записував все попереднє, то я мушу наважитись і тепер.

Сьогодні від обіду сідаю, рішучо відмовляюсь кудись виходити й пишу, пишу, як той Харитинин "старий дяк".

Кличуть обідати. Крапка!..

— — —

Спочатку хочу пригадати, як я доїхав до Монахина.

Коли перед 11-тою годиною прийшов на двірець п. Кобець, швидко подали й потяг. Але ж мої дрезденські пригоди все ще продовжувались. Правда, в них вже не було нічого драматичного, коли не рахувати того, що цілу ніч ми майже рішучо не спали.

Насамперед ми втрапили в такий переділ вагона третьої класи, де було повно людей всяких національностей. І яке ж було моє й Кобцеве здивовання, коли ми, ледве сівши, вчули дуже знайому нам мову. Біля мене сиділа товста пані, навпроти — пан, а біля нього невеличкий, чорноокий вухатий хлопчик: чисте жиденя. Далі ще сиділа білява, кощава німкеня; червоновидий товстий пан, одягнений в туристичний бриль з тірольською щіточкою; старий, з білою бородою, дідусь і чорнявий, теж на жидка подібний, молодий парубок, який все усміхався. В купе було повнісінько всяких речей і на поличках, і під лавами, й на підлозі, між ногами пасажирів. Ми посідали, як у форму, й не могли поворухнутись. Я був страшенно радий, що не маю нічого, крім портфеля, а у Кобця було два великих, але плисковатих пакети, які він розмістив у себе за спиною та в проході. У вагоні було добре напалено...

Так от, ледве ми сіли, я й чую й вухам своїм не вірю:

— Папа! Мнє жарко! — це запищав той капловухий хлопчик.

Я зиркнув на Кобця: він мені кивнув головою.

— Папа, жарко же! Папа! Ну!..

— Что ти мнє "папаєш"? — гукнув на нього батько.— Ну, скінь пальто, кагда жарко! А то — папаєт і папаєт!

Перший чмихнув Кобець, а я — за ним!

Жиди подивились на нас, але нічого не сказали. Я прикусив губу й силкувався не дивитись в їхній бік.

Не встиг хлопець зняти пальто, як знову почав коверзувати:

— Мама! Сніми же мнє одні штани! Мнє не нужно двоїх штанов. Жарко-же!..

— Так ти ж что-о? Развє ти маленькій? По заграніцах путєшествуєш, а сам штанов нє можеш снять?

— Не могу-у! Снімі штани, тєбє гаворят! — вередував хлопець.

— І что ті на маму напал? — гукнув знову на нього батько.— Что она тєбє: "Ванька-штанька"?!

Тут ми вже зовсім покотилися зо сміху, навіть цілком непристойно. Очевидно, ми сміялися так щиро, що перш за все заразили того чорнявого панича, потім почав сміятись червоновидий, потім — дідусь. Здається, не сміялася тільки кощава німкеня...

І на наше здивовання,— жиди нітрохи не розсердились, а також і самі почали сміятись.

— Відіш, Сержик! Ти всю Європу насмєшіл! — жартувала мати.— Что же, єсли би оні єщо понімали, что ти витвораєш?!..

— В тім то й штука, що ми все розуміємо! — не втерпів я.— Вибачте, але це, справді, було смішно: "Ванька-штанька!"... Я такого ще ніколи не чув.

— Так ві — тоже рускіє? — зраділи жиди...

Й почалася у нас така жвава розмова, що ми й сподіватись не могли. До нас ще пристав чорновусий панич, виявилось, що він був серб, Стоян Стоянович. Він трохи говорив по-російському, чи власне пнувся говорити. А згодом пристав і червоновидий, бо то був чех, і також силкувався говорити московською мовою. І пішла розмова на такій мішанині, що просто можна було кишки порвати зо сміху!

Стоянович за кожним словом говорив: "Молім вас, господіне!", чех — "просім, посліште, жеби!" , Серж казав, що ми їдемо на "Мнюхин", а ми з Кобцем піддавали пари українською мовою, вибираючи такі найкрутіші слова, щоб вони зовсім були не подібні до російських, і запевняли, що це — справжні московські слова...

За цими смішками ми й не помітили, як проминуло кілька годин. Дідусь куняв, роззявивши рота, й тільки одна німкеня (я тепер певен, що вона з Дрездена, а не з Монахина, бо дуже люта) по звірячому зиркала на нас, очевидно, дратуючись, що ми так голосно регочемо...

Потім заснув Серж, з якого таки здерли теплі штани; захріп чех; почав клюкати носом Стоян Стоянович, якому страшенно хотілося зробитись "Лежанова Лежановичем", як жартував Кобець, а потім якось і ми вткнулися, куди можна, носами й дрімали, стукаючись головою об стінки переділу. А потяг летів і летів...

Здається, що він спинився тільки десь аж в Реґенсбурґу, коли вже був день. У всіх були змучені обличчя. Серж нам’яв собі вуха на колінах матері, й вони палали в нього, як хинські ліхтарі. А найбільш страшна була німкеня: жовте, як солома, її волосся розтріпалося й стирчало на всі боки з-під синього капелюха, її обличчя було зелене, а злющі, сизі очі, так і кололи з поза гострого носа.

Я всякий раз згадую її тепер, як дивлюся на фріцевого папугу! А тоді Кобець нахилився до мене та й каже:

— У нас була подібна гувернантка. Звалась вона Амалія Львовна, а ми прозивали її "Каналія Тифовна",— така вона була злюща. Чи це часом не її сестра? Ось поспитайте!

Але я не спитався...

Біля вікон пробігали села з червоними дахами, міста з високими фабричними бовдурами, скажено ляскали колеса по залізних мостах — і ми все ближче й ближче підлітали до Монахина чи "Мнюхина".

І що ближче ми під’їздили, то більше я тривожився! Як я увійду в чужу хату, як мене зустрінуть німці, що здалися мені такими суворими й чужими у Дрездені, що то буде мені вичитувати Іоганн Карлович за ті клопоти й турботи, яких я наробив йому в Дрездені?!..

— München! München! — гукав, пробігаючи, по перону, кондуктор.

Я тільки притиснув рукою серце...

— Поїдемо вкупі, мені майже по дорозі,— сказав Кобець.

Я подякував його й ми, попрощавшись, як він казав з нашим "Ноєвим Ковчегом", вийшли на перон.

Просто проти мене стояв Іоганн Карлович, а побіч нього — гарний білявий панич. То був — Фріц...

Іоганн Карлович зустрів мене веселий, наче нічого й не трапилось.

— Це — справжній Фрідріх Шульц! — сказав він, знайомлячи мене з своїм сином,— а це, повернувся він до Фріца й показав на мене — Фрідріх Шульц-ерзац .

Я почав просити вибачення, але він замахав руками.

— Пригоди дуже сприяють досвіду,— сказав він.— Я спочатку був певен,— додав потім,— що ми їдемо в однім потягу, тільки в різних возах, а далі, переконавшись, що ти зостався,— подав депешу.

Фріц мені сподобався з першого погляду: він такий стрункий, так гарно одягнений, й має чудові карі очі.

Я попрощався з п. Кобцем, який дав мені свою адресу (на Rogenhausen, Mauerkircher-Strasse, pir Motgelas-Strasse, 2-b) й ми поїхали. Спочатку сіли на фіякр число 13, а потім зараз зустріли й трамвай також ч. 13. Це — моє щасливе число, й я подумав, що мені добре поведеться в Монахині. І поки що мої сподіванки дійсно не були марними!..

Ми поїхали чудовими вулицями. Насамперед бачили величезний палац Юстиції (Правосуддя), потім проїздили біля знаменитого "Кришталевого палацу", Наукової академії, біля самого знаменитого собору — Frauenkirche, що має дві величезні дзвіниці з круглими банями, потім — біля королівських палаців і, нарешті, розкішними садами приїхали на Prinzregentstrasse, дім***".

Це — розкішний, величезний будинок на розі. Блискучою віндою, з люстровими стеклами ми поїхали аж на п’ятий поверх, де живуть Шульці.

Яка в них чудова кватира, а який знаменитий вигляд на величезний Англійський сад, що тут — в двох кроках навпроти.

Фрау Магду я пізнав одразу. Тільки я не знав, що вона трохи сива й така повна. Вона зустріла мене тепло й ласкаво:

— Мій чоловік вже багато розказав мені, як ви мандрували з ним по річці з собакою й як вас виганяли з кірхи. Правда, про Вас він і раніш писав мені, й Ви трошки подібні до мого Фріцхена, але ж Ви зовсім дорослий мужчина!

Для мене було оставлено обід, який мені дали в чудовій хаті (я думав, що то — їдальня, аж то — тільки кухня!) Вона вся біла, стіни виложено такими кахлями, як у Празі в ресторації "Обецного дому". Ми часами всі там обідаємо. Але ж це — така кухня, проти якої їдальня мого київського "дядюшки" просто хлів, дарма, що тоді мені здавалося, ніби вони живуть пановито!

А тут же нема й постійної жіночої прислуги: тільки приходить "фрейлейн Ельза" з ранку, а увечері в брилику й з парасолькою йде собі додому. Зате цілий день — денщик, Авґуст Кіссер.

Взагалі все тут — самий порядок і дивовижна чистота та акуратність!..

За обідом я розповів, яка мені була притичина в Дрездені, й як я вибріхувався, що маю два наймення. І Іоганн Карлович, і пані Маґда мене похвалили й сказали, що я:

— Braver Kerl! .

По обіді почали вирішувати, що ж зо мною робити? Я сказав, що коли їх не буде це утрудняти, то я б дуже радо зостався у них і платитиму, що вони скажуть.

На моє щастя — у Шульців була вільна кімната. Місяць перед тим умерла стара Фріцова бабуня, яка жила тут, і мене поселили в її покою. Чудова кімната з вікном просто на Englisher-Garten , з дубовим ліжком, що має височенні бильця, з гарним писальним столом і з умивальним грантом. А який фотель перед столом! Чисто тобі — королівський трон! Фріц каже, що бабуня завжди спала в ньому, сидячи. Я, власне, не розумію,— нащо? — коли є таке чудове ліжко!

А, до речі. В перший вечір зо мною вийшов маленький анекдот через те ліжко! Коли я вже лягав спати, то відкинув перину й ліг на щось страшенно гаряче. З несподіванки я закричав. Прибіг Фриц — і почав качатися зо сміху, бо виявилося, що я, зроду ще не чув про грілки. Тим часом мені поклали в ліжко грілку, щоб я швидше нагрівся з дороги. Я ж її не відсунув під ноги, а просто на неї навалився всім тілом та й перелякався.

* * *

Ну, так уже спочатку запишу все про помешкання. В кватирі п’ять кімнат і величезна прихожа, кухня та кімната для Кіссера. Кабінет Іоганна Карловича, як музей. Чого тільки там нема! Статуї мосянжові й мармурові, ціла колекція рушниць. На чудовому килимі, що висить на стіні,— чотири блискучі шпаги; а над ними — величезний орел, як живий. По боках оленячі роги, а на них висять всякі мисливські торби, ножі, кинджали. Чудові, темні дубові меблі, а на столі — всякі речі й величезна "шрапнель", така гостроверха бомба з гармати!..

По стінах — різні мапи, якісь інструменти. Є й телефон. А яка величезна бібліотека — на всю стіну одна шафа аж до самої стелі!..

Так само багато й пишно по інших кімнатах. Особливо чудові меблі у вітальні.