Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Оце тільки недавно розповіла мені Варвара Олійник про одну подію, на її очах.

"... З Демієвки Велико-Васильківською йшли українські війська, а з Дарницького мосту й Печерська — денікінці. Зустрілися на Думській площі. Народу на вулиці — маси! І я з товаришкою там. Бачимо — вивісили на Думі жовтоблакитний прапор. Підскочив денікінський офіцер, зняв жовтоблакитний прапор, переломив через коліно, притоптав і кинув коневі під ноги. Повісили трикольоровий царський. Підскочив український вояк, зняв трикольоровий, потоптав, повісив жовтоблакитний.

Почалася стрілянина, замішання, от-от почнуть битися, тоді почули всі оголошення: Хто за Україну, той нехай іде на цей бік, а хто за Росію, хай іде в другий бік. Почали перебігати, одні туди, другі туди, розділилися. А я з товаришкою сіли під ворітьми й дивилися, що буде далі. А далі гучномовець сказав, що цю справу, про мирне полагодження, вирішує спеціяльне засідання у Центральній Раді. А тим часом війська, як одні так і другі, повинні відійти за п'ять верстов від Думської площі. Наші, дурні, повірили і почали відходити геть аж за Пост-Волинський, а денікінці відійшли тільки нагору, до дому Ґін-збурга, і стали. А як уже не було українського війська, вони безборонно захопили Київ..."

Вже в тридцятих роках довідалась я про похід київських комсомольців на Зеленого — із фільму "Трипільська трагедія". Але фільм цей дуже скоро зняли, бо він викликав реагування публіки протилежне до пропагандивного задуму ВУФКУ. Як топили зеленівці комсомольців у криниці і скидали з кручі в Дніпро, в темній залі пробігав сміх глядачів і вигуки: "Ото добре!"

Але це пізніше, а в ті часи, як вирішувалася доля України, ми в Жашкові знали тільки те, що було перед очима. То ж тоді десь під Бузівкою за десять верстов відбувалися вирішальні бої петлюрівців із армією Котовського, а я тоді й імени такого не чула. Тоді ж і галицькі частини переходили через Жашків, але то було так коротко, наче шкрябнуло щось... Поклали в нашу хату хворого на тиф. Правда, був він недовго, з півгодини, але невзабарі заслабла на тиф Льона і щось із місяць, чи шість тижнів була в ліжку. їй щодня міняли простирало (як перша оборона проти тифозної воші), а волосся обстригли і голова стала, як макогін. Якось, що крім Льони ніхто в хаті не заслаб.

В цей самий час померла тітка Мокрина. Вона виходила від тифу якогось вояка, що опинився в неї у хаті. Вояк видужав і пішов, а тітка Мокрина заслабла на тиф і померла.

З цього ж часу й тітчине Тодосьчине оповідання, як найменший її хлопчина, п'ятьох років Василько, виносив хліб на вулицю. Повз їх хату йшла поморена розбита армія. Дощ, сльота, болото, вояки зморені, голодні, ледве ноги тягнуть. Малий Василько виносив із хати хліб і роздавав тим воякам. (Це я потім узяла до оповідання "Твоя і моя сестра"). Тітка Тодоська розповідала це із добрим здивованням і ніби похвалою, що таке мале...

Отак виглядала в нашому закутку Велика Українська Революція, у свідомості таких мешканців, як я.

Скоро побачили ми й червоних. Вони були зовсім не такі, як я бачила в Звенигородці, — "китайози", "ході", "ревтрибунал" і "красный террор". І не такі, як ішла про них чутка. Нікого не різали, нічого не палили, а тільки великими масами зайняли всі можливі хати. У нас у подвір'ї, у хаті — було повно. Жовто-блакитні прапори змінилися червоними. Прийшли вони з літературою, агітацією і пропагандою. Може то в нашій хаті була аґітпроп-частина? Ці, що стояли в нашій хаті, були веселі молоді хлопці із сміхом, жартами, але... кацапня! Ще кілька днів тому за цим столом, у цій самій хаті була українська мова, українські прапори, а це... Найперше взялися хлопці агітувати батька (московською, звичайно, мовою), які то прекрасні ідеї світової революції, розтолковувати, за що бореться Червона армія...

Батько в той час був уже зовсім нерадий революції. Замовк, посмутнів і часто лежав на тапчані, насунувши шапку на голову, на самі очі (і влітку!). Він щось думав, чмихав, а це означало, що він у поганому настрої. Єдиним виходом для нього із цього пригнічення були "оказії", себто втечі із своїми товаришами (Лисаком і Захарком) на село, якісь весілля, хрестини, уродини. Бо село мало своє життя, а самогон-первак капав із саморобних апаратів у кожній хаті.

Тепер батько сидів із "агітпропом" за столом, слухав, дрімав, як і в розмові з Тупчієм про антихриста, та зрідка кивав головою, казав: "Еге-е!"

Крім того, ці молоді у військовому люди жартували з Ганею і переконували її, що найліпше вона зробить, як піде з ними. В них і дівчата є та мають що робити. Я тоді бігала по подвір'ю у батьковому старому піджаку, вертілась у хаті, все це вислуховуючи, і може б мене спокусила така пригода, але мене не запрошували, навіть не звертали на мене уваги. А то ж я найбільше прислухалася, що вони кажуть, жадібно ловила кожне слово, порівнювала з тими, що кілька днів тому були в цій хаті. То я ховалась у свойому закуткові на скрині між кожухами й тяжко ридала. Де правда? Де правда? Бо не могла ж я відмовитися від української правди — пісні, мови і всього, що захищають петлюрівці. Але й ідеї всесвітньої справедливости, знищення визиску людини людиною, безкоштовна освіта всім, рівноправність жінки — були для мене непереможно вабливі і були для мене теж Правда. Тільки чого ці правди воюють, а я не можу поєднати дві Правди докупи? Інтернаціональна справедливість, чи національна? Національна мені видавалась вужчою, але ріднішою. Це ж, що тепер у хаті, — чому воно виганяє українське?

Для мене все це було нерозв'язно незрозуміле і аж трагічне якесь.

Хвалити Бога, недовго стояли, пішли, залишивши книжку якогось чужоземного автора в перекладі на російську. Назву я запам'ятала: "Три обманщика" (Мойсей, Христос, Магомет). Книжку я прочитала з великим інтересом, була вона дотепна. А Ганю так і не підмовили йти з ними.

Ганя збиралась цієї осени вступати на медичний факультет у Києві.

12

Проте ж у Києві була тоді не сидня. Втікали звідти, хто мав куди. Вже назавжди переїхав дядько Радійон із родиною, не було тільки з ними Фєді. Фєдя, гімназист сьомої кляси пішов добровольцем у Білу армію. Як воно сталося, що син шуляв-ського візника пішов захищати "єдіную нєдєлімую"? От, прийшли в гімназію набирати добровольців, напомповувати єдіно-нсдіслімським ентузіязмом, то Фєдя навіть додому не пішов, щоб повідомити рідню. Хитріші, як от товариші Міша Кривенький чи Серьожа Коберник, пішли попрощатися з домом — тільки їх і бачили.

Кравченки поїхали на хутір до дядька Явдокима і там ніби осіли.

При всіх цих воєнних і партизанських діях спекулянчення не переривалося. З Жашкова та Городищ весь час їздили хури та підводи, якось то обминаючи всі перешкоди. Може й оббирали їх, а може відкуплювалися... Разом із цими підводами з'являлися нові люди. Одного разу з Мітькою приїхав і Антон Іванович Фузік. Приїхав щось купити, а побув кілька днів і вирішив перевезти сюди родину. У Києві жити неможливо, голод і холод, а наближається ж зима... Отже, сподобавшись нам усім, прекрасно розмовляючи українською мовою, товариський і свійський, він найняв у нас те мешкання, де жила попереду Шулимка, з ґаночком і виходом на волову торговицю.

Скоро привіз і дружину, Соф'ю Ніколаєвну, що й слова не вміла по-українському, та дівчинку Галю років одинадцятьох, із синіми очима, плеканими русими льоконами та прегарним личком. Янголятко. Вона й поготів не говорила українською, але вміла по-французькому і грала на піяно. Якось так вийшло, що батько був дружний з Антоном Івановичем, Льона подружила з Галею, при чому наша Льона відразу попала під вплив Галі й почала старатися говорити теж "по-русскі". А Соф'я Ніколаєвна ніяк не могла наломитися на українське, мама ж ні слова не вимовила неукраїнського, — та якось порозумівалися.

Соф'я Ніколаєвна виявилася дуже товариською й охочою до таких розваг, як "ковбаса та чарка" (та ще й розкішні помідори в олії до того), а випивку організував Мітька, який грав ролю багача, що нічого не жалує, розкидає гроші і може їх мати купу, аби захотів. Цей Мітька часто приходив, був своєю людиною у батька, якісь там мав із ним справунки, не раз засиджувався з нами, дівчатами, до пізна, а часом і ночував, бо на той куток до Городищ, де жили Кухти, було йти верстов зо три. Баляндрасив: "Щоб тобі сорок хаті, а в кожній хаті по сорок кімнаті, а в кожній кімнаті по сорок кроваті, щоб тебе кидало з кроваті на кроваті...". Це, мабуть, з жидівсько-українського фолкльору. На що більше може здобутися малограмотний Мітька?

* * *

Ганя хотіла вчитися далі. Це було цілком в унісон із батьковими мріями. Не довелося йому вивчитися, то хай хоч діти вчаться, як мають охоту. Тим часом, поки ще до осени, у нас у Жашкові почалася доба самодіяльности. З Шатайлового заїзду на воловій торговиці зробили театр. Приїжджали тоді якісь Гастролери, ось, пригадую, давала концерт співачка-жидівочка і зальотно співала на сцені:

Ах, шарабан мой д'амєріканка, А я девчонка да шарлєтанка...

Тодішній фолкльор збагатився ще й частушками, що літали на вулиці і самі входили в свідомість. З них я запам'ятала кілька куплетів найпоширенішого тоді "Яблочка":

Ех, яблочко, да заґранічноє, Ех, дєвочкі, да сімпатічния...

Ех, яблочко, да куди котішся,

Немцам в рукі попадьош, да не варотішся...

Я на бочке сіжу, а под бочкой качка, Мой муж большевік, а я гайдамачка.

Я на бочке сіжу, да бочка котітся,

А мой муж большевік да не варотішся...

Ех, Кубань, ти Кубань, да хлебородная, Немцам хлеб отдала, сама голодная...

Хто це тоді надумав організувати "Просвіту"? Так наче тодішній вчитель. Ще й поставили "Наталку Полтавку"! Ганя була головною артисткою, грала Наталку і навіть непогано, особливо, як співала "Хусточко ж моя...". Я — ну, просто ні в тин, ні в ворота! Дали мені в одній п'єсі ролю — вийти на сцену і сказати одне речення. То я на сцену вийшла, а що треба сказати — забула. І не знала, як із тої проклятущої сцени, коли вся заля на тебе дивиться, утікти. Ганебно оскандалилася!

Тихін Цимбал, наш фактично дядько, але нашого віку, був Ганіним поклонником, а трохи й моїм, бо шкіцував мене під час вистав у театрі і я на тих шкіцах виходила дуже гарненькою японочкою, хоч в'яві такою не була.

Чомусь не видно мені на екрані пам'яті Саші Цимбала того періоду, а це ж він тоді розповідав нам про родину Микити Шаповала, що одночасно з Цимбалами жила в Саратові.