Господарі охотських гір - Багмут Іван

Кожна зарубка свідчила про народження одного оленяти.

— Три тисячі двісті сорок шість оленят! — закінчив підрахунки Зуб і записав цифру, передавши папірець Мачі, який поки що був єдиною письменною людиною в. колгоспі. — Ще буде тисячі півтори оленят?

—■ Хочемо, щоб було, — усміхнувся Гаврило. — Ороч боїться загадувати наперед.

— Нічого, поживете в колгоспі кілька років, відчуєте свою силу, тоді не будете боятися і природи. Навчитесь примушувати природу служити людині.

Все було готове до від'їзду. Юра радів, і водночас йому було сумно. Не хотілося розлучатися з Мачею і всією дружною сім'єю колишніх наймитів, не хотілося кидати цих суворих скель і розкішних лісів, хотілося побачити, як навесні долина вкриється ніжною зеленню, як задзюрчать струмки, як олені повертатимуть назад до перевалу.

— Може ти зразу не поїдеш на "материк"? — казав Мача. — Тоді ми ще зустрінемось з тобою на узбережжі, коли прикочуємо рибалити...

Юра сидів задумливий. Хотілося швидше побачити матір. Кортіло побачитися знову і з Мачею на риболовстві.

— Ми будемо полювати на тюленів, — мріяв уголос Мача. — Я вмію ставити на них пастки. Це дуже просто. Знаєш як? Треба взяти довгу вірьовку з ланцюгом на кінці, а до ланцюга прив'язати гостру кістку. Я покажу тобі, як приготувати таку кістку. Цю кістку засовують у рот рибині, найкраще горбуші. Коли піде відплив, тоді треба забити на оголеному морському дні па-кіл і прив'язати до нього вірьовку. От і все. Приплив почнеться, і вода знову затопить дно. Тюлень шукатиме здобичі і ковтне рибину. А в рибині кістка! Ланцюга тюлень не перегризе. Тоді тільки чекай, поки знову піде відплив — тюлень сидітиме на припоні. У нас всі так ловлять тюленів улітку.

— І ти ловив?

— Я спіймав раз великого тюленя, тільки не сам, а з батьком. Та тепер я і сам зумію поставити пастку. Або будемо драти чаїні яйця...

— А хіба можна руйнувати пташині гнізда? — промовив Юра, хоч йому дуже хотілося набрати яєць по скелях.

— А чому ж не можна? — рішуче відповів Мача.— Чайок така сила, що навіть берега не видно. А коли ми рибалимо, то вони крадуть у нас рибу. Тільки людина кудись відвернеться, а чайки вже роздирають рибу, тягнуть з купи...

— Цікаво, — зітхнув Юра, і очі йому заблищали.

— Тільки драти чайок страшнувато...

— Чому?

— Ти хіба не бачив, на яких скелях вони несуться? З берега на скелю і не здерешся! Та я знаю, як туди злізти. Треба зайти з боку гір. Прив'язати канат до дерева або до каменя і спуститися вниз до того виступу, де сидять чайки.

— Мабуть, страшно... — уявляючи себе на канаті над кручею, промовив Юра.

— Страшно! — підтвердив Мача. — Та я знаю один острівець на морі. Там скелі невисокі. Можна лазити без каната. Ми б попливли туди на човні...

До півночі хлопці шепотіли, лежачи в спальному мішку.

Збуджений чеканням від'їзду, Юра прокинувся рано. Може, в районі на пошті є лист від мами? Напевно, є. Як вона там живе, бідолашна... Хлопчик визирнув з мішка, і настрій йому враз погіршав... Усі чоловіки мовчки сиділи біля вогню, багаття диміло, а стіни юрти тремтіли від вітру.

— Пурга?

— Пурга, — похмуро відповів батько.

Юра уявив, з якими труднощами доведеться робити дорогу до перевалу, уявив маленьких оленят, що, занесені снігом, тремтять зараз у лісі, і сумно замислився.

Тиждень дув вітер, здіймаючи хмари снігу, зносячи його з гір у долину, і тільки на восьмий день пурга припинилася. Всі колгоспники роз'їхалися рятувати оленів, що ховалися по лісах широкої долини. Найважче було знайти маленькі табунці, що відбилися від основного масиву, потім протоптати їм шлях до схилу гори. Зробити це треба було швидко, щоб не дати загинути тим оленям, що встигли ослабнути.

Гаврило і Кузьма хотіли виділити частину людей на готування шляху до перевалу, але Зуб рішуче заперечив. Він може потерпіти. А олені чекати не можуть. Вони вже тиждень стоять голодні.

Орочі з подякою зустріли ці слова Зуба, і Гаврило, давши кожному пастухові завдання, куди їхати на розшуки, подався до табуна.

Мача уважно слухав усе, що казав старий, потім підсунувся до Юри:

— Дід сказав, що за день пастухи не об'їдуть усього лісу... Я хочу зібрати піонерський загін.

— Правильно, — підтримав Юра Мачу. — Ми об'їдемо ті долинки, куди сьогодні дорослі не заглянуть.

Хлопці стали на лижі і відвідали ближчі юрти. Незабаром піонерський загін, розділившися на три частини, вирушив до трьох бокових долин.

Юра з п'ятьма хлопчиками "прочесав" невеликий лісок, але в ньому було порожньо. Тільки куріпки здіймалися зграйками в повітря та чкурнув у кущі білий заєць.

Юні оленярі проїхали в бокову долину, вкриту лісом.

— Олені часто відбиваються від табуна, — сказав Кеня, який був за командира в цій частині загону. — Пастухи легко знаходять їх по слідах. А тепер сліди всі заметені. Не знайдеш зараз, — улітку знайдеш тільки кістки.

Піонери проїхали кілька десятків кроків лісом.

— О!— скрикнув Кеня. — Шукайте! Тут є олені! До нього враз під'їхало кілька піонерів.

— Як ти взнав? — здивовано спитав Юра.

— Як? Ось сліди.

В густому лісі, дійсно, збереглися ледве помітні сліди оленів.

Хлопці враз повеселішали і кинулися в глиб лісу. Юра вискочив уперед і, обминаючи товсті модрини і зарості чагарника, посковзав по долині. Важко було стежити за майже непомітними оленячими слідами, і Юра їхав навпростець, намагаючися якомога швидше пересікти весь ліс, певний, що оленів можна знайти і без слідів. Адже це не маленька білка, яку можна і не помітити. Незабаром ліс став рідшати, а далі і зовсім зник. Оленів не було.

"Помилився Кеня!" подумав хлопчик і байдуже повернув назад.

Раптом, обминаючи кущ, він побачив гіллясті роги і пару великих сумних очей, що дивилися просто на нього.

— Олень! — гукнув він на повний голос. — Сюди! Олені!

Півтора десятка оленів, похиливши голови, стояли загрузлі в снігу. Вони, здається, зовсім не злякалися людини, і тільки ті, що лежали, схопилися на ноги.

"А де ж оленята? Невже загинули?" стурбовано подумав Юра і в цю ж мить побачив, як з-під важенки висунулася голівка з насторожено піднятими вушками.

Юра кинувся до нього ближче, але воно враз занепокоїлось і сховалося під матір. Об'їхавши табунець, хлопчик знайшов ще восьмеро оленят.

— Чотирнадцять оленів і дев'ятеро оленят!— радісно ■сповістив він піонерів, що з'їжджалися сюди з усього лісу.

Кеня досвідченим оком оленяра оглянув знахідку.

— Троє оленят без печатки, — сказав він і, вирізавши цурку, зробив на ній три зарубки.

— Вони народилися в пургу, — промовив Юра, роздивляючися на маленьких тваринок.

— Передаси етиканові Гаврилі, — віддав Кеня цурку з зарубками Юрі і, вибравши найбільшого оленя, накинув йому на роги аркан. — Будемо робити шлях.

До схилу гори, де снігу було так мало, що навіть виглядав мох і голе каміння, було недалеко. Хлопчик потяг за собою оленя, але старий, важкий бик не хотів слухатися. Тоді Юра і ще кілька піонерів схопилися за Кенин аркан і гуртом потягли тварину з лісу. Майже до вечора возилися хлопці з оленем, поки, нарешті, ви-тягли його на схил гори, до паші.

— А тепер ми схитруємо,— усміхнувся Кеня і, взявши на руки телятко, поніс його за першим оленем.

Стривожена важенка кинулася за хлопцем. Тонучи в снігу, стрибаючи і падаючи, вона бігла за ним, утоптуючи слід, зроблений биком. Інші піонери теж взяли на руки оленят і пішли за Кенею. Важенки, доганяючи своїх дітей, швидко пробили достатній прохід до гори, і решта оленів вільно вийшла з лісу.

Вже посутеніло, коли стомлений Юра повернувся до своєї юрти.

Нікого з чоловіків ще не було дома. Тільки Мача сидів біля багаття, перезуваючи унти.

— Знайшли? — схвильований щасливим закінченням своєї експедиції, з дверей крикнув Юра.

— Двадцять одного оленя! ■—• поважно відповів Мача.

— А ми чотирнадцять оленів і дев'ять оленят! А трос-без печаток!

— Це піонерські оленята,— мрійно промовив Мача.— І. ми знайшли п'ятеро без печаток... А двоє загинули...

— Загинули? — Обличчя в Юри враз посмутніло. — Бідолашні оленята...

— Нічого не вдієш, — зітхнув Мача.

Скоро прийшли і дорослі. Юра почекав, поки Гаврило переодягся і випив чаю. Потім витяг цурку і подав йому.

— Чакти! Самий чакти піонер! — похвалив хлопчиків голова колгоспу.

Мача теж подав свою цурку.

— Чакти! Чакти! — повторював Гаврило, а Віра погладила обох хлопців по голові.

Другого дня, коли колгоспники почали готувати шлях до перевалу, до Зуба завітав старий-старий дід. Він приїхав за двісті кілометрів звідси і привіз два туго набиті мішки.

— Я чув про тебе багато гарного, — сказав дід Зубові.— Ти допомагаєш орочам, учиш їх, як краще жити. Ти розмовляєш з бідняками-орочами, як рівний з рівним. Візьми оці мішки. Тут хутра. Білка, лисиця, горностай. Я збирав їх для попа, для церкви. Коли прийшли більшовики на узбережжя, піп утік, але наказав мені збирати хутра для нього. Тепер люди кажуть, що церкви їм не треба. Люди кажуть, щоб я передав їх тобі для школи. Я багато прожив на світі, а не бачив ніякої користі для бідних орочів від церкви. Візьми ці хутра на школу.

Нарешті шлях був готовий. Юра з батьком виїхали до узбережжя. Ілля, Кузьма, Мача і ще кілька колгоспників проводжали їх, ведучи нарти з хутром і харчами, женучи запасних оленів.

Від'їхавши від юрти, хлопчик оглянувся. Гаврило стояв простоволосий, без шапки, дивлячись услід Юрі. На обличчі старого було стільки доброти і привітності, що Юра аж зітхнув з жалю, що доводиться з ним розлучатися. Хлопчик і собі зняв шапку і крикнув:

— До побачення! До побачення весною на узбережжі!

ЕПІЛОГ

В кінці червня 1946 року великий пароплав, пофарбований у світлоблакитний колір, ішов понад берегом Охотського моря. Спершись на поруччя, кілька пасажирів милувалися чудовим краєвидом, що відкривався перед ними. Гори, сірі і низенькі коло берега, щодалі вищали і вищали, перетворювались на гострі шпилі, що губилися в ніжному блакитному серпанку.

Доугий помічник капітана вийшов з кают-компанії і підійшов до пасажирів.

— Ну от і ваша бухта, товаришу Зуб, — промовив він до молодого чоловіка у військовій гімнастьорці з слідами погонів на плечах. — Сподіваюсь, що на друге літо наш пароплав прийде сюди не тільки по рибу, а й по корисні копалини, які, безперечно, знайде тут ваша партія.