Господарі охотських гір - Багмут Іван

А навесні скільки гине від пурги маленьких оленят! А скільки їх губиться в глибоких заметах! Тоді наймити виносять їх на собі до чистого місця.

Мача зітхнув:

— Де зараз батько?

"А чи знає мій батько, де я?—подумав Юра.— А мама?" І серце йому тривожно стиснулось, та він відігнав важкі думки.

— Може, твій батько залишився у нас у районі... — мрійно промовив Мача. — От коли б він залишився у районі і зустрівся з моїм татком! Ой, як це було б добре!

Вони стали вираховувати, де зараз може бути Ілля. Скільки ж днів минуло після того, як він виїхав з дому? Мача підкладав по пальцях:

Ніч. День і ніч. Знову день і ніч. Ще день і ніч.

І ще день. Виходить — ніч, три доби і один день. О! Батько вже далеко. Кочувати 'з юртою — довго, а йти або їхати одному — швидко. За ніч він доїхав до перевалу. А там легко йти на лижах, бо весь час з гори. За два дні він спустився до моря. Мача зрадів:

— Батько вже напевно в районі! Хоч би не довго там збиралися!

Солодка млость розлилась у Юри по тілу.

Може, допомога вже їде... Батька, звичайно, немає в районі, його не відпустять з роботи у Владивостоці. Зате Ілля, може, щось дізнається про батька. А може... Може, хтось прочитав уже його записку, залишену в бухті, і надіслав телеграму до Владивостока? І тепер Ілля привезе йому звістку з дому... листа або телеграму.

— А скільки ж їхати сюди на собаках? — спитав він у Мачі.

— О! Це швидко. Два дні. — Мача засмутився. — Але пурга. В пургу не поїдуть. А що як вона триватиме два тижні?

Вони помовчали.

— Тобі хочеться їсти? — спитав Мача.

— Хочеться.

— То давай вставати.

Хлопці розклали багаття і не впізнали печери: вся вона була засипана тонким шаром снігу. Сніжинки повільно пливли в повітрі, осідали на підлозі, на ящиках із зброєю, на прозорім камені. Камінь і під снігом світився жовтими блискітками.

Відрізавши по шматку росомахи, хлопці посмажили м'ясо, потім нагріли води і погасили багаття.

— Почнемо рити, — промовив Юра, роздумуючи, що б таке використати як інструмент.

Він відбив дошку від ящика і став гребти сніг: В його уяві уже стояв довгий тунель, який вони прориють, і хлопчик думав, що вилазити треба буде дуже обережно, — може, там чатуватимуть на них куркулі. Він гребнув сніг раз, два. Але на звільнене місце знову сипався сухий, дрібний сніг. Юра нагріб його у печеру цілу купу, звільнивши склепіння входу, але далі не тільки тунеля, навіть помітної заглибини він зробити не міг. Сніг сипався, як пісок.

Мача похмуро стояв коло товариша.

— Сніг сухий,— зітхнув він.— Коли б це було навесні, пін був би як камінь від вітрів і сонця. А тепер...

Змокрілий від праці, Юра випростався.

— Що ж робити?

Він розглядав печеру, шукаючи виходу з свого становища. Думки гарячково стрибали.

— Поставити б один на одного ящики і вилізти через дірку вгорі. Але ящиків невистачить.

Він став розмотувати мотузки, що ними були обв'язані мішки із зброєю.

— Може, пощастить якось зачепитись за камінний виступ угорі.

Мача спробував кинути петлю. Та до стелі було не менше двадцяти метрів, дірка була невелика і зачепитись не вдалося.

— Нас тут ніхто не знайде, — сумно промовив Мача.— Пурга позамітала наші сліди.

Юрин погляд упав на ящик з гранатами. Він узяв < одну в руки. В школі, у військовому гуртку він вивчав гранати, але то були наші, радянські, а це якась чужа, з кільцем... Як нею користуватися?

"Та і в чужої ж гранати,— майнуло в думці,— повинен бути запал".

Дійсно, запали знайшлися, і Юра спробував вставити один у гранату. Очевидно, треба кидати, тримаючи кільце в руці.

— Давай спробуємо висаджувати сніг у повітря,—■ звернувся він до Мачї.

З великими труднощами вони зробили нішу з метр завдовжки. Юра закріпив до якогось пенька, що стирчав з-під снігу, гранату, прив'язав до кільця мотузок і сховався в глиб печери, за стіну, тримаючи в руці другий кінець мотузка.

— Ховайся! — крикнув він до Мачі і, почекавши, поки тон став під стіну, з силою потяг вірьовку до себе.

Щось луснуло під снігом, задзеленчало по камінню кільце, і через кілька секунд розлігся громовий вибух. Хмара снігу сипнула в печеру, задзижчали осколки, по-ноіи жовтий їдкий дим. Хлопцям довго довелось чекати, поки можна було побачити наслідки своєї спроби. Юра перший поліз до місця вибуху. Він побачив там той са-мпіі сніг, що і раніш, сипучий і сухий.

Допго потім хлопцям довелось дихати смердючим

повітрям, і вони вже не повторювали своєї невдалої спроби. Від нічого робити Юра навчив Мачу, як користуватись гранатою.

— Може, доведегься тобі захищатися нею від куркулів...

Увечері, коли вони вже лежали під мішками, у Юри виникла ідея:

— Знаєш що? Давай набивати сніг у ящики, гріти воду і поливати його. Наробимо багато таких цеглин, поскладаємо одну на одну і виберемось нагору.

— А чи вистачить у нас палива?

— Спробуємо.

— Спробуємо, — погодився Мача, і вони поснули, їх розбудив привітний промінь, блакитний і теплий,

що сміливо пробивався через дірку вгорі.

— Скінчилась пурга, — зрадів Мача. — Батько вже їде до нас!

Хлопці поснідали, нагріли миску води і стали робити першу цеглину. Та вибити її з ящика було дуже важко.

Вони вовтузились півдня і вийняли тільки шматки твердого, мерзлого снігу.

— Ну що ж, — не втрачав надії Юра, — викладемо І з шматків. Будемо ще натоптувати сніг ногами...

— Коли Істап признається червоноармійцям, де схована зброя, тоді нас знайдуть, — сказав Мача, а коли ні, то... ми йшли лісом... може, де-небудь залишились наші сліди. Пурга мела недовго. Батько і дід шукатимуть нас. — Він помовчав. — Знайдуть!

— Знайдуть? — перепитав Юра. — А як куркулі нас знайдуть?

Хлопці довго сиділи мовчки. Юра напружено думав. Раптом погляд його впав на людські черепи, що лежали в ніші печери. Він устав, узяв у руки один череп і, поставивши його собі на голову, відкотив комір, закривши обличчя.

— Скинь! Що ти робиш! — зарепетував Мача. — Мені страшно!

Юра зняв череп.

— Страшно?

Та можна було і не питати: Мача зблід і тремтів.

— Тоді давай прив'язувати собі черепи до голів, — сказав він.

— Я не хочу! — злякано промовив Мача. — Я боюсь...

— Як хочеш... —І Юра, діставши мотузок, продІв його у вушні відтулини черепа.

Потім поставив череп собі на голову і прив'язав його мотузком попід підборіддя. Перевіривши, що череп тримається міцно, він зняв його і поклав під стіну. Узявши другий череп, він теж продів у нього мотузок і поклав біля першого.

— Навіщо це ти робиш? — спитав Мача.

— На всякий випадок...

Хлопці розпалили багаття, пообідали, потім посідали біля стіни, міцно притиснувшись один до одного.

— Знаєш що? Давай робити не цеглу з снігу, а так: накладемо снігу проти дірки, поллємо його водою, він замерзне, ми ще накидаємо, ще поллємо... Так аж до самого верху.

— Давай! — схопився за цю думку Юра.

Вони кинулись до входу в печеру по сніг. Раптом промінь угорі згас. Юра дивився на товариша, ніби питаючись, що сталося. Світло знову з'явилося, потім знову погасло.

— Хтось заглядає в печеру, — прошепотів Мача. Стримуючи подих, хлопці вдивлялися в стелю. Тепер

було ясно видно: хтось зазирав у дірку.

— Істап, — прошепотів Мача і злякано притулився до Юри. Нервово стиснувши руку товариша, він пошепки промовив: —Коли він сюди спуститься, я його вб'ю!

У відтулині уже вирисовувалось аж три силуети голів. Хлопці принишкли біля стіни. Минуло кілька довгих хвилин. Голови відсунулись від дірки, і вниз поповз ремінний маут з прив'язаним на кінці каменем. Очевидно, Істап хотів виміряти глибину печери.

Юра напружено думав. Зараз камінь піде вгору, а через хвилину сюди спуститься людина.

МЕРЦІ ОЖИВАЮТЬ

Камінь на реміннім мотузі повільно поповз угору. Юра швидко схопив череп і прив'язав собі до голови. І Іптім надів на череп шапку і відкотив комір своєї куртки так, щоб закрити обличчя. Мача уважно стежив за кожним рухом свого товариша, йому страшно було доторкнутися до цих кісток. Але нагорі було ще страшніше.

Мача на мить уявив себе в руках Істапа, і всі його вагання зникли. Хлопчик ще раз кинув швидкий погляд на стелю і почав собі теж прив'язувати черепа.

Юра поклав у кишеню дві заряджених гранати, помацав пістолет і схопив мотуз, яким вони хотіли зачепитися за виступ у стелі. Він випадково повернувся до товариша і мимохіть здригнувся: на нього дивилося страшне обличчя мерця.

— Бери мішок і, коли Істап спуститься, накинеш йому на голову.

Мача згодливо кивнув вишкіреним черепом.

Раптом камінь, що був уже під самим склепінням, швидко пішов униз і бухнувся на дно печери. Хлопці заклякли біля стіни. Що сталося там, нагорі?

Минуло хвилин десять, а в розколину в стелі ніхто не заглядав. Юра перший отямився від несподіванки і, вийшовши на середину печери, потяг за ремінь.

— Прив'язаний, — прошепотів він до Мачі.

Той наблизився до товариша і теж поторгав за мотуз.

— Істап, мабуть, кудись пішов... Може, він нескоро повернеться... — і рішуче додав: — Я спробую вилізти!

— Справді! ■— зрадів Юра. — Тільки ти візьми гранати і пістолет. Може, Істап сидить десь поблизу...

Мача напхав у кишеню гранат, перевірив пістолет î схопився за ремінь. Та не встиг він піднятися і на метр, як нагорі щось луснуло, мотуз обірвався, і хлопчик гепнувся на Юру, що сидячи тримав нижній кінець ременя. Не розуміючи, що сталося, Юра злякано спитав:

— Перерізали?

— Погано прив'язали, — віддихавшися промовив Мача. •— Це ще добре. А коли б з-під самої стелі?

У Юри похолонуло на серці. Справді, а що коли б Мача упав з височини двадцяти метрів? Уявлення про можливу смерть товариша кілька хвилин не давало Юрі зосередитися, і він тільки зітхав, дивлячись на довжелезний ремінь, який лежав біля його ніг.

— Що ж тепер робити? —— стурбовано промовив Мача. — Тепер Істап знатиме, що хтось е в печері.

— А що він нам зробить? — спробував заспокоїти його Юра, але тривога охопила і його. Вони тут у пастці, а Істап вільний. Він знайде, як їх викурити звідси.

"Викурити — різнула1 думка. — А що ж? Істап може накидати в печеру запалених головешок і ганчір'я".

Хлопці посідали біля стіни, притиснувшись один до одного, і в гіркій задумі мовчали. Минула година, друга...

Нараз у печері потемнішало. Діти здригнулися і, з острахом підвівши очі, побачили, що знову хтось заглядає у розколину.