Господарі охотських гір - Багмут Іван

— А то у нас так бувало. Народиться дитина сьогодні, а табун іде вперед. Що робити? Змайструє чоловік швиденько колиску, покладе туди дитинча, прив'яже колиску на оленя, І їде немовля, а мороз такий, що дерева лопаються! А що зробиш інакше, коли куркуль примушує тебе йти за табуном?

Зуб вирішив зараз же поговорити і про школу, яку планував тут відкрити райвиконком.

— Восени, — сказав він, — до нашого району прибудуй, вчителі. Я бачив, з якою охотою ваші діти перепи-гунш. ¿1 ібуку, як вони хочуть вчитися. Треба збудувати школу тут, у горах, щоб восени почати і навчання. А біля школи поставимо юрти для тих, хто не буде кочувати або кому важко кочувати.

— Самий правильно! — щиро погодилися присутні. — Орочі дуже люблять вчитися. Треба будувати школу.

В цей час знадвору почулося постукування оленячих ратиць. В юрті всі примовкли.

— Хтось приїхав.

Через хвилину завіска на дверях піднялася, і в юрту вліз Пилип Биякан.

— Здорово! — улесливо посміхаючись, привітався він і, побачивши Зуба, прожогом кинувся до нього, подаючи йому дві руки. — Здорбво, товаришу!

Орочі не виявили ніякої радості від зустрічі з своїм головою кочової ради. Вони стримано відповіли йому на привітання і дивилися на багаття, уникаючи зустрічатися з ним очима. Тільки Кузьма не зводив з Биякана свого погляду, чекаючи, що він казатиме, як викручуватиметься тепер. Та Пилип відводив свої очі від Кузьми.

— Ну, — нарешті промовив Кузьма, — розкажи, чого ти втік тоді від нас?

Пилип відразу заметушився, зблід.

— Я не тікав. Я поїхав полювати...

— Полювати? — іронічно посміхнувся Кузьма.

— Я ж казав, що треба почекати руських. От' тепер приїхав товариш і все зробив.

— Ти не так казав, — похмуро кинув Гаврило. Биякан зовсім знітився. Важко дихаючи, він набив

люльку і глибоко затягся тютюном.

— Моя така думка, — промовив Кузьма.— Треба скликати всіх орочів, що тут живуть. Нехай Пилип дасть відчит про свою роботу. Нехай скаже людям, як він допомагав нам боротися проти куркулів. Як він виконував радянські закони.

— Так, так, — підтримали його всі присутні. — Нехай дасть відчит.

БУДЕ ШКОЛА В ГОРАХ

Збори почалися зранку. Биякан спробував виправдуватися, аде марно.

— Ти скажи, за що тобі Істап дав двох оленів? — спитав його старий Чидор. — Гаврило багато років нас Істапові табуни, а куркуль не дав йому оленя. Навіть за білки не дав! А тобі дав безплатно. За що? Пилип опустив очі і мовчав.

— А я скажу за що. За те, що ти поїхав від нас. Щоб у нас не було голови. Він тебе купив за два олені. Не треба нам такого голови кочової, ради,— закінчив старий.

— Не треба! Не треба! — загули в юрті.

— Нам треба такого голову, щоб не боявся куркулів, — сказав Гаврило. — Давайте просити Кузьму, щоб він був у нас головою кочової ради.

Всі підтримали його і одностайно обрали Кузьму замість Пилипа.

— Друге питання, — взяв слово Зуб, — про збудування школи.

Він не раз уже говорив на цю тему з людьми, і орочі одноголосно ухвалили почати будівництво школи негайно, щоб до осені вона була готова.

— А для дітей, які вчитимуться в школі, треба поставити дерев'яний будинок, щоб дітям було тепло, затишно жити, — запропонував Зуб.

Після вчорашньої розмови про "юрту на юрті" він був певний, що збори без суперечок погодяться з ним. Але люди мовчали, роздумуючи.

— Дітям гарно буде жити в просторому, світлому будинку, — сказав Зуб, не розуміючи, чому учасники зборів мовчать.

— НІ, не треба будувати хату для дітей, — подав голос один старик. — Орочські діти не люблять жити в хаті. Там вони кашлятимуть. У хаті завжди буває брудно.

— Брудно? — здивувався Зуб. — І в юрті буде брудно, коли не прибирати та не замітати.

— Коли в юрті стає брудно, ми переносимо її на нове місце. А як перенесеш хату? — заперечували батьки.

Зуб засміявся:

—• Хату не переносять, її підмітають.

— Ні, орочі не вміють підмітати. Краще вже переставити на нове місце, — стояли на своєму пастухи.— Ми поставимо біля школи хороші юрти, і діти житимуть там.

— Ну, нехай буде по-вашому. Нехай будуть юрти для дітей.

Далі збори ухвалили збудувати біля школи магазин.

щоб можна було завжди купити що кому треба. До цього часу оленярі звичайно робили запаси влітку під час риболовства. А коли купленого невистачало на всю зиму, вони терпляче чекали літа, часом по кілька місяців сидячи без чаю, без тютюну. Про борошно нічого й казати. Бідняки і наймити їли хліб, тільки буваючи на узбережжі, бо привезти борошно в гори їм було ні на чому.

— Ще добре було б збудувати лазню, —продовжував Зуб.

— Ні! Ні! Лазні ми не хочемо, — враз запротестували збори.

Скільки не вмовляв їх Зуб. скільки не розповідав їм, як корисно митися в лазні, орочі уперто повторювали:

— Лазні нам не треба.

— Ну, скажіть ви, — звернувся Зуб до діда Чакара.— Ви жили в райцентрі, напевне не раз бували в лазні. Як на вашу думку, корисна для людини лазня?

Дід Чакар довго думав, кректав, охкав. Нарешті він сказав кілька слів по-орочському. Люди стали перешіптуватися, ніяково поглядаючи на Зуба. Дехто посміхнувся.

— Скажи, етикан. чому ми не хочемо лазні, — рішуче промовив старий Чидор.

— Охо-хо... Не хочеться і згадувати, — промовив Чакар.

—■ Кажіть, що таке? — все більше і більше дивувався Зуб.

— Добре скажу. В тисяча дев'ятсот двадцять другому році наш район захопили білогвардійці. Вони тікали з Владивостока і спинилися в нашому районі. То був гіркий час. Білогвардійці грабували мисливців і оленярів, забирали хутра, оленів, а вже як били та знущалися з орочів... Краще і не згадувати. А як спіймають ороча, то зразу нагаєм та в лазню і на замок. Сидить там людина і день, і два, і три не ївши, не пивши. А потім в лазню наб'ється білогвардійців і починають знущатися з ороча, вимагають з нього викупу. Після того орочі бояться і згадувати про лазню...

Зубові було і смішно і боляче слухати оповідання старого.

— Та невже ж ви думаєте, що я для цього пропоную вам поставити лазню? — спитав він щирим, задушевним голосом. — Невже ви мені не вірите?

— Пробач, — сказав Чидор. — Ороча запаморочили, затуркали куркулі так, що він інколи губить розум.

— Ми віримо тобі, — пролунали дружні голоси.

— Потім я ходив банитися до лазні, коли білогвардійців вигнала Червона Армія, — знову почав говорити Чакар. — Дуже гарно. Побанишся, попаришся, то наче пуд ваги з себе скинеш, наче на десять років помолодшаєш... Лазня — то приємна річ. Добре було б мати свою лазню в горах.

Цих слів було цілком досить. Усі присутні на зборах піднесли руки за збудування лазні, а потім, щоб постанова була міцніша, проголосували ще й по-ороч-ському.

Тут же на зборах виділили бригаду на заготівлю лісу для школи, магазина і лазні, а Кузьмі і двом старикам доручили обрати хороше, затишне місце для заснування першого гірського селища в їхній кочовій раді.

ПУРГА

Іллю чекали з дня на день. Ніхто про це не говорив, але все частіше і частіше поглядали в той бік долини, де був перевал. Вечорами, сидячи в юрті, люди прислухалися до кожного звуку — чи не Ілля їде?

— Мабуть, завтра прикочує, — сказав якось дід Чакар Юрі. — Коли все гаразд, то завтра приїде.

Засинаючи, Юра мріяв про приїзд Іллі. Як зрадіють орочі! Майже ні в кого немає чаю. А спробуй після цілоденної роботи біля табуна, коли людині так хочеться пити, що, здається, випив би ціле відро, задовольняти спрагу водою. Вода каменем лягає на шлунок, а чаю можна випити і п'ятнадцять кухлів, не відчуваючи ніякого болю і ніякої ваги в животі.

Ранком Юра прокинувся з радісним почуттям: сьогодні приїде Ілля. Коли дід Чакар сказав, що приїде,— значить, буде так. Хлопчик розплющив очі і здивувався. Всі дорослі сиділи біля багаття, ніхто не пішов до табуна.

— Що сталося? — хотів спитати Юра, та порив вітру струснув юрту, і він зрозумів, у чому справа.

— Пурга,—сказав Чакар, ніби вгадуючи думку хлопчика. — Прийшла весна, прийшла й пурга.

Надворі мело. Здається, весь сніг з долини і гір піднімався вгору і знову падав на землю. За два кроки нічого не було видно.

Гаврило був похмурий: коли пурга продовжиться з тиждень, багато маленьких оленят загине. А саме тепер народжуються оленята. Із сусідніх юрт прийшли колгоспники і, сівши біля багаття, мовчали.

Настав уже день, а в юрті, що стрясалася від скаженого вітру, було напівтемно. Вітер вривався через відтулину вгорі, заповнював юрту їдким димом.

Юра відчував таку різь під повіками, що не витримял і вийшов надвір. Та стояти довго на шаленому, холодному вітрі він не зміг. Хлопчик зрадів, коли настала ніч і багаття в юрті погасло.

Ранком вітер ще збільшився. Гаврило і Віра, шо виходили нарубати дров і набрати снігу для води, повернулися до юрти геть заліплені снігом.

— І довго може тривати пурга? — спитав Зуб.

— Як коли... Довго може тривати,— відповів Чакар і закректав: — Ехе-хе...

— А як же олені? В таку пургу вони ж не пасуться?

— Почекаємо ще день-два. Коли не вщухне, підемо рятувати їх. Тепер такого снігу намело, що олень і радий би пастися, та не дістане моху. Якщо пурга не вщухне за два тижні — багато оленів загине...

— Два тижні! — з острахом в голосі скрикнув Зуб.

— Охо-хо-хо... — в тон йому зітхнув старий.

Пурга все посилювалась. На третій день, коли подуви вітру стали ще шаленіші, Гаврило ремінними віжками прив'язав юрту до дерева.

Юра поглядав на Віру, що зосереджено працювала, готуючи воду, дрова, підтримуючи багаття, латаючи чоботи і одежу чоловікам. Хлопчик розумів, що вона турбується за Іллю, якого пурга застала в дорозі. Юрі хотілося висловити їй своє співчуття, але ніхто не говорив з нею про це, і хлопчик теж мовчав.

— Ти боїшся за батька? — спитав він, нарешті, Мачу.

— А чого? — здивувався Той. — Батько нап'яв юрту і сидить так, як і ми. Ороч не боїться пурги.

— А мама твоя ^сумна...

— Мама? То вона так. Ми звикли до пурги. Всі зараз турбуються за оленів. У людини є що їсти, а олень стоїть зараз голодний. Як пурга скоро не скінчиться, багато оленяток подохне...

—

Довго тягся день. Дим заважав говорити, і люди сиділи мовчки, від цього в юрті наче ставало ще сумніше, ще темніше. Нарешті настав час спати. Під завивання вітру Юра заліз у спальний мішок. Та він довго не міг заснути.

Виття і стогін, здається, наповнювали всю долину і навівали невеселі думки.