Господарі охотських гір - Багмут Іван

ГОСПОДАРІ ОХОТСЬКИХ ГІР

У ПАСТЦІ

Праворуч, за, пологим берегом бухти, високі скелі підходили до моря. Колись вони могутнім клином врізалися в саме море, але тисячолітня робота хвиль розбила виступ на окремі шматки. Тепер біля стрімкого, як стіна, обриву утворилися два скелясті острівки, що тільки під час відпливу сполучалися з берегом. Між скелями і острівками в безладді лежало громаддя сірих камінних брил, ніби Накиданих тут якоюсь велетенською рукою.

Ішов приплив, хвилі все ближче і ближче підходили до гір, розбивалися об каміння, розсипаючись білими бризками, і "потім з тихим шелестінням відкочувалися назад, залишаючи воду в ямках і морські водорості на нерівностях грунту.

Тоненький хлопчик у ватяній курточці і теплому капелюсі, з рюказком і дрібнокаліберкою за плечима ішов від бухти. З виглядом дослідника невідомих земель, який нарешті потрапив до не визначеної на географічній карті країни, він, оглядав кожну калюжу на оголеному відпливом морському дні, перекидав ногою морські рослини, вибирав і складав у кишеню черепашки й блискучі камінці.

До стрімкого обриву залишалося з кілометр. Хлопчик оглянувся на бухту, де на рейді димів пароплав, потім витяг годинника, трохи подумав і рішуче пішов уперед. Пароплав мав відійти о четвертій годині, а зараз було без чверті дві. Він устигне повернутися, поки пароплав закінчить вантаження риби.

Через десять хлилин він сидів на сірому вогкому камені під прямовисними, як стіна, важкими сивими скелями. Десь зверху на них сиділи і перелітали з місця на місце, здіймаючи гамір, чайки, чорні уріли і ще якісь невідомі йому морські птахи. Між камінням позастрявали нанесені штормами дошки, дубки, уламки дерева, і хлопчик подумав — добре було б розкласти вогнище і посидіти коло нього^ під такою прямовисною кручею. Він зрушив ногою каменюку, і з-під неї, незграбно ворушачи клешнями, виліз великий чорний краб. Хлопчик схопився з місця, перекинув краба на спину і обережно став обламувати йому товсті клешні. Він принесе батькові на вечерю свою здобич.

Ех, коли б не поспішати, можна було б розкласти вогнище і спекти краба. А ще краще, коли б пожити тут з тиждень. Він би полював на качок і чайок, а в тундрі, що за узгір'ям, збирав би брусниці і годинами сидів би коло багаття, яке розпалить з пахучого кедрівника або з дерева, принесеного морем.

Уважно оглядаючи каміння, він помалу просувався вперед, витягаючи крабів із схованок, куди вони позалазили, чекаючи припливу. А вода все прибувала і прибувала, і місцями хлопчикові доводилося йти понад самою скелею, вичікуючи, поки відкотиться хвиля і дасть йому змогу йти далі. Він пройшов уже два таких місця, завернув за камінний виступ і побачив у скелі велику чорну діру.

Знявши з пліч рушницю, хлопчик сміливо підійшов до печери. Звідти на нього пахнуло холодом і вологістю. З темряви чутно було, як дзвінко падали на камінь краплі води. Хлопчик зробив крок усередину і, коли око призвичаїлось до темряви, побачив слизькі від моху і водоростей стіни, які в глибині печери сходилися докупи, утворюючи далі вузьку щілину. Раптом щось заворушилось майже біля його. ніг. Хлопчик прожогом кинувся з печери і, важко переводячи дух, зупинився коло виходу.

— Жаба? Гадюки?

Він знав, що в цих широтах немає ні тих, ні других, але слизькі зеленкуваті стіни печери нагадували йому про них. Обережно, тримаючи перед себе гвинтівку, хлопчик увійшов знову до печери. На кам'яній підлозі, біля самої стіни, втягши голову в тулуб і зиркаючи маленькими очицями, лежав тюлень.

У хлопця відлягло від серця. Це був невеличкий тюлень, який не встиг за відпливом і тепер сховався, чекаючи високої води. Він посувався в глиб печери, кожен раз пирхаючи і клацаючи гострими зубами, коли хлопчик наближався до нього. Юра забув про свій страх і з завмираючим від несподіваного щастя серцем тупцював коло звіра.

Ось достойна здобич для справжнього мисливця.

Тільки подумати! Він сам спіймав справжнього тюленя. Увесь пароплав говоритиме про це, а через місяць, коли він повернеться додому, про це говоритиме вся школа. На піонерському вогнищі він сам розповість про полювання і про свою подорож.

Піонерському загонові імені Сергія Лазо буде приємно, що його командир — такий досвідчений і хоробрий мисливець.

Але взяти тюленя живим не пощастило. В нерівнім бою звір був переможений. Витягши тушку на світло, хлопчик дивився на чудове хутро — світлозелене з темними цятками, і йому навіть не вірилось, що може отак пощастити людині.

З шкури тюленя він обов'язково зробить чучело і віддасть його до шкільного куточка живої природи.

Поважно, як справжній мисливець, він випотрошив здобич, виполоскав тушку в морській воді і, повний радісних думок, сів на камінь.

— От би пожити тут хоч з тиждень!

Раптом він згадав, що треба поспішати. Годинник показував пів на четверту.

"Встигну", подумав хлопчик і, зваливши здобич на плечі, пішов до бухти.

Обминаючи воду, що за цей час вже залила кілька великих каменів, він вийшов до скелі і спинився, як укопаний. Хвиля била об саму скелю, високо здіймаючи фонтани білих бризок, і зеленкувата холодна вода вирувала скільки сягало око. Шлях до бухти був закритий.

Хлопчик упустив здобич на землю і зляканими очима дивився на таку страшну тепер воду. Все пропало. Він залишився один на пустельному березі.

"Що скаже тато?" промайнуло у нього в думці.

Через півгодини пароплав піде далі, забравши все, що було на рибальнї. Радість щасливого полювання зникла, і сїрозелена з чорними цятками тушка раптом втратила для нього всяку ціну. Серце млосно стискувалось.

— А-а-а! — крикнув він з відчаю, але грім прибою заглушив його голос.

Коли перший напад розпачу пройшов, хлопчик помітив, що стоїть по кісточки у воді — вода невпинно підіймалась і затоплювала берег. З острахом він кинувся до печери. Тут місце було вище, але може і його заливає вода? Хлопчик не знав, як високо підіймається вода під час припливу. З тремтяинм серцем, поспішаючи, він обійшов виступ гори і полегшено зітхнув. Тут скеля трохи відступала, берег підіймався вгору пологіше, і тільки аж зовсім угорі стояла прямовисна кам'яна стіна. Тягнучи однією рукою тюленя, хлопчик вибрався аж до підніжжя стрімкого обриву і сів. Він глянув на море, і його ніби різнуло гострим ножем: з-за скелі показався пароплав. Випускаючи клуби густого диму, він швидко йшов на схід.

Пароплав ішов вздовж берега, і в стривоженого, приголомшеного безпорадністю хлопчика спалахнула надія, що його помітять. Він швидко роздягся, зняв білу спідню сорочку і довго махав нею над головою, аж поки пароплав не сховався за виступом берега.

Сонце було на заході, і в повітрі стало значно холодніше. Від холоду і нервового напруження хлопчика трясло.

"Чи є в мене сірники?" з острахом подумав він і поліз у кишеню.

Сірники були на місці. Це заспокоїло його і повернуло думки в інший бік. Він схопився і став збирати тріски, тоненькі уламки дерева, нарвав сухої^торішньої трави, що стирчала з-під самої скелі, назбирав викинутих морем водоростей.

Зібравши паливо, він запалив сірника. Трава спалахнула, полум'я поступово охоплювало уламки дерева. Він підмостив під себе сухі, побурілі водорості, припорошені сіллю, що виступила з них, і простяг до вогню змерзлі руки. Коли б не думки про батька, який турбуватиметься за нього на пароплаві, хлопчик у цю мить почував би себе майже щасливим.

Відпочивши, він став ще збирати шматки дерева, — адже відплив почнеться тільки з другої половини ночі, і йому доведеться сидіти тут до ранку. Він помітив, що плавнику (так зветься дерево, що його винесло на берег моря) було багато там, де він сидів, і зовсім не було ближче до води. Він зрозумів, що ліс нанесено сюди "великими водами", тобто тоді, коли припливи бувають особливо високі, в червні. Це його зовсім заспокоїло.

Тепер йому нічого боятися, море не дійде до нього кроків на двадцять, і він у безпеці просидить тут до ранку.

Приємне тепло вогнища повертало хлопцеві добрий настрій, і він намагався відганяти уїдливу і гірку думку про батька, маму і про свої неблискучі перспективи, що весь час зринали в його свідомості і примушували неприємно стискуватися серце.

Він вистругав довгу паличку, відрізав шматок тюленячого м'яса і, настромивши його на шпичку, почав смажити. М'ясо враз почорніло від диму і кіптяви, але від нього йшов приємний дух, і хлопець, обпікаючи губи, став їсти.

"Чому дома не буває такого смачного м'яса?" подумав він, гризучи недопечений шашлик.

Правда, м'ясо було несолоне, відгонило рибою, але тут, серед скель, на повітрі, що пахло морем, біля вогнища, в якому палахкотіло дерево, викинуте морем, воно не могло бути несмачним.

Потім хлопчик розв'язав рюкзак, витяг звідти котелок {він узяв його, бо думав назбирати брусниць у тундрі) і зварив крабів. Це теж було дуже смачно.

Сонце зайшло. Темрява обгортала скелі, густішала, і яскраві відблиски вогнища раптом спалахували на хвилях, що з глухим урчанням котилися на берег. Хлопчик сперся щоками на долоні і, втопивши очі в огонь, глибоко замислився.

ПАРОПЛАВ ІДЕ НА СХІД

Уповноважений Рибтресту по східному узбережжю Охотського моря товарищ Зуб сидів у чотиримісній каюті, пристосованій під контору, і перевіряв документи на рибу, прийняту з промисла Нігілян. Коло нього, посмоктуючи люльку, сидів завпромислом, який з робітниками від'їжджав зараз до Владивостока, щоб повернутися на промисел тільки на другий рік улітку. Зуб, високий чорнявий чоловік років тридцяти восьми, з енергійним виголеним обличчям і розумними сірими очима, закінчивши перевірку, відкинувся на спинку крісла і глянув на годинника.

'— Дев'ята година, — сказав він і позіхнув. — До райцентра прибудемо не раніш як завтра ввечері.

— Не раніш, — погодився заврибальнею, — тут не менше як триста кілометрів.

По дорозі був ще один невеличкий промисел, але його здобич була вже перевезена до райцентра катером. Отже, пароплав тепер ішов ппосто до висілка, де Містилися районні установи. ^

— Що ж, підемо спати, — сказав Зуб і, зібравши папери, замкнув їх до шухляди. — Треба відпочити як слід, бо післязавтра знову добу, а то й дві не вдасться задрімати.

Він вийшов з кабінету і пішов до своєї каюти.