Господарі охотських гір - Багмут Іван

Де міг Істап її сховати? От коли б їм знайти це сховище! Вони взяли б собі по найкращому пістолетові, а решту роздали б наймитам. О, тоді б вони поговорили з Істапом іншою мовою! Згадали б йому і про суд, і про "білий" закон.

— А далеко звідси печера Жовтого Духа? — спитав Юра.

— Навіщо ти про це питаєш?—злякано відповів Мача.

— Ходімо до тієї печери.

— Що ти? — аж витріщив очі Мача. — Хіба можна туди ходити?

— Але ж там зброя!

Мача переконливо заперечив.

— Ні, там не може бути ніякої зброї. Там живе дух. Туди ніхто не має права заходити.

— От вас і дурять цим "не має права", а я знаю, що Істап сховав зброю там. Тільки там!

Мача не відповідав. Юра знову звернувся до нього:

— Скажи, де печера, і я піду туди сам. Я не побоюсь духа. І візьму собі найкращий пістолет!

Мача вагався:

— Може спочатку спитаємо дозволу в діда Чакара?

— Він пішов у гості. Хіба ми можемо чекати до вечора? Може, Істап уже забирає зброю... Ти розумієш, що тоді буде? Він роздасть гвинтівки своїм родичам, і вони зустрінуть твого батька кулями, коли він повернеться сюди з узбережжя.

На Мачу це вплинуло, але не зовсім.

— Про цю печеру навіть заборонено говорити чужим, не орочам...

— А я хіба чужий? — здивувався Юра.

— То я ж тобі і сказав... А як дух уб'є нас? — спо-хватився хлопчик.

Юра засміявся.

— Духа я беру на себе. Ти тільки покажи, де ця печера.

Хлопці ■ дійшли до петель і зняли трьох куріпок, що, зеплутавшись у сильцях, уже позамерзали.

— Ну, ходім до печери, — наполягав Юра. —— Ходім!

— І [є далеко, — зітхнув Мача, згадавши заборону.

— Ще ж рано. Скільки туди йти?

— До обіду дійдемо.

і— Ну і чудово! Ввечері будемо дома. Ходім! не забувай, що ми це робимо і для твого батька. Згадка про батька підстьобнула Мачу.

— Коли б я знав, що зброя там, хіба я не пішов би? Ну, ходім, коли ти вже так хочеш...

Хлопці спустилися трохи вниз по річці, піднялися на невисокий перевал, перейшли в долину другої річки і почали спускатися вниз. З-під снігу де-не-де визирали виступи голих скель, то білих, то мармурових. Тисячі слідів куріпок, тетеруків, зайців вимережили сніг по долині. В дібровах поспіль траплялися білячі сліди. Юра здивувався, чому сюди ніхто не ходить полювати. Це ж так близько.

— В цю долину теж заборонено ходити, — похмуро відповів Мача. — Ця долина належить Жовтому Духові... Страшно тут! — додав він по паузі.

Дійсно, голі стрімкі скелі, якась надзвичайна тиша, несподівані хуркання тетеруків, що, вилискуючи чорним, наче залізним пір'ям, незграбно здіймалися в повітря, наганяли на хлопців незрозуміле моторошне почуття. Раптом Юра побачив величезного тетерука, що сидів на вершині дерева.

— Стріляй! — прошепотів Юра.

Ллє Мача заперечливо похитав головою. —т Тут заборонено стріляти. Вся долина належить Жовтому Духові.

— Тоді я стрельну!

— Коли ти наважишся стрельнути, я поверну додому.

Юрі стало прикро, що. півпуда м'яса, які так допомогли б усій родині, це потраплять сьогодні до юрти, але, щоб не сердити товариша, він поступився.

Хлопці пройшли кілометрів з п'ять по долині. Білки дибилися на них,з дерев, сотні куріпок ліниво здіймалися в повітря перед самим носом подорожніх, важко пролі-' тали тетеруки. Юра бачив, що й Мачі кортіло стрельнути, але вирішив не підбивати його на це, — коли в печері дійсно схована зброя, може за цією долиною стежить? Не треба видавати своєї присутності пострілом.

Впин все йшли, і йшли по рипучому снігу, долина іііпрці:ілл, іусхіщав filie, Раптом шлях їм заступила скеля.

— Ось печера... — прошепотів Мача і показав рукою .ліворуч.

Ледве стримуючи хвилювання, Юра дивився туди, куди показувала Мачина рука, але нічого не бачив, крім білого з голубими прожилками каменя.

— Де? Де вона? — так само пошепки спитав він.

— В цій скелі. Ліворуч.

Юра став обережно обходити скелю. Він виткнувся за виступ і озирнувся. Збоку від нього зяяла чорна діра. Величезні брили снігу нависли над входом, загрожуючи щохвилини зірватися вниз і засипати півдолини.

— Я йду, — рішуче промовив Юра і, не звертаючи уваги на сліди коло печери, попрямував усередину.

Мача слухняно рушив за ним. Хлопці ввійшли під склепіння, і їхні серця забилися від радості. Знайомі мішки з оленячої шкіри, такі самі, як вони бачили на Видровій, лежали акуратно складені на землі. Кілька ящиків, уже вийнятих з мішків, стояли поряд, і з них виглядав чорний метал.

В печері було напівтемно. Хлопці загородили вхід, і тільки скупий блакитний промінь пробивався з розколини вгорі печери. Він падав на прозорий камінь, що стояв посеред печери, і від цього камінь світився тисячами золотих смужечок. Юра, не затримуючи свого погляду на камені, кинувся до ящика.

— Пістолети! — прошепотів він.

Це були середнього розміру пістолети, схожі на той, що був у Юриного батька, тільки трохи більші. Поряд в ящику лежали патрони. Хлопчик швидко вийняв обойму, зарядив ЇЇ і знову вставив.

■— Бери й собі, — сказав він Мачі, та той уже крутив у руках пістолет.

Раптом щось заворушилося і зашкреблось у глибині печери. Хлопці, здригнувшись, заклякли на місці. Два зелених вогники показалися з темряви, пролунало сердите ричання, і щось велике і чорне кинулося на прибулих. Інстинктивно, не цілячись, Юра направив пістолета і натиснув гашетку. Пролунав гучний постріл, і в ту ж мить неймовірної сили вибух потряс печеру. Враз стало темно. Оглушливий грім, удар за ударом, наростав у повітрі. ■

Хлопці, як закам'янілі, стояли, притиснувшись один до одного, не розуміючи, що сталося.

ІІ.фсшії псе затихло. Але хлопці не ворушились. Юра чув, як тіпалось Мачине серце. Минула хвилина, дві. Хлопчики стояли, вдивляючись у темряву. Щось чорне лежало перед ними в якихось п'яти кроках. В сутінках блищав камінь. Юра обережно озирнувся назад. Діри, в яку вони ввійшли, не було.

"Обвал! — зрозумів Юра. — Ось звідки пролунав грім".

Тепер він згадав урок по географії. Вчитель розповідав, що часто від голосного вигуку обвалюються цілі гори. Сніг над входом, а може і гора обвалилась від пострілів. Це було цілком ясно.

"Ми в пастці..." подумав він.

Мачині очі швидше призвичаїлись до сутінків, і він раптом повеселішав:

— Ти вбив росомаху!

— Росомаху? — зрадів Юра і хотів кинутися до звіра, але Мача затримав його.

— Може, вона ще жива...

Хлопці стояли, міцно притиснувшись один до одного і тримаючи зброю напоготові. Потім Мача відколов тріску від ящика і запалив сухе, намащене мастилом дерево. Яскраве полум'я впало на нерухомого звіра, застрибало на нерівних стінах, з новою силою запалав камінь. Хлопці пересвідчились, що росомаха вбита, і обережно почали обходити печеру. В глибокій ніші вони побачили кілька людських черепів серед купи кісток. На мить Юрі стало моторошно. Мача затремтів:

— Це ті, кого вбив дух. Нам буде те саме. Дух закрив вхід до печери.

Юра швидко отямився:

— Я— знаю, чому закрився вхід. "Не бійся. — І він по-яснив, що від різкого звуку часто бувають у горах обвали.

Він говорив так упевнено, що Мача заспокоївся, бо і сам знав, шо снігові намети на скелях обвалюються від звуку.

Оглянувши всю печеру, хлопці повеселішали, — звірів більше не було, людей теж.

— Поки що ми не вмремо з голоду, — промовив Л1ач;і. — У нас є три куріпки і росомаха.

-Давай подивимось,, чим нас засипало — камінням чи снігом.

І1Г.

Вони підійшли до входу, і Юра радісно вигукнув:

— Сніг! Будемо рити!

Страх його тепер пройшов зовсім, і він взявся розглядати зброю, поки Мача білував росомаху. Тут було сорок гвинтівок, два кулемети, два десятки пістолетів, ящик з гранатами і кілька ящиків патронів.

— Оці кулі зустріли б твого батька, — промовив Юра.

— А тепер вони зустрінуть Істапа, коли він наважиться лізти до печери, — забувши недавній страх, відповів Мача.

Хлопці розклали невеличке багаття і сіли відпочити. Тільки тепер вони відчули, як стомилися і зголодніли.

У орочів є звичай: ідучи з полювання, обскубувати здобуту дичину. Отже, поки хлопці дійшли до печери Жовтого Духа, три куріпки юних мисливців були вже без пір'я. Тепер, наштрикнувши м'ясо на шпички, Юра і Мача смажили його над огнищем. Коло каменя вони знайшли залізну миску з шматком закам'янілої від морозу оленини.

— В ній ми нагріємо собі води, — зрадів Юра.

— Але це ж миска і м'ясо духа, — заперечив Мача.

— А зброя теж духова? — усміхнувся Юра. — Ти сам тепер бачиш, що духів немає, а є ті, що лякають дурних різними вигадками про духів. Може, Істап скаже, що це дух привіз зброю з берега?

Пообідавши і напившись гарячої води, хлопці загасили вогнище. Приплив свіжого повітря малий, і, коли весь час топити, їм не буде чим дихати. Прославши мішки з-під зброї, вони полягали, міркуючи, як їм вибратись з печери.

— Відпочинемо і почнемо рити сніг, — вирішили вони. Раптом світло, що пробивалося згори, померкло.

— Невже вечір? — здивувався Юра.

Кілька сніжинок закрутилося в повітрі і впало на камінь.

— Це не вечір, — помовчавши, сказав Мача.— Це починається пурга.

Сніжинки падали частіш і частіш, а через чверть години вони вже сипались суцільним потоком. Потім став доноситись свист вітру, спочатку ледве чутний, а далі голосніший і голосніший. Хлопці сховалися під стіну, вкрилися мішками і, притулившись один до одного, тихо розмовляли.

— Звідки тут людські черепи? — спитав Юра.

— Це дух їв людське м'ясо.

— Кого ж він з'їв?

— Не знаю, це було дуже давно. Старі люди розповідають, що раніш дух їв тільки людей.

Юра догадався, що колись, може сотні років тому, орочі приносили в цій печері людські жертви, і зовсім перестав боятися кісток.

Надворі вже ревла хуртовина, а в печері було затишно і тепло. Стомлені переходом і всім пережитим, хлопці непомітно поснули.

НЕСПОДІВАНІ ГОСТІ

Коли Юра і Мача прокинулись, у печері стояла густа темрява. Десь угорі глухо завивала пурга. Хлопці висунулись з-під мішків.

Невидимі холодні сніжинки упали їм на обличчя, на руки, і печерні жителі знову поховалися під мішок.

— Це добре, що пурга, — сказав Мача. — Ніхто не взнає, де ми. Пурга позамітає наші сліди.

Він розповів, що пурги звичайно починаються з лютого і що далі до весни, то частішають і частішають. Інколи пурга триває тиждень, а інколи і два.

— Всі сидять тоді по юртах, — продовжував Мача.— Зате після хуртовини наймитам буває багато роботи — знайти оленів, які розбрелися по горах, шукаючи затишку.