Смерть в океані - Тендюк Леонід

У 1978 році державний департамент США змушений був визнати, що, крім Бікіні, Еніветоку, Ронгелапу й Утіраку, ще десяте атолів потрапили під радіоактивне зараження внаслідок проведення там термоядерних випробувань.

Газета "Правда", 24 червня 1985 р.

Життя колиска — голуба купіль.

Для чого ж сіють смерть у океані?..

Тапу Ліві "Зоряний танок"

Атомна бомба не лише забруднила середовище для існування; вона порушила гармонію, яка ріднила мікронезійців з океаном, порушила рівновагу між людиною і природою.

Андре Кутен "Повернення на Бікіні"

Розділ перший

ПАЛЬМОВА ВІТЬ

(Від автора)

Липневого погожого дня, які не часто бувають в овіяних сирими балтійськими вітрами портах, недавно збудований експедиційний шлюп "Предприятие" взяв на борт вантажі, що їх мав доставити на далеку Камчатку, й, просалютувавши кронштадській фортеці кількома пострілами з гармат, вийшов у відкрите море.

Прощавай, отча земле!

Командир вітрильника Отто Євстафійович Коцебу у дорожніх нарисах згодом напише, що перед відплиттям "команда мала чудовий настрій і була окрилена".

Втім, журба закрадалася в моряцьке серце мимохіть. Усі ті, хто ступив на палубу шлюпа, знали: комусь не судилося повернутися додому, бо поєдинок людини з морем не завжди кінчається на її користь.

Плавання було жорстоке. Урагани очікували корабель повсюди. Морякам випало пекельне водохреще.

З того дня, як почалася ця ризикована подорож, збігло немало часу…

Перетнули сувору Атлантику і восени минулого, тисяча вісімсот двадцять четвертого року, скориставшись попутним вітром, напнули вітрила й подалися геть від маслакуватих, порослих дубовими пралісами берегів Америки.

Десь далеко на сході залишилася Сан-Франціська затока, поблизу якої — укріплене поселення мисливців на хутрового звіра — колонія Росс. Її відвідав Коцебу та його супутники.

Потім була Камчатка. Так само непомітно в мареві далини розтанули Гавайські острови. Велетенські обриси вулканів, затишні, глибоко врізані в берег бухточки й затоки, на узбережжі однієї з яких знайшов собі могилу першовідкривач тих земель Джеймс Кук.

Вітрильник мчав на захід.

То поривчастий, то зовсім тихий, лагідний пасат, мовби чиясь невидима рука, пестливо дотикався до обличчя, день і ніч віяв над щоглами, заколисливо лопотів правобіч.

Попереду, скільки й сягав зір, голубіла водяна пустеля, яку тубільці звуть Бат-Бат, себто — трясовина.

Назва, що й казати, нічого втішного не віщувала. Правда, шторми у приекваторіальній смузі рідкі. Та вже коли налітають тропічні урагани, все гине.

І хоч шлях кораблів з Європи тут уже пролягав — плавання капітанів Маршалла, Гілберта й інших, — в Книзі географічних відкриттів було перегорнуто лише перші сторінки. Для цивілізованого світу безліч архіпелагів у південно-західній частині Тихого океану, Мікронезії, куди нині мчав шлюп, лишалася загадковою невідомістю. Як-от і острів Сан-Педро, що його кілька років тому шукала й не знайшла російська експедиція.

Саме про це зараз подумав Коцебу, якому раніше довелося плавати в тутешніх водах на бригові "Рюрик". Наказавши стерновому тримати судно на заданому курсі, Отто Євстафійович залишив ходову рубку.

Підвахтові і ті, хто з ними стояв на палубі, жваво про щось розмовляючи, побачили командира й нараз виструнчилися, замовкли.

— Чого ви знітилися, братове? Спокійно відпочивайте, — не по-командирськи ласкаво сказав він, жестом руки даючи зрозуміти, що вони йому не заважають.

За довге плавання командир добре вивчив своїх людей. На чужині, під час штормів, хлопці не раз доводили відвагу й винахідливість. Такі різні, кожен із властивою лише йому вдачею, всі вони були схожі в одному — непереборному почутті любові до рідного краю.

Вогонь той зігрівав навіть пригаслу душу, підкреслював їхню природну людяність, особливо в стосунках із тубільцями на щойно відкритих землях. До якого б берега не причалювали, всюди залишали по собі добру пам'ять, і Коцебу пишався співвітчизниками.

Горішньою палубою пройшов на півбак. Внизу, розсічена гостроносим форштевнем, з сухим шелестінням пінилася вода.

— Лягає, мов скиби масного чорнозему, — зауважив матрос-вістовий, що також стояв на палубі.

— Або ж як покіс на сіножаті,— докинув інший.

Усі вони мріяли швидше вернутися з чужини. Командир відчув: як хлопці скучили за рідним привіллям.

Звечоріло.

Окраєць сонця здавався човном-катамараном, на якому тубільці плавають від острова до острова.

Жевріючий окраєць… "Так, мабуть, тоне й човен-катамаран", — чомусь подумав Коцебу.

Ген на обрії, де призахідне небо стикалося з океаном, видно було лобате днище. Хитливо тримаючись на плаву, сонячний окраєць помітно меншав, аж поки й зовсім не зник у морській безодні.

Без сутінків — мінливих, переливистих барв, до яких око звикає в помірних широтах, — настала ніч. Небо всіялося ряснозір'ям.

Через те, що судно знаходилося неподалік від екватора — курс його лежав по одинадцятій паралелі північної широти, — мореплавці бачили зорі й сузір'я обох півкуль Землі.

Вгорі, по правому борту, як вогник рідного краю, манливо іскрилася Полярна зірка, сузір'я Волопаса, Північної Корони. Ліворуч високо в небі сяяв Південний Хрест.

Ніч була така темна, що зорі, спалахнувши, засліпили очі, і Коцебу мимоволі примружився.

Останні дні були напружені й клопітливі; командир майже не відпочивав.

Знову, як і в попередньому рейсі на "Рюрике", хотілося пересвідчитись, чи існують в тутешніх широтах деякі острови. Той же Сан-Педро, та й атол Джостон, про які повідомляли капітани інших кораблів.

Кілька разів далеко в океані над "Предприятием" з' являлися довгохвості фаетони, інші морські блукачі — ознака того, що десь неподалік була земля. Та пошуки виявилися марними. Побачити берег, навіть з найвищої щогли, так і не вдалося.

А кілька днів тому, лавіруючи між кораловими рифами, шлюп наблизився до невідомих суходолів.

Цього разу Коцебу, як траплялося й раніше, знову став відкривачем, хоч, за повідомленням англійського капітана Уолліса, тут нібито мали бути острови Пескадорес.

Отто Євстафійович розгорнув навігаційний фоліант, порівняв опис згаданих островів, зроблений Уоллісом, із щойно відкритими. Подібності між ними не було ніякої. Все ж він — навіщо зазіхати на чуже, бодай і сумнівне, відкриття! — залишив стару назву.

Учора поталанило ще більше. Після неспокійної ночі, коли вітер тривожно виспівував у снастях і хмари заважали зробити обсервацію — визначити місцезнаходження судна по зірках, — вранці раптом випогодилося: вітер ущух, небо прояснилося.

Вдалині лежали, з'єднані між собою кораловими рифами, пласкі острівці. Темно-зелена торочка приземистих чагарів, а далі густе верховіття, увінчане кружалами лапатого пальмового гілля.

Оточена тими крихітними суходолами, посередині мінливо виблискувала голубизною розлога, схожа на величезне блюдце лагуна.

Навіть неозброєним оком за смугою піщаного берега було видно мангрову гущавину й галяви. Але скільки не вдивлялися мореплавці, жодної живої душі не помітили, тому вирішили, що острови безлюдні.

— Віднині, Миколо Петровичу, житимеш у віках, — підморгнувши своєму лейтенанту Римському-Корсакову, сказав Коцебу, коли опис суходолу було закінчено.

Острови нарекли іменем Римського-Корсакова.

Суворої вдачі і, може, не завжди справедливий, Отто Євстафійович шанував відвагу й сумління своїх побратимів. Їхні імена він старався залишити на географічних картах — для нащадків. Багато імен. Між ними й українців.

Ще в минулому рейсі з Коцебу плавало чимало степовиків, двоє з них — штурман Василь Хромченко та художник Людвіг Хоріс, двадцятилітній красень із Подніпров'я, недавній випускник Харківської художньої гімназії.

Іменем першого в холодному Берінговому морі командир "Рюрика" назвав острів, другого — півострів. Шаміссо, німецький поет і природознавець, що теж подорожував на "Рюрике" і жив із Хромченком та Хорісом в одній каюті, жартував:

— Отто Євстафійович через своє русофільство і палкі патріотичні почуття, чого доброго, скоро й Тихий океан переінакшить на океан Хромченка або Хоріса.

— Не злослов, Адельберте, — втрутився в розмову судновий лікар Ешшольц. — Славу ми поділимо порівну, хоча в тебе її і так досить, особливо після повісті про людину, яка загубила свою тінь.[1]

— На "Рюрике" я, автор "Шлеміля", як тобі відомо, Іване Івановичу, не белетрист, а природознавець. Мій друг, поет Людвіг Роберт, проводжаючи мене в дорогу, наказував: "Збирай, Шаміссо, мінерали та всіляку морську живність — белетристика ж почекає".

— Ось ти й старайся, друже, — розважливо мовив Ешшольц. — Наука тебе не забуде.

Видно було, настрій природознавця після чергової бесіди з капітаном (вони з перших днів плавання не знайшли спільної мови) вкрай зіпсувався.

Адельберт похмуро відповів:

— Наука — не казна-що, вона доступна й мавпам, — і тут же завів своєї, про капітана: — А нашого веселого супутника — мавпочку — Отто Євстафійович на Камчатці подарував навіщось губернатору. — Жартома, в'їдливо, як те умів робити лише він, додав: — Мені здається, що мавпи, які на кораблях спілкуються з людиною, будучи допитливими, могли б досягти багато чого на шляху пізнання, якби мали те, що так необхідно вченому і в чому їм, мавпам, відмовила природа — сідницю.

— Ти сьогодні, дорогий Адельберте, не в гуморі.

І Ешшольц залишив каюту.

Він вдруге вже у кругосвітньому плаванні. Таки переконав командира "Предприятия", і той узяв його з собою.

Виходець із Ліфляндії, Ешшольц зовні нічим не відрізнявся від русявочубих слов'ян, з якими плавав. Його, Іоганна Фрідріха, моряки перехрестили на свій лад, назвавши Іваном Івановичем.

Іван Іванович мав золоті руки і чуле серце. Мореплавці любили й поважали свого лікаря.

Це неабищо — мати в океані надійного друга! Бо чи не єдине, що можуть протиставити люди розбурханій стихії,— єдність.

Коли згасає день, розгонистий вітер над островами повертається. На зміну морському бризу віє береговий. Але біля низинних коралових суходолів та переміна майже непомітна.

З розкриленими вітрилами, під шатами зоряного неба шлюп здавався казковим птахом, якого буря загнала далеко в океан.

Відійшовши від островів Римського-Корсакова, "Предприятие", аби не налетіти на рифи й не минути який-небудь невідомий суходіл, стишило хід, лавіруючи під малими вітрилами.

Отто Євстафійович в каюту так і не піднявся.