Господарі охотських гір - Багмут Іван

Тільки нехай він не боїться. Ми багато думали про це.

— Ні, хай начальник не боїться, — повторили наймити слова старого. — Ми хочемо жити в гурті. Ороч любить жити в гурті.

— Ну, коли так, то це дуже добре, — розчулено промовив Зуб.

Частина оленярів оточила табун, притиснувши його до стрімкої гори, друга частина з арканами в руках вишикувалася в стрічку, даючи оленям вузенький прохід до долини. Здіймаючи галас, пастухи погнали оленів.

Юра і Мача, наготувавши аркани, з хвилюванням чекали початку ловів,

— їздових оленів легко ловити, — сказав Мача. — А ті, що в табуні, — ті дикі. їх не оточиш віжками.

Наляканий вигуками людей, табун оленів завирував, кинувся в один бік, скупчився біля скелі, потім раптом ринув туди, де стояли мисливці з арканами. Спереду біг красунь з велетенськими рогами. Гордо задравши голову, він широко викидав стрункими ногами, дико позираючи на людей і з кожним кроком все збільшуючи і збільшуючи швидкість.

Чидор, що стояв першим, раптом пригнувся і, коли олень порівнявся з ним, з силою кинув аркан. Олень зробив велетенський стрибок, став на дибки, але аркан уже зачепився за гіллясті роги, і здичавіла від переляку тварина всім тулубом перекинулася назад і впала на сніг.

Решта оленів на мить спинилася і шугнула назад до табуна.

Ілля і Кузьма кинулися на допомогу старому, Зі свистом промайнули в повітрі аркани і впали на ноги оленя, що, як навіжений, пручався, намагаючися вирватися з полону.

За кілька секунд перший олень був зв'язаний, і пастухи лежали на ньому, тримаючи його за роги.

—. Оце печатка Істапа, — показав Гаврило Зубові маленьку дірочку, пробиту на вусі тварини. — А оце буде наша. — І ороч витяг з торбинки тавро в формі п'ятикутної зірочки. Він наклав тавро на вухо, клацнув, і на місці дірочки утворилася маленька зірка.

Наймити випустили протаврованого оленя, і той вистрибом кинувся геть від них у долину.

Тим часом пастухи знову погнали оленів. Невеличка їх купка відокремилася від табуна і побігла на мисливців. Кілька арканів разом майнуло в повітрі, і п'ять оленів, борсаючись, упали на сніг. Решта кинулася хто куди—частина назад, частина, збожеволівши від страху, ринулися далі просто на Юру і Мачу, що стояли з самого краю довгої стрічки мисливців. Мача перший змахнув арканом. Ремінна петля впала на голову тварини, та олень не впав. Напруживши всі свої сили, він потяг хлопчика за собою.

Юра кинувся допомагати другові. Він вчепився за Мачин аркан і, коли олень упав, накинув свій ремінь йому на ноги.

Гаврило метушився, підбігаючи до зв'язаних оленів. Він ставив печатку, потім витягав з торбинки невелику паличку і робив на ній зарубку.

Хлопцям недовго довелося тримати свого оленя. Гаврило підбіг до них і теж поставив печатку.

— Все, — сказав він. — Пускайте.

Звільнений олень, роблячи велетенські стрибки, майнув туди, де, тривожно поводячи головами, перебігали з місця на місце кілька биків і важенок, що тепер належали Чидорові.

Цілий день пастухи ловили оленів, таврували їх і відганяли в окремий табунець. Спітнілі, зморені, але веселі й радісні, колишні наймити, здається, не почували втоми.

Нарешті, коли сонце вже сховалося за скелями, Гаврило дав команду припинити роботу. Лишивши кількох пастухів доглядати табун, щоб відокремлені олені не змішалися з Істаповими, всі посунули до юрт.

З особливим задоволенням сьогодні орочі пили чай, обговорюючи минулий день, повний хоч і важкої, але приємної праці.

Після вечері Гаврило витяг з торбинки паличку і подав її Зубові:

— Перелічи. Сто двадцять вісім оленів.

— Бухгалтерія, — засміявся Зуб і з цікавістю оглянув зарубки на зеленкуватій тополевій паличці.

— Кожна зарубка — один олень. Хрестик — десятий олень. Орочі так рахують своїх оленів, — пояснив Зубові Чакар.

Щодня, зранку і до пізнього вечора, пастухи ловили оленів, ставили печатки і тільки на четвертий день, коли на своїх паличках Гаврило поставив п'ятсот дев'яносто четверту зарубку, він дав знак припинити лови.

— Оце твої олені, — сказав він Чидорові, показуючи на чималий табун, що пасся в долині.

—■ Ось скільки ти заробив оленів, — щиро посміхаючись, говорили наймити. — Чи думав ти коли-небудь що в ♦тебе буде стільки оленів? Етикан Чидор, чи думав ти?

Старий наймит обвів поглядом табун, потім повернувся до товаришів. Він усміхався, але з очей котилися сльози.

Наймит силкувався щось сказати, та хвилювання заважало говорити.

— Я... Ви... — почав він зворушено, але слова не йшли з горла. Він підійшов до Зуба і простяг йому дві руки. —— Спасибі! Спасибі! — нарешті промовив він. — Я знаю, кому дякувати. Орочі темні, неграмотні, та вони знають, кому дякувати. Ти будеш у Москві. Ти побачиш Сталіна. Скажи Сталіну, що Чидор з роду Дулганів має тепер великий табун. Ти скажи так: багато років Чидор пас Істапових оленів і думав, що вмре бідняком, але руські більшовики прийшли в гори і допомогли наймитові стати багатим. Скажи Сталіну, що Чидор ніколи не забуде того, що зробив для орочів Сталін.

ПЕРШЕ ОЛЕНЯТКО

Більше місяця наймити, уперто працюючи щодня, вилучали своїх оленів. Коли вони взяли першу тисячу, Гаврило сказав Зубові:

— У людей немає чаю, та й коржа хочеться хоч інколи покуштувати. Риба набридла, а різати оленів щодня шкода... Я думаю, чи не послати нам до району за продуктами. Яка твоя думка?

— В районі давно турбуються, як би привезти вам сюди все потрібне, — відповів Зуб. — Але там немає транспорту.

Того ж дня пастухи відібрали сто їздових оленів і виділили кількох провідників на чолі з Іллею.

На оленів можна було нав'ючити приблизно двісті пудів. Тут жило сорок родин, і Зуб, порадившись з орочами, скільки і яких потрібно продуктів, склав список, що купити.

Він записав тютюн, порох, свинець, рушниці, мануфактуру, сокири, мило, ножі, голки, нитки, цукерки...

Валку вирядили до моря, і пастухи ще з більшим захопленням взялися до вилучення своїх оленів і скінчили роботу тільки тоді, коли вже стала відчуватися весна.

Стояли тридцятиградусні морози, та все ж це була вже весна. Сонце світило по-весняному, і під його гарячим промінням танув зверху на заметах сніг, перетворюючись з сухого пороху на прозорі синюваті зернини. Все навколо: і сніг, і гори, і небо, і. здається, саме повітря — було голубим.

— Весна! Вже весна! — говорили орочі, радіючи. Одного вечора до Гаврила, якого пастухи обрали го— >

ловою колгоспу, прийшов Кузьма і подав йому свіжу паличку з однією зарубкою. Всі, хто був у юрті, кинулися розглядати її так, ніби це була не звичайна паличка з топольника, а якась дорогоцінна річ. Зуб і собі присунувся до Гаврила.

— Сьогодні, — промовив голова колгоспу, — в нашому табуні знайшлося перше оленятко.

— Воно тепер з зірочкою, наше оленятко?—спи гав діда Мача, і його очі, що дивилися на паличку, були задумливі й радісні, наче він бачив перед собою малесеньке звірятко з пухнастого шерстю Г тоненькими ногами.

Йому ніхто не відповів, та Мачі й не потрібна була відповідь. Хлопчик просто висловив цим запитанням свої почуття, свою радість, що от з'явилося на світ маленьке оленятко і що воно тепер не куркульське, а їхнє.

— Я переніс його на схил гори, де сніг неглибокий, — сказав Кузьма. — Там воно зможе бігати. Хороше таке телятко. Важеночка.

— Хороше? — питали жінки, ніжно дивлячися на паличку. — Яке ж воно? Буреньке?

— Буреньке, — розповідав Кузьма. — А під черевцем біле.

Тепер починається найважча робота, — пояснив Чакар Зубові. — Тепер всі пастухи день і ніч будуть біля табуна. Треба допомогти важенкам, треба винести телят на такі місця де мало снігу. А то буває знайдеться оленятко, а пастух не побачить, воно й загине в глибокому снігу.

Настрій у юрті був святковий. Важка робота не лякала пастухів. Навпаки, вона викликала радісні почуття. — це ж робота не на когось, а на себе, на своїх дітей.

— А в наших краях — найважча робота в жнива, — промовив Зуб. — Наші колгоспники, отак, як і ви, радіють, коли достигне хліб на ниві.

Орочі підсунулися ближче до діда Чакара, що перекладав Зубові слова. Пастухи любили послухати оповідання Зуба про далекі краї, про життя на "материку", як вони називали центральні частини Радянського Союзу.

Сьогодні Зуб став розповідати про те, що тепер у нас виробляють багато різних машин, які полегшують пращо робітників і колгоспників.

— Ми тепер самі виробляємо багато тракторів, — розповідав Зуб. — А раніш ми привозили ці машини з-за кордону.

— Трактор? А який він, трактор? На то він схожий? — спитав один з пастухів.

Зуб замислився, шукаючи якусь відому орочам річ. що була б схожа на трактор. Та не тільки в горах, а й на узбережжі не було навіть звичайного воза, домалювавши якого, можна було б дати слухачам уявлення про трактор. •

— Катер бачили? — прийшов на допомогу дід

4