Господарі охотських гір - Багмут Іван

Хлопчикові здавалося, що то стогнуть важенки над замерзлими оленятами і виють вовки, оточивши безпорадних оленів, що загрузли в глибокому снігу.

Мача давно спав, а Юра все прислухався до пурги, перевертався з боку на бік, зітхав і тер очі, що не пере^ ставали боліти від довгого перебування в диму. Стомлений, він засинав на хвилину і знову прокидався. Здавалося, ця довга ніч ніколи не скінчиться.

Раптом Юра прокинувся від цілковитої тиші. Він висунувся з мішка і зустрів радісний погляд Віри. В юрті не було диму, а крізь дірочки в замші просвічувало голубими стрічками сонце.

— Кінчилася пурга? — радісно скрикнув Юра. Віра кивнула головою.

— Вставай. Всі вже біля табуна, — ласкаво сказала вона.

Справді, в юрті, крім Віри і Гаврилової дружини, нікого не було.

Хлопчик швидко вдягся, випив поспіхом чаю з в'яленою рибою і вибіг надвір.

Вся долина сяяла досі не баченим блиском. Рівний сліпуче білий сніг замів сліди, на місці кущів утворив замети. Тільки гори були незвично чорні, віддавши сніг з своїх схилів у долину. А річка стала ніби ширша. Від сліпучого блиску, від незаймано білих просторів Юрі враз стало якось так гарно на серці, наче сьогодні було велике свято. Схотілося швидше до свого товариша, до людей.

Юра зробив кілька кроків і враз провалився в сніг по саму шию. Рачки він виліз назад до юрти, взяв лижі і, радісно вигукуючи, помчав до табуна.

На схилах гори, де звичайно паслися олені, тепер було порожньо. Шукаючи затишку, табун сховався на галявинах, лісистої долини. Юра знайшов оленів, ідучи по сліду пастухів.

Кілька колгоспників, ставши на лижі, утоптували сніг,

иг,

щоб зробити стежку з долини на гору. Хлопчик побачив серед них батька і помчав до нього.

За колгоспниками Кузьма тяг оленя. Олень поринав по самі роги у сніг, падав, потім, напруживши всі сили, стрибав на цілик, знову провалювався, намагався вирватися, але Кузьма міцно тримав його за повід і тяг за собою. Юра бачив здичавілі від напруги очі оленя, спітніле обличчя Кузьми і інших колгоспників, що тягли оленів глибоким ровом, слідом за Кузьмою.

— Отак ми робимо стежку для оленів, — сказав Мача, що теж метушився біля пастухів. — Самотужки олені з такого снігу не виберуться. А коли якийсь олень відбився від табуна і його не знайдуть пастухи, то там йому й смерть.

Кузьма перепочив хвилинку і знову потяг за собою тварину. Зробивши десяток кроків, він відвів оленя вбік, а на його місце став другий колгоспник, прокладаючи стежку далі.

— До вечора проб'ємо шлях, — сказав Мача.

— Ну й шлях! — похитав головою Юра, дивлячись на ряд ям у снігу, зроблених оленями. Йому здавалося, що йти таким шляхом важче, ніж по незайманому снігу.

Та коли стежкою протягли один за одним десяток оленів, утворився такий прохід, по якому міг іти олень без допомоги йастуха.

Вже надвечір основна робота по врятуванню оленів була закінчена. Довгий глибокий рів сполучав долину з горою. Олені посунули на пасовисько. Нескінченною стрічкою рухався табун. Де-не-де між оленями, дрібно перебираючи ніжками, бігло оленятко. І Юрі здавалося, що вій без кінця міг би дивитися на цих гарнесеньких маленьких тваринок з великими ніжними очима.

— Поїдемо, — сіпнув його за рукав Мача.

Вони не встигли доїхати до лісу, як назустріч вийшов Гаврило. Він ніс на руках маленьке оленятко, а за ним, забувши страх, бігла важенка, весь час *гягнучися губами до свого маляти.

— Сьогодні знайшлось, — радісно усміхнувшися, промовив голова колгоспу. — Треба допомагати! — І він поніс оленятко за табуном.

Ще кілька пастухів з радісно заклопотаними обличчями пронесли на руках новонароджених. Вони ніжно, як дітей, пригортали оленят до своїх грудей.

Хлопці хотіли було проїхати до лісу, але Гаврило,

який уже повертався, віднісши оленятко на схил гори, спинив їх.

— Час уже вам додому. їдьте вечеряти.

— Поїдемо, — промовив Мача. — Пити так хочеться...

— Поїдемо, — погодився і Юра.

Хлопці заковзали на лижах і незабаром побачили свою юрту.

— Тато прикочував! — раптом гукнув Мача і щосили кинувся вперед.

В сутінках Юра помітив велику валку оленів і помчав навздогін за товаришем. За хвилину він уже вітався з Іллею і іншими провідниками, що знімали з оленів в'юки і рівними рядами ставили їх під деревами.

— Цілий магазині — усміхнувся Ілля, показуючи на привезені товари.

ЧИДОР "ТОРГУЄТЬСЯ"

Ввечері до Гаврилової юрТи набилося повно народу.

— Коли почнемо торгуватися? — раз у раз чулося запитання то одного, то другого ороча, що заходив до юрти.

— Чому ви кажете "торгуватися"? — здивувався Зуб. — Ми тут торгуватися не будемо. Кожна річ має свою тверду ціну...

Чакар засміявся:

— Раніше, коли були скупники хутра, доводилося з ними торгуватися. Скупник дає мало, а ороч просить у нього більше. Ороч і тепер каже "торгуватися". Така звичка...

— Сьогодні вже пізно, — з жалем у голосі промовив хтось із присутніх.— Товариш стомився, весь день топтав дорогу... Мабуть, завтра почнемо?...

Зуб добре знав, що в багатьох пастухів давно вже немає чаю, але бажаючих "торгуватися" було багато, і задовольнити всіх сьогодні не було ніякої змоги. До гого ж торгівля йтиме не на гроші і не в магазині, де все лежить акуратно розкладене на полицях. А тут треба спочатку переглянути хутро, оцінити його, записати, дати мшіліщію на прийняте, а потім виходити надвір, шукати пя мороіі потрібну річ, відміряти, важити... Словом, за один вечір можна було відпустити найбільше двох-трьох покупців. А спробуй передивитися хутра при світлі багаття! Неодмінно станеться помилка.

Зуб поділився своїми сумнівами з Гаврилом.

— Можна так зробити, — промовив той. — Ти зараз дай кожному по шматку кирпичного чаю, важити його не треба* і по пудові борошна, його теж важити не треба, бо в одному мішечкові рівно пуд. А завтра відкриєш уже справжній магазин.

Орочі враз притихли, чекаючи, що скаже Зуб. Дома їх ждуть жінки і діти, які давно вже не куштували коржа і не пили міцного запашного чаю. А що коли товариш Зуб не погодиться? Правда, почекати одну ніч не так важко, але ж продукти лежать ось тут, біля юрти... Можна б уже сьогодні поласувати.

— Чудова пропозиція! — зрадів Зуб. — Я тільки запишу Тих, хто візьме сьогодні продукти, а завтра розрахуємося.

В юрті задоволено загомоніли:

— Самий правильний товариш!

Ілля схопився з місця, вийшов надвір і вніс цибик кирпичного чаю, запакований у бамбукову плетінку.

— А борошно нехай візьме кожний сам, — сказав Ілля. — Воно стоїть під деревом. В кожному мі-' шечку — один пуд. Я сам важив його в магазині на березі.

Зуб запитливо глянув на Чакара.

— Нічого, не сумнівайся, — усміхнувся той. — Ніхто не візьме більше, ніж ти дозволиш.

Юрта незабаром звільнилася від гостей, і знадвору чувся тільки веселий гамір орочів, що несли додому борошно і чай.

Віра тимчасом замісила коржі, поклала їх замість сковороди на залізні тарілки, поставила тарілки з коржами сторчма збоку біля вогнища, і за кілька хвилин по юрті пішов приємний запах підпеченого тіста. Потім вона перевернула печиво на другий бік і, трохи почекавши, зняла перші коржі і поклала пектися решту.

— Ніколи не бачив, щоб ставили коржа пектися сторчма, — засміявся Зуб. — У нас хазяйка без сковороди не спече.

— На сковороді смачніше, — подав голос Чакар. — Та в горах всякий корж буде смачний.

—

Віра розламала першого коржа надвоє і дала Юрі і Мачі, потім стала готувати чай.

— Смачне! — обпікаючи губи, хвалив Мача.

— Смачне! — в тон йому відповідав Юра.

— От і в бідняцьких юртах настало свято, — промовив Гаврило, запрошуючи Зуба до столика, на якому вже стояли чашки з чаєм.

Ранком першим прийшов старий Чидор.

— Хочу торгуватися, — сказав він і витяг з мішка двадцять жмутків білячих шкурок, вісім горностаїв і одну шкуру росомахи.

— Почнемо, — промовив Зуб і передав білок дідові Чакару, щоб той визначив сорт хутра.

Чакар розв'язав жмутки і уважно переглянув кожну шкурку.

— Сто вісімдесят шкурок вищого сорту, дванадцять — першого і вісім — другого, — виніс свій присуд Старий.

— А як ви взнали, якого сорту шкурка? — здивувався Юра, бо шкурки були хутром усередину, а Чакар визначив сорт, не вивертаючи шкурку хутром наверх.

— А от дивись, — охоче відповів старий. — Оця шкурка вся біла. — І на спині і на череві. Це вищий сорт. А ось у цієї — ледве помітні дві сині смужки на черевці. Це перший сорт. А в цих, — він показав шкурки другого сорту, — смужки ще синіші. Коли шкурка синя, то і хутро буде вже невисокого сорту. Буває зовсім синя — то брак.

Зуб підрахував вартість хутра і оголосив цифру мисливцеві.

— Ороч не розуміє, що значить карбованець і копійка, — промовив старий. — Що я можу взяти на це хутро?

— Що хочеш, те й візьмеш.

— Чаю проситиму. Орочеві насамперед треба чаю. Скільки даси чаю?

— Чаю можу дати пуд, — сказав Зуб.

— О! Спасибі! Пуд чаю! — І він присунув до себе шістнадцять кирпичин, що їх відклав для нього Зуб. — А тільки тепер, мабуть, нічого не залишилося на борошно? — зніяковів він раптом і неспокійно озирнувся па Гаврила.

ІЯО

— Питай у нього, — усміхнувся Гаврило, показуючи на Зуба.

— Борошна скільки? — сам запитав Зуб.

— А це вже, мабуть, буде в борг? — занепокоївся старий.

— Ні. В тебе ще багато грошей. Хутро — як золото. Воно дороге. Бери три пуди борошна.

— Борошно в горах дороге, — з тривогою в голосі промовив Чидор. — Три пуди, мабуть, багато... Я не хочу, щоб був борг.

— Та ні, ні, — засміявся Зуб. — В борг я не дам. Бери спокійно. ■— І він поклав перед старим три мішечки. — Ще чого тобі треба?

— Більш нічого, — твердо промовив Чидор. — І так багато набрав. Боюсь, коли б не було боргу. Ороч боїться боргу. — Він задоволено перерахував чай і зібрався йти.

— Стій! Куди ж ти? В тебе ще залишилися гроші,— спинив його Зуб.

— У тебе ще залишилися гроші, — повторив Гаврило. Чидор недовірливо поглядав то на Зуба, то на Гаврила.

— Ні. Мені більше нічого не потрібно, — твердо промовив він. — У горах крам дорогий. Ніхто ніколи не бачив, щоб за таке хутро давали стільки чаю і борошна.

— Я кажу, що в тебе залишаються гроші, — пояснював Зуб. — Можеш ще взяти ось мануфактури, цукру, голок, сокиру, ніж...

Старий зітхнув і боязко глянув на Гаврила, шукаючи в того підтримки.

— Бери, — порадив Гаврило.

— Тоді дай одну голку, — попросив Чидор.