Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій
Але знаєш, який у нього погляд!..
— Пусте! Абу Амара три дні не буде.
— Ти звідки знаєш?
— Він їм,– вона розчепірила всі пальці і показала великим пальцем за плече на будинок,– сказав, щоб вправились із роботою за три дні, бо він на три дні відправляється на полювання… Я думаю, що його туди запросили або шейхи бедуїнів, або кадіб " еміра Басри.
— Це правда?!
— Присягаюсь усіма могилами предків та їхніми духами– він сказав: "Три дні! Повернусь і зразу ж бенкет. Зробіть усе, закликаю вас ім'ям Отверзаючого Браму". Ось які слова він сказав. Джарія схопила хлопця за руку і потягла в темний отвір дверей.
— Слухай, Алі! Давай побенкетуємо. Я тобі танець такий потанцюю, який наші жінки для своїх коханців танцюють. Мене старі жінки вчили в лісі. Це вже потім мене спотворили ваші м'ясники, Тепер я покалічена…
— Ніякого я каліцтва в тобі не бачу,– здивувався Алі.
— Моє єство покалічили5. Так підло й недбало втяли ножем, що я вже вмирала… Якби не моя матінка, викинули б мене на смітник… Тепер я всього позбавлена! – Алі відчув переляк і водночас наче відразу до дівчини.
— Добре! – збрехав він.– Піду до купця-нісрані 6 й куплю солодкого вина. А ти зготуй оладки і добре розігрій барабан, щоб шкіра напнулась. Та гляди не перегрій, бо шкіра трісне.
— Ти дуриш мене…– засмутилася Джарія.– Ти не хочеш зо мною бенкетувати… Звичайно, я рабиня… А ти вільно бігаєш по місту, там і знайшов собі якусь білу сучку.,,
— Я хіба щось таке?! То дорослі всяке таке роблять… То старші весь час тільки про всяке таке товкмачать і пісні співають, і вірші складають…
— А ти хіба не дорослий? – сплеснула руками Джарія.– Я тебе оглянула –і ти такий, як і всі дорослі чоловіки…
— Так то ти мене шарпала, коли я спав?
— Авжеж…
— Для чого?
— Хотіла подивитись, чи з тобою можна любитись. Бо ти дуже гарний і добрий. Полюбимося? Згода? – Вона обхопила Алі за шию притислася до нього всім тілом. Від гарячого подиху на своїй шиї, від пружного тіла, від обіймів, міцних обіймів, у Алі аж голова запаморочилась, і він сказав Джарії:
— Я тобі збрехав, ти правду відчула – зараз я не хочу з тобою бенкетувати… Я повернусь увечері, і тоді ми влаштуємо танці… А зараз мені треба на Корабельний острів… Винеси мені їжі. Їду аж до вечірньої молитви. Тільки ти не кажи, де я. Добре, не викажеш?
— Клянусь духами предків – не викажу! А для чого ти туди їдеш? –зашепотіла Джарія.
— Потім розповім. А зараз швидше збери мені їжі з собою. Я пішов до хвіртки. Та поспіши!
Алі став у запасному виході. Озирнувся, ніби обдивляючись облуплену стіну. А насправді стежив, чи не визирає хтось із робітників. Ні, нікого. Тоді він відімкнув запори і тихо відхилив вузькі, але товстенні двері. Присів навкарачки і обережно-обережно визирнув назовні. Біля складів робітники займалися своїми вантажами, човнярі, здасться, так поринули в свою гру па кості, що нічого не чули й не бачили. Дітей не було видно. Жінок теж ніде жодної.
Алі примітив ще вчора внизу одвірка, майже на рівні хідника, припорошений брудом і пилом сучок. Він ледь виступав над деревною. Алі вхопив його за вершечок, похитав з боку на бік і висмикнув із гнізда. Хлопець ще раз визирнув назовні, обернувся до подвір'я і тільки тоді всунув палець до отвору, що утворився на місці сучка. Глибина якраз по довжині пальця. Алі миттю вивільнив перстень із хустки і занурив його у дірочку від сучка. Та коли закрив сучком-затичкою, то сучок вилазив над болонком і світив незабрудненою смужкою деревини. Хлопчина знову витяг сучок і, ледь не викришуючи собі зуби, почав гризти. От коли Алі пошкодував за тим ножем, що йому і подарував, і відібрав Абу Амар. Та зрештою, спльовуючи дерев'яну труху, він заткнув дірку, і сучок точно підрівнявся до болонка. Алі вмить підвівся, і не руками, а ногами засипав брудом свій тайник. Тут і Джарія з'явилась, несучи хлопцеві маленьку йєменську торбинку, туго напхану їжею. Заглядала хлопцеві в очі, але він робив вигляд, що не помічає цього, і все визирав ніби вільного човняра. Джарія хотіла вийти назовні, та хлопець відтрутив її і, не зиркнувши навіть па неї, запер прохід із зовні і поспішив до пристані.
13. АЛІ-БАРАБАНЩИК
Де кінчалося місто, де чатували від півдня – Аль-Джанубу вежі-охоронці, де зводились просто в небо стріли сторожових маяків, де на маленьких островах починались пальмові гаї, там був Корабельний острів.
Там були тепер і суднобудівна верф, і доки. Більші і кращі, ніж в Убуллі.
Човен з робітниками стрімко плив повз нескінченні штаби дерев'яних дощок, бочонків і просто стовбурів, неочищених, нерозроблених.
У зеленкувато-жовтуватих струменях відбивалися білі колоди тикового дерева, в'язки тонких сандалових стовбурів, золотисті болонки левантійського кедра.
Рядами стояли довгі сараї на палях з тикового дерева – найкращого для всіх корабельних споруд: у воді не гниє, добре вигинається. Із сараїв робітники тягли паки кокосового волокна, джутові линви, несли на головах корзини з дерев'яними кілочками, вживаними замість гвіздків. Під навісами стояли ряди корчаг із акулячим жиром.
Коли робітники переливали в казани і відра жир, павітер розносив гострий дух по всьому острову. Той запах перекривав і аромат живиці левантійського кедра, і благовоння сандалових гілок, і бальзамний дух тополиної кори, і гіркоту вербової кори, і терпкі пахощі акації…
Човен пропливав повз довжелезний сарай.
Алі побачив, як з-за даха сарая рядами зводяться в синє небо дерев'яні бруси, наче білі гнуті ікла. Невже ребра-шпангоути майбутнього корабля?! Але ж який величезний буде корабель, якщо його остов підіймається над сараєм?!
Та будівля скінчилася, відпливла кудись назад.
Перед очима Алі постав ніби скелет невідомого звіра. Товстенний хребет з могутнього стовбура втисся в пісок. А білі гнуті ребра стрімко зводились у синє небо. Щоб той остов-скелет від своєї неймовірної величини не перекинувся, його ребра-шпангоути попідпирали товстими окоренками.
Навколо майбутнього корабля клопоталися майстри. Вони дзвінко вдаряли гострими, не гірш бритви, теслами, довбали долотами, стукотіли дерев'яними молотками, щось свердлили бронзовими свердлами. Інші приміряли дошки до ребер-шпангоутів, відміряли, скільки линви треба для укріплення, заклякли навпочіпки над дошками і кілочками із залізного дерева проколупували дірочки.
Високий скулений старий поволі ступав уздовж цього дерев'яного скелета і оглядав, обмацував, обстукував кожне з'єднання. Зосереджене обличчя старого було якогось жовто-оливкового кольору. Тільки на нижній щелепі лишилася смужка сивої бороди.
За велетенським каркасом майбутнього вітрильника виднівся наполовину вже обшитий корабель. Аж сліпив очі білими, рівненько витесаними дошками.
Коло другої корабельної будови було багато метушні, галасу, і найбільше метушні там створював міцної будови чолов'яга. Кирпатий і банькатий. Риси його лиця здавалися негритянськими, а от шкіру мав набагато світлішу, ніж у худого будівничого першого корабля.
Човен наближався до причалу, та Алі повернувся назад і не міг ніяк відірвати погляду від сліпучої деревини майбутніх вітрильників.
Біля самісінького причалу робітники розпускали товстенний стовбур тикового дерева на грубі болонки. У товстішому кінці, на торці вони віднайшли невеличку тріщину і, вставивши туди клин почали заганяти його в деревину двома молотами. Клин занурювався все глибше, а тріщина поволі повзла все далі й далі по стовбуру.
Крізь гупання і дзвін молотів було чути, як репається, тріщить і розривається, розколюється уздовж волокна біле тикове дерево.
Алі зачудувався роботою персів, бо на базарі, де торгували будівельним деревом, і на будовах у Багдаді Алі не бував, і якщо здаля бачив теслярів чи столярів, то до їхньої роботи не приглядався. А тут могутній стовбур, привезений аж із далекої Індії через море-океан, і всього лишень два чоловіки розривають кілками наче яку тріску.
Прибулі вилізли із човна на дерев'яний причал і поспішали кожен у своїх справах.
Виявилось, що навпростець до каркаса першого корабля не пройдеш. Тому Алі разом з іншими прибулими поспішив поміж велетенськими штабами деревини, як по тінистому коридору. А той коридор виявився справжнім лабіринтом. Він петляв то праворуч, то ліворуч, то повертав назад.
Коли ж прохід урвався, Алі побачив – просто попереду, на схилу берега стоять два коловороти. А від них тягнуться товстенні линви з дерев'яними блоками до пошарпаного корабля, що притулився попід самісіньким берегом. Ті линви закріплюють на щоглах і на задерикувато вигнутому форштевні. І матроси геть усі темні – негри й мулати. Та всі велетенського зросту. Корабель же увесь геть подертий, дошки борту побиті, яскраві візерунки наполовину здерті і облуплені.
Осторонь від коловоротів маленький чоловічок щось втокмачував двом здоровенним чорношкірим. Сиві пасма волосся вилазили в нього з-під високої шапки, обгорнутої тюрбаном, спадали аж на плечі. Широченна полотняна сорочка метелялася по піску. Вдягнений був не багатше жебрака-каландаря з багдадського базару. А проте ліве вухо його майже до плеча відтягувала ваговита золота серга з діамантом і двома лалами. Цей чоловічок задер голову до двох негрів, що мов казкові джини2 височіли над ним.
І ще поруч стояв старий негр невеличкого зросту, сухорлявий. Борода і кучері мов білий смушок, приклеєний до обгорілої деревини. Через плече в нього висів довгий йєменський барабан, а в руках тримав два била до барабана і довгу очеретяну флейту.
Маленький чоловічок тикав однією рукою в груди негра, а другу здіймав угору і лаявся. Тут прилетіла і почала над ним кружляти чи то оса, чи який гедзь. Він відмахнувся від комахи, озирнувся і побачив зачудованого Алі. Подивився уважно на його йєменську торбу під рукою і крикнув хлопцеві щось незрозуміле єменською говіркою. Та Алі і половини слів не добрав. Тоді сивокосий спитав його звичайною мовою:
— Хлопче! Ти що робиш?
— Прийшов просто! – І призвав на поміч цим людям Аллаха, зрозумівши, що ці люди зараз почнуть працю з тим пошарпаним кораблем.
— Слухай, а ти на сопілці граєш? – спитав невеличкий чоловічок.
— Ні, на сопілці не вмію.
— А в барабан можеш бити?
— Ну, барабан – це звичніше!
— Ану спробуй.
Підкликав до себе старого негра і хлопця.
Негр перекинув шлею барабана хлопцеві через плече, дав замашні калатала з круглими виполіруваними кулями на кінцях.
