Між нами Всесвіт - Полонський Радій

Ніде

не зустріли заперечення, і вчений залишився задоволений. Смітсон всміхнувся: цей добродій дуже переживає, коли хтось не згоджується з його пропозиціями. Пильний Нолінакха помітив посмішку, зрозумів її і сам усміхнувся. Вернер нічого не втямив у мімічному обміні, обличчя його стало строгим: не час, не місце пересміхатися.

Таві вільно читав усе це на обличчях людей, кожного з яких знав чимало років.

Увімкнув демонстраційний екран. Зображення не було: члени Ради слухали запис останніх двох бесід Пуебло і Олексія з Яною. І ось уже індієць серйозний і нерухомий, наче його обличчя вирізьблено з коричневого дерева. Американець перезирається з Кардашовим, німець щось примальовує олівцем у маленькому блокнотику...

На екрані з’являється обличчя президента Академії. Він, схиливши голову, когось слухає. Потім киває головою до невідомих співбесідників:

— Що ж, хлопці, так і дійте... Я от думав: що то за "суспільство"? Крадуть вчених і дівчат, вбивають людей, і самі ж наче вчені. Хто добре знає історію? Га? В минулому сторіччі кілька невігласів за дорученням своїх хазяїв видали "Капіталістичний маніфест". Вони писали, що їхня мета — створити "безкласове суспільство власників". А тут ще наш Рудий твердить, що на такі діла, як оце робляться, здатні тільки, — як ти їх, Іване Антоновичу? — колишні акули. От і співставляйте! До речі, нехай би Альмейда передав принципи й схему своїх нейтринних приймачів. А ви б їх проаналізували... А може, вони хочуть зробити з антиречовини щось таке... на зразок бомби... Га? Та й шпурнути в людей: мовляв, знай наших!.. Приймай наші умови!.. Ніби й дурниця, та все ж таки...

Запис скінчився. Лансана глянув на годинник і натиснув кнопку на пульті великого відеофона:

— Тепер Буенос-Айрес.

За екраном уже сиділи Барханов, Пуебло і Олексій. Заговорив голова представництва:

— Товариші Сухов і Альмейда склали схему приладу, який би фіксував напрямок нейтринного променя. Товариш Дієгос обіцяє, що завтра вранці прилад буде готовий.

— Пробачте... — Кардашов м’яко увірвав розповідь. — Аргентина знає про повну секретність роботи?

— Звичайно... — Барханов підняв над столом і показав членам Ради папку з чітким написом, наче запозиченим зі старих пригодницьких романів: "Цілком таємно". — Тут усі матеріали.

Лансана схвально кивнув головою.

— Є пропозиція після створення приладу зафіксувати напрямок з двох різних точок.

Лансана знову кивнув.

— А далі? — спитав Кардашов.

Барханов глянув на Пуебло, той — на Олексу.

— А далі треба вирушити на безпосередню розвідку, — сказав Олексій. — Просто в сельву. Можна було б доручити це машині. Бо Шевченко попереджала про іонний захист. Але робити машину довго. Ми не маємо часу... Ось чому Альмейда і я пропонуємо, щоб ми самі туди вирушили. У вертольоті.

— А все ж таки — іонний захист? — нагадав німець.

— Я... тобто ми з Альмейдою маємо деякі міркування про спеціальну екранізацію...

— Схему чи тільки деякі міркування? Олексій насупився:

— Поки що міркування... Знову втрутився Вернер:

— Сьогодні кілька інженерів нашого інституту і я разом з ними закінчили таку принципову схему.

Всі подивились із здивуванням.

— Звідки ми знали про іонний захист? Ну... мені здалося, що він неодмінно мусить там бути. Якщо тільки це справді злочинна організація.

— Коли буде прилад?

Вернер підібгав губи:

— На жаль, не завтра.

— То коли ж? — Лансана тамував посмішку.

Помовчавши, німець сказав:

— Дослідний зразок приладу буде готовий через п’ять днів.

Довго. Але всі розуміли, що коли Вернер каже "п’ять", значить підраховано все: і кількість хвилин, і сила ентузіазму.

— Про подробиці і доцільність такої розвідки ми поговоримо, — зауважив Лансана. — Тим часом треба готуватися. Від імені ради перекажіть Яні Шевченко: нехай тримається, як і досі. Допомога прийде. Нам потрібні дані, відомості, факти... Вітайте її. На все добре, товариші.

Таві зітхнув. Кардашов похнюпився. Він знав, що настала пора робити попередні висновки, і знав, які вони будуть. Члени Ради напружено дивились на Лансану.

— Товариші, треба обміркувати слова президента про... про можливі наміри мешканців "острова".

— Кинути на людей бомбу, щоб знали?

— Так, президент інколи висловлюється... своєрідно. — Лансана сьогодні ще не був такий серйозний, як у ці хвилини. — Я певен, що зникнення і вбивства вчених, про які ми тут з вами говорили, справа тих самих рук.

Хвилина мовчання. Його порушив Смітсон.

— Як би нам з вами, друзі, — неголосно промовив він, — не довелося згадати деякі забуті виробництва...

— Зброя? — Нолінакха скинув очі на Лансану, потім опустив їх і провів по обличчю рукою.

Розділ тринадцятий

ВАМ НІХТО НЕ ПЕРЕШКОДИТЬ

Фрад, звичайно, знає, що створена Всесвітня Надзвичайна Рада, про це повідомляла преса. Знає, та мовчить. Яна теж знає і теж мовчить... Вона йде довгим сонячним коридором — сонце ллється згори, через зелені зарості над скляним дахом, — дивиться на нешироку, неначе вилиту з заліза спину Фрада і зверхньо всміхається. Тереса поруч з нею шарудить одним з найкрасивіших нових суконь.

Фрад запросив їх до великого салону, де дівчата ще не бували. Тут просторо й затишно. Зручні меблі. У кутку електронний орган. Посередині фонтан. За вікнами тропічна спека, тут — помірна температура, як і в інших приміщеннях.

Одна стіна салону являє собою телевізійний екран. Досі Яна бачила такі тільки в клубах.

Фрад сідає на канапу.

— Прошу, — киває дівчатам.

Тереса сідає поруч з ним, Яна — на стілець.

— Ні, сюди, — Фрад показує біля себе.

— Навіщо?

— Я вам дещо покажу.

Яна сідає біля нього. Тереса дивиться з незадоволенням. Смішна Тереса. Вона ненавидить тюремників, але жіноча марнославність перемагає навіть це почуття!

— Ви вирішили нарешті пояснити все, що від нас приховується, — Яна відразу повернула на своє.

— Про Соболя сьогодні розмови не буде.

— Коли ж?

— Згодом... Про ваше повернення додому розмови не буде ніколи.

— О!

— Ви вирішили остаточно? — в Яниному голосі насмішка й погроза.

Фрад повернув до неї обличчя:

— Так, остаточно. — І відразу додав: — До речі, не раджу вам робити будь-яких спроб до протесту. Я схиляюся перед вами, як схиляється мужчина перед прекраснішими серед жінок. — Він весь час розмовляв з Яною, але по цих словах позирнув на Тересу і навіть схилив голову в її бік. Вона почервоніла. — Але не я видаю закони на нашому плато. Найменші спроби порушити їх призведуть до поганих наслідків. І якщо ви, припустімо, за прикладом героїв історичних романів, здумаєте оголосити голодовку протесту, вам ніхто не перешкодить померти з голоду, — сказав він з іронією і самовпевненістю.

— Ні, ми не збираємося вмирати з голоду, — так само насмішкувато заперечила Яна. — Краще відразу знімайте скальпи.

— Я перша готова підставити вам голову, — сказала Тереса й торкнулася розкішного волосся, що спадало їй на плечі.

— В цьому салоні ви можете відпочивати...

— Від якої роботи?

Він зиркнув пильно, і Яна не зрозуміла, що за вираз хмаринкою майнув по засмаглому обличчю: роздратування чи повага.

Натис кнопку. Екраном-стіною пробігла хвиля світла, потім настав звичайний ефект: екрана не стало, а замість нього глядачі побачили перші кадри фільму. Поруч з ними пливла спокійна лісова ріка. Це були не тропіки, а Європа, ріка ж трохи нагадувала Донець.

Яна нахилилася вперед.

На березі ріки сиділи двоє. Вони про щось розмовляли. Ява не слухала, а дивилася на природу. Потім він почав розстібати їй кофтинку... Це був грубий сексуальний фільм.

— Вимкніть, — сказала Тереса.

Фрад запитливо глянув на Яну. Вона на екран не дивилася. Тоді він натиснув кнопку, і ріка разом з лісом і непристойною парою перетворилася на стіну-екран.

— Ви такі розваги мали на увазі?

— Я не знав, який там поставлено фільм. Фільмотека тут досить багата...

В цю хвилину до салону зайшов Макс. Він всім уклонився, спокійно наблизився до канапи і сів поруч з Тересою.

— Ну що, дівчатка, звикли?

Тереса відвернулась. Яна не виявила навіть такої уваги: не помічала.

— Не звикли... — Макс розуміюче кивнув. — Досі гніваєтесь, що я вас сюди привіз. А згодом дякуватимете. Адже так, Фраде?

— Побачимо, — сухо озвався той.

— Ну, Тересо, може, хоч ти мене вибачиш? Тобі сердитись не до лиця...

— Я не серджусь, — всміхнулась не до Макса, а до Фрада.

— А чому ж відвертаєшся? Ну-бо...

— Як справи в четвертій лабораторії? — спитав Фрад.

— Нормально...

— Ти б усе-таки пішов та перевірив...

— Я щойно звідти.

— То піди в п’яту! — голос Фрада пролунав вище, ніж звичайно.

Макс зблід. Підвівся. Перепитав тихо:

— У п’яту? Вона зараз не працює, ти це добре знаєш.

— Тоді в шосту.

Обличчя Макса взялося червоними плямами.

— У нас шостої лабораторії немає.

Фрад подивився на Макса з цікавістю. Той сховав очі. Жодна рисочка не ворухнулася на Фрадовому обличчі, і голос його цього разу прозвучав байдуже:

— В такому разі просто йди геть...

Макс круто повернувся і стрімко, мало не бігом, вийшов у двері.

— А тепер проведемо невелику екскурсію, — запропонував Фрад. — Я б хотів, щоб ви склали певне уявлення про наше плато.

— Ми давно цього хочемо.

Знову кнопка. Цього разу спалахнув екран звичайного відеофона. Фрад розповідав, екран ілюстрував його слова.

— Ми живемо в серці сельви. Наше плоскогір’я чи плато практично неприступне ні для якого транспорту, крім вертольотів. Піднятися до нас знизу неможливо. Це або неприступні нагромадження скель, або прямовисні стіни. Щодо вертольотів, то наші іонні установки контролюють весь повітряний простір навколо плато і над ним. Це я відзначаю між іншим.

На екрані пливла хвиляста лінія верхівок лісу. Ліс на сотні й тисячі кілометрів навкруги... Яна піднесла пальці до горла, щоб затримати мимовільне зітхання, і торкнулася намиста. Майнула думка: нехай Москва почує голос Фрада.

Вона повернула намистинку.

— Олексо, наче був виклик... — сказав Пуебло. Але Яна не подає голосу. Яно! Синьйорито Яно! Ви мене викликали?

— Так... — прошепотіла дівчина. Фрад поглянув на неї.

— Я вас слухаю... — кивнула вона.

Пуебло зчинив був галас, щоб розібратися, хто кого слухає, та зрештою зрозумів і вгамувався.

— Ми справді являємо собою найбільший науковий центр сучасності. Зверху на плато ви бачите тільки плескаті одноповерхові будинки.