Між нами Всесвіт - Полонський Радій
Електромобіль тим часом біг вулицями-парками Буенос-Айреса. Олексій запалив цигарку. Пуебло скривився:
— Знову? Навіщо аптеки продають цю гидоту!..
— Потерпи. Я потім покину.
— Коли?
— Як зробимо справу. Пуебло зітхнув.
— Напрямок... — зітхнув він. — Нам потрібна точка, а не напрямок...
— Поїдемо хоч би до Ріо, візьмемо ще один напрямок, а тоді схрестимо дві лінії...
В ці самі хвилини у вестибюлі блакитного будинку на Ленінградському проспекті в Москві зібралася група людей.
— Лансана і Кардашов уже чекають...
— Будемо твердо стояти на своєму!
— Ще б пак!
Люди розійшлися по кабінах ліфтів, недружно зачинилися дверцята. Вогники поверхів один за одним засвічувались на табло.
Марія Олексіївна ї Леонід Пилипович підіймалися в одній кабіні. Янина мати зблідла. Зморшки біля вуст стали глибшими. Начальник відділення поглядав на неї з боязкою ніжністю.
Вони часто зустрічалися після від’їзду Яни. Коли Леонід Пилипович подзвонив якось увечері і, червоніючи й ховаючи очі, запитав про Яну, Марія зраділа. Він несміло запропонував театр, вона погодилася, і він, як хлопчик, засміявся од щастя. А тоді — куди від них дінешся? — парки на дніпрових кручах... Обоє дорослі, і їм було ніяково ходити опівночі по безлюдних алеях. А коли зустрічали парочки, які або соромились і злякано відсувалися, або ж за ласками не помічали сторонніх, — соромилися й собі і починали з робленою невимушеністю розмовляти про нецікаві речі...
Марія працювала на міському транспорті. Вона була інженером-оператором. Командувала електронними диспетчерами, що визначали кількість транспорту на різних маршрутах у різну пору, передавали накази до автоматичних парків метро, електробусів та самохідних тротуарів. Марію на роботі любили. Всі знали, що вона молодою втратила чоловіка, зберегла йому вірність і вже скільки років не дивиться на мужчин. А вони на неї поглядали — красива, ставна, а разом з тим тендітна і наче трохи стомлена молодиця з таким безсило-покірним малюнком рожевих вуст...
Коли Марія зрозуміла, що Яна не дівчина, а зріла, красива жінка, — вона крадькома плакала.
Вона й на думці не мала ухопитися за Леоніда Пилиповича, як за соломинку, з відчаю і страху перед самотністю. Та коли зустрілися вперше, серце вже визріло для нового кохання. Їй сподобався цей загалом непомітний метушливий чоловік, який так несміливо залицявся до неї і так по-батьківськи стримано любив Яну.
Був би Леонід Пилипович не такий — вже б їм жити разом. А цей із своєю соромливістю навіть не наважився заговорити про те, що обоє мали на думці. Марія чекала. А тоді — зникла Яна...
Важкий тягар давив і вдень і вночі; і навіть уві сні, дихаючи, Марія наче підіймала на грудях камінь. "Як би я витримала все це, коли б не Леонід".
Пробігали поверхи. Всі мовчали, хвилюючись. Леонід Пилипович з жалем і любов’ю дивився на змарніле обличчя Марії.
А лялькове личко Маринки полум’яніло, як на морозі. Сергій ще й досі дивувався: звідки в його подружки взялося стільки завзяття.
Розсунулися дверцята. У вестибюлі стояв сивий старий і уважно розглядав людей, що висипали з кабін. Це був Іван Антонович Кардашов.
— Всі до нас? Прошу, заходьте...
Перший пішов до дверей, розчинив, став, пропускаючи гостей до кімнати.
Довгий стіл засідань стояв під стіною напроти вікон. Вздовж нього шеренгою вишикувались екрани телевізорів. У вікно задумливо поглядав високий негр. Він озирнувся до людей, зуби сліпуче блиснули:
— Заходьте, заходьте, товариші, сідайте. Будемо це вважати засіданням громадського складу Ради. Згода?
Кардашов відрекомендував:
— Таві Лансана, голова Надзвичайної Ради. Повсідалися. Тільки Таві залишився стояти біля вікна.
— Отже?.. — вичікувально мовив він.
Леонід Пилипович, блідий від хвилювання, підвівся:
— Дорогі товариші... — Руки його метушливо бігали по ґудзиках піджака. — Дорогі товариші Кардашов і Лансана. В чому річ? Ми всі працювали разом з Яною Шевченко, добре її знаємо і любимо. Звичайно, можна було і по відео, але... ви б не побачили й не почули, скільки нас... А ми — делегація від багатьох людей, які теж хочуть це зробити.
Марія слухала недоладну мову Леоніда й зітхала, переживала за нього.
— Я зрозумів вас так, — мовив Лансана, — що ви всі і ті хто вас уповноважив вести цю розмову, хочете взяти участь у розшуках Артема Соболя, Яни Шевченко, Тереси Альмейди і Максима Свирида. Так?
— Вірно...
— Сьогодні зранку ми з Іваном Антоновичем мали таку саму розмову мало не з повним складом УФТІ. Потрібно було втручання президента Академії, щоб люди згодились повернутися додому і продовжувати роботу...
— Таж ми її особисті друзі й... рідні!.. — вигукнув начальник відділення.
— Протягом останніх днів такі пропозиції надходять до Рада в астрономічній кількості. Сьогодні ми прийняли кілька сот колективних відеограм. Десятки, сотні тисяч людей. Всі хочуть взяти участь у розшуках Соболя і його друзів. І всі вважають себе його особистими друзями...
— Але вони вважають, а ми — насправді!.. — вигукнула, майже верескнула Маринка. Підхопилася з свого стільця й рішуче пішла на Лансану. Схоже було, що вона вирішила змести негра з лиця землі. — Ми насправді особисті друзі!.. І ми не просимо!.. Ми вимагаємо...
Вона стояла перед Таві, закинувши голівку, що ледве сягала його грудей. Щічки-баклажани мало не лопалися від напору життєвої енергії, круглі оченята виблискували обуренням.
— І я вас попереджаю... Я й Сергій... і всі ми вас попереджаємо: погодитесь ви чи не погодитесь, а ми однаково їдемо. Сьогодні ж ми їдемо в Аргентину! Ракетою!.. Таке наше рішення, й іншого не буде!..
Губки-вишеньки склалися мальовничою квіткою, сині очі спинилися на чорному обличчі, і вся манюня фігурка, як вилита, завмерла від напруження і впертості.
Раптом обличчя Лансани розпливлося і стало круглим, як м’яч. Яскравим півмісяцем блиснула посмішка. Очі примружились. І він тонким голосом сказав:
— Ой, яка лісуца дівцинка!
Першим засміявся Кардашов. Потім зареготалися всі, хто був у кімнаті. Навіть Сергій, червоніючи, ніяково сміявся. Маринка розгублено озирнулась: що за зрадництво? Таві ласкаво обійняв її за плечі й провів на місце. Потім сказав:
— Послухайте мене уважно й серйозно.
Маринка крутнула головою: мовляв, кажи, чом і не послухати, але ми все одно зробимо, як вирішили.
— До Буенос-Айреса вже прибувають перші добровольці-рятівники. З тих, що не визнали за потрібне попереджати Надзвичайну Раду про свої наміри. Любі наші друзі, ми не можемо вам перешкодити сісти в літак, чи в ракету, чи у вагон Залізниці та й гайнути до Америки. А що далі? Куди ви підете? Про що дізнаєтесь? Старий Гомес розповів усе, що знав. Всі люди, які могли хоч щось підказати, вже це зробили. Всі — все! Розумієте? Зважте, що коли всі, хто бажає взяти участь у розшуках, прибудуть до Буенос-Айреса, вони досить-таки ускладнять життя міста. Ми сьогодні звернемося до всіх з проханням не робити того, що вони задумали.
— Ну й звертайтесь! — недбало кинула Маринка.
— Я віддаю належне незламній мужності цієї чарівної дівчинки. Товариші, в інтересах справи, в інтересах Артема, Яни, Тереси... і Макса не треба туди їхати. Ми маємо деякі дані, що виходять за межі повідомлень світової преси. Надзвичайна Рада знає, що вони живі.
Серед присутніх зчинився рух. Марія стисла голову руками. Маринка раптом схилилася на плече Сергія і розплакалась.
— Я вас прошу про це нікому не розповідати. Ця вимога може вам здатися дурною фантазією Лансани. Я не маю права порушити рішення Ради і розповісти все, що знаю. Для врятування наших друзів треба, щоб ви туди не їздили, треба, щоб про зміст нашої сьогоднішньої розмови ніхто не знав. Тимчасово...
— Я підтримую це прохання, — підвівся Іван Антонович. — Артем мені дорогий. А з його подругою я розмовляв, коли вона була в поїзді... Вважайте прохання Лансани проханням Ради.
Всі мовчали.
— Вірте нам: обставини справи взагалі незвичайні. Серед вас — мама Яни Шевченко?
— Так... — Марія стомлено підвелась.
Таві й Іван Антонович підійшли до неї. Іноді старече обличчя може виявити в посмішці таку вселюдську ласку, таку мудру й всеосяжну ніжність, наче всі кращі почуття старого покоління збираються в ній. Отак посміхнувся до Марії Іван Антонович Кардашов.
— У мене є правнучки старші за вас... — мовив він. —
Пишайтеся своєю донькою, рідна моя. Вона просила переказати, що дуже вас любить...
— Коли? — сполотніла Марія. її шепіт ледь порушив несподівану тишу.
— Вчора...
Жінка схилила голову. Кардашов торкнувся долонею русявого волосся на її голові. Схлипнула Маринка.
Тихо попрощалися. Гості залишили кімнату, й знову Кардашов провів їх аж до ліфтів. Таві з кімнати не виходив — чекав виклику з Америки.
Потім обидва сиділи в задумі біля вікна й дивилися, як далеко внизу вітер роздягає дерева. Червоними потоками опале листя пливло обабіч асфальтової ріки, червоними килимами вистилало газони...
— Мені пригадалося, як ти розповідав про смерть свого діда, — сказав Кардашов. — Пам’ятаєш?
— В Аккрі?
— Е, ні... Раніше... Ти ще був студентом. Ми сиділи біля пам’ятника Лумумбі...
— Чекай... Та це ж було тридцять років тому!
— Такі речі не забуваються.
— Я переказував розповідь батька. А він бачив усе на власні очі. Він так виразно розповідав, що я й сам ніби бачу червоні пики й колоніальні шоломи. Спочатку вони вішали, а потім вирішили, що це зайвий клопіт. Почали стріляти... Е, ні, для тубільців надто благородна страта. Діда і його товаришів вбивали багнетами. Приставляли багнет до грудей і повільно встромляли в серце. Або в живіт... Ти згадав про мого діда через оці відеограми? — Таві вказав очима на шухляду в стіні.
— Так. На Землі зникло четверо людей...
За кілька хвилин почалось чергове засідання Надзвичайної Ради. За столом сиділи Лансана, Кардашов і двоє молодих учених. Решта членів Ради була напроти — в екранах.
— Чи всі на спеціальному зв’язку? — нагадав Лансана.
— Перевірено, — сказав один з молодих. — Прийом засідання сторонніми апаратами неможливий.
— Почнемо. Є пропозиції? Міркування? Припущення?
— Дозвольте... — мовив Нолінакха. — Я пропоную на кожному засіданні перш за все знайомитися з новими матеріалами.
Чорні його очі поволі оббігли всіх членів Ради.
