Між нами Всесвіт - Полонський Радій

Вони потонули в хащі. Навіть наші люди, які прекрасно знають місцевість, знаходять плато лише за сигналами.

Яні хотілося, щоб там склалось якнайповніше враження про Фрада.

— Пробачте, Фраде... — вона спалахнула, назвавши це ім’я. Але як же його було називати?

Він зробив невелику паузу, щоб глибше відчути задоволення. Потім як міг тепліше всміхнувся:

— Я слухаю вас, Яно...

Та такий уже був склад його обличчя, ба й характеру, що посмішка вийшла іронічна і зверхня. Сам це відчув і став підкреслено уважним.

— Біля деяких ваших корпусів ми з Тересою чули приглушене гудіння. Це і є ваші лабораторії?

— Гудіння йшло з-під землі! — вставила Тереса.

Її ображало, що Фрад весь час звертається до Яни.

— Саме про це й збираюся вам розповідати. — Фрад чемно повернувся до Тереси, оглянув її обличчя, опустив очі на плечі. А після цього вже дивився переважно на екран.

— В наземних корпусах у нас розташовані житлові та культурно-побутові приміщення, апаратура зв’язку і таке інше. У корпусах, де ви чули гудіння, розташовані енергетичні установки, пульти управління цехами й лабораторіями. Там працює наш основний виробничий персонал і вчені. А нижче...

На екрані виник розріз плато по лінії одного з корпусів. Великі й складні операторські пульти заповнювали всі приміщення. Другий, третій і четвертий підземні поверхи були начинені складним електронним устаткуванням. Обабіч широких проходів, що їх кінці десь губилися вдалині, блимали незліченні зелені й білі вогники, інколи спалахували гірлянди яскравих фіолетових вогнів. Часом з’являлась людина в білому комбінезоні, швидко проходила між машинами й зникала.

— Мозок наукового центру. Корпус "Б". Творчі кабінети вчених і невеликі дослідні лабораторії. Серйозна практична робота ведеться нижче. Погляньте.

Зображення на екрані побігло вгору. Дівчата були вражені — їм показували справжній хмарочос, тільки він тягся не до небес, а в земні надра... Лабораторії і цехи, величезні приміщення незрозумілого призначення, поверхи, де не було жодної людини, а проте так само жваве спалахували контрольні вогники...

— Енергію нам дає мати наша — Земля, — сказав Фрад.

Хмарочос скінчився. На екрані блимав мальований розріз земних надр, пронизаний шахтою ліфта і кількома нитками труб. Потім — довге приміщення, вкарбоване в базальт ("Управління електричною станцією, ще нижче — печера з механізмами, землепрохідні машини"), далі — нитки електропроводів. І нарешті — енергетичне серце центру — геоелектростанція. Батареї теплоприймачів, сріблясті колони електрогенераторів — в розпеченій масі надр, мов комахи в старовинному янтарі.

— Електростанція дає нам практично необмежену кількість енергії, якої цілком вистачає на всі наші наукові та виробничі потреби. Є в нас ще одна електростанція, не менш потужна, ніж гео... Теж під землею. Ми нею користуємось у тих випадках, коли на деяких приладах необхідно створити надкритичні разові напруження, одержати певні імпульси тощо... її робота заснована на використанні деяких властивостей елементарних частинок.

— Чи не простіше було побудувати потужнішу геостанцію? — Яна відчувала, що десь тут проходить нитка головної таємниці.

— Простіше... Ми поспішали. Наша наукова робота пов’язана з елементарними частинками. Допоміжна електростанція служить нам одночасно експериментальною лабораторією...

— Яку ж проблему розв’язує ваш центр? — запитала Яна.

Фрад трохи помовчав. Потім відповів ухильно:

— Одне з найскладніших питань практичної фізики елементарних частинок.

Яна несподівано для себе самої кинула:

— Інакше кажучи, виробництво антиречовини.

Фрад напружився:

— Це вам сказала стара мавпа?

— У сельві мавпи розмовляють?

— Я мав на увазі Ессельсона.

— А, Осленка... Ні, він з нами розмовляє тільки про обіди. Артем Соболь вирішував проблему промислового виготовлення антиречовини.

— З задоволенням віддаю належне вашій проникливості.

— Ну... а якби Ессельсон і справді щось нам розповів?

— Він би опинився там, у районі електростанції.

— Кара номер два? Скажіть, а багато у вас людей?

— Кілька десятків... та ні, кілька сот чоловік.

— І всі власники?

— Всі. Звичайно, різного масштабу...

— Чому нікого не видно?

— Люди працюють. У нас багато працює.

— Тільки ми з Тересою спочиваємо?

— Є ще кілька жінок.

— Ми бачили двох. Вони дуже полохливі.

— У нас не прийнято зайве базікати.

— Бо інакше — скальпи? Або, принаймні, електростанція?

— Кожного разу питання вирішується окремо... Вам нічого не загрожує. Продовжимо екскурсію?

— Обов’язково! — сказала Тереса. — Мені б хотілося все це побачити на власні очі... Дещо намалювати. У вас можна малювати?

— Ви художниця?

— О, це надто сильно... Роблю спроби.

— Я потурбуюсь, щоб ви мали все необхідне.

— Дякую... Мистецтво живе тільки тоді, коли його сприймають люди. А ви нам обіцяєте вічне ув’язнення.

— Я вже казав, Тересо, — Фрад уперше назвав її на ім’я, — в межах плато ви вільні. Можу додати, що згодом ви обидві дістанете таку свободу, про яку навіть не наважуєтесь мріяти.

Дівчата, які не були вони різні, розсміялися в один голос.

Фрад байдуже додав:

— Ви це зрозумієте пізніше...

— Поясніть!.. — попрохала Тереса.

Яні було неприємно чути в голосі подруги притамоване кокетство.

— Пізніше. Щодо мистецтва... Якщо вам приносить задоволення творчий процес, то навіщо вам глядачі? Або, зрештою, чи вам не однаково, скільки людей побачить ваші твори: тисяча, сотня чи тільки ми з Яною?

— Звичайно, не однаково. Я бачу світ по-своєму, так його не бачить ніхто на Землі. Задоволення художника не тільки в творчому процесі, але й в усвідомленні, що тисячі людей глянуть на світ його очима. Хіба це не зрозуміло?

— Навіщо треба, щоб люди дивилися на світ вашими очима?

— Це ніби дасть їм ще один зір... Це їх збагатить.

— Дуже вже недосконала людська природа, коли навіть така чарівна жінка, як ви, збираєтесь її поліпшувати.

— Як ви все перевертаєте!.. Вдосконалення не знає меж. Знання безмежне, як Всесвіт. А очима художника людство теж пізнає світ і себе.

Тереса вперше на плато говорила так серйозно.

— Людська природа справді недосконала, — сказав Фрад. — Але поліпшувати її треба не силою мистецтва, а якоюсь більш істотною силою...

— Наприклад? — втрутилася Яна. Фрад ніби не помітив запитання.

— Тим більш за таку справу не варто братися жінкам. А художник нехай живе заради свого особливого бачення, і яке йому діло до людської природи?

— Ви говорите, як виходець з іншої планети... Вас важко розуміти, а сперечатися про такі елементарні речі... якось ніяково.

Тереса знизала плечима.

Світився екран. Яна чекала. Тереса крадькома позирала на Фрада. Той замислився. Зімкнулися щелепи, і маленьке підборіддя стало наче ще меншим, вуста злилися в тоненьку лінію — різку, вольову. Здригалися ніздрі сплющеного носа.

Тереса обережно торкнула його за руку:

— А екскурсія?

— Вибачте... Екскурсія триває. Повернімося на землю.

На екрані пливла хаща, пластикові доріжки. Зрідка по них мчали зелені автомобілі. На мить у кадрі затримався плаский навіс. Там стояли машини.

— Гараж, — пояснив Фрад. — Персоналу немає. Все на програмуванні. А ось ця дорога веде на космодром...

— У вас є космодром? О!.. — вигукнула Тереса. їй подобалось володіти розмовою, і вона ревниво поглядала на Яну.

Дорога, як і всюди на плато, не бігла рівно, а все звивалася поміж деревами. Та ось її перетяли вже знайомі дівчатам срібні шнурочки.

— Тримаються в повітрі магнітним полем, — пояснив Фрад. — Паралізують кожного, хто їх торкнеться. Потрібен спеціальний ключ...

— Електрика?

— Так.

— Надовго паралізують?

— Ви збираєтесь туди пройти?

— Цікаво...

— Удар по нервових клітинах. Настає шок. Через кілька годин минає.

— Чому ж так м’яко?

— Хтось може торкнутися ненароком.

— Ви дорожите людьми?

— У нас немає зайвих.

Шнурки на екрані розсунулися, об’єктив побіг далі й спинився на краю вузької ущелини. Вона була штучна — геометрично рівні стіни оплавленого базальту, а в стінах вирізані тим самим тепловим інструментом східці. На дні ущелини стояла батарея ракет.

— Ви проводите досліди і в космосі? — жваво спитала Тереса. — Ви знаєте, Фраде, я ніколи в житті не була в космосі. Окрім польоту з Фріско до Буеноса...

— Прийде час — я обіцяю вам таке задоволення.

— Справді? Обіцяєте?

Спочатку Тереса зраділа. Потім збагнула, що перейшла якусь межу, спалахнула й винувато глянула на Яну. Та промовчала.

— У нас є ще два таких космодроми, — сказав Фрад. — Ракети звичайні, типу транспортних.

— Але ж до Місяця така долетить?

— До Місяця?.. — Фрад кілька разів натис кнопку, на екрані щось замерехтіло, і об’єктив спинився біля іншого космодрому.

Це була природна ущелина, віддалік виднілись оплавлені базальтові куби — сюди теж звалювали відходи будівництва. Близько від краю посеред рівного, як стіл, штучного майданчика стояли дві красуні ракети. їх підтримували прозорі конструкції пускових установок. Яна впізнала справжні космічні кораблі.

— До Місяця чи будь-якої планети долетить кожна з цих ракет. Вони називаються "Сіріус" та "Оріон".

Яна пригадала іншу екскурсію. Світило сонце — не таке сліпуче, як тут, а рідне, своє... Артем з серйозним виглядом казав:

— Зверніть увагу, це так звана калюжа. В ній живуть жаби. А це так званий місцевий собака на ім’я Шавка...

Ліс зустрічав їх спекою. Просіка, засіяна сонячними плямами, бігла вдаль, у вітах щебетали птахи, а потім угорі ковзнув вагон монорейкової залізниці... Артем узяв її за руку.

Дівчина здригнулась. Екран був виключений. В салоні стояла глибока тиша. Фрад щільно присунувсь до неї, поглядав на сумний профіль і навіть не ховав своєї схвильованості. Тереса відвернулася. Її вуха палали.

Яна різко відсунулась. Почувся голос Пуебло:

— Яно, це буде дуже цікаво для Ради. Ти молодчина! І ще одне: мені не подобається Тереса. Якби ж ти знала, як вона мені сьогодні не сподобалася!.. Ні в якому разі не кажи їй, що ми слухали всю цю розмову. В мене, розумієш... язик не повертається, але мені здалося, що вона потроху закохується в цього виродка. Це з нею бува. Ех, скоріше б вам додому!.. Тут Олексій підказує: скоро будете на волі, не падайте духом. До побачення чи до послухання, а ми поїдемо у представництво передавати розмову.