Між нами Всесвіт - Полонський Радій
Яна перевернула намистину. Фрад підвівся:
— На все добре. Мені треба працювати.
Вклонився і вийшов.
Яна підійшла до органа, взяла кілька дзвінких і тремтливих акордів. Потім сіла й почала грати Шопена. Артем був поруч, вона грала для нього, і через нього грала як ніколи добре, і сама це відчувала... Потім почала "Елегію" Рахманінова. Стривожена й ніжна душа людини билася в цих звуках, почуття океанськими хвилями набігали одне на одне, змітали зайве й дрібне, та враз завмирали перед несміливою мрією і знову вирували розбурхано...
— Цікаво, чому ти не зіграла йому! — раптом викрикнула Тереса.
Вона стояла посеред кімнати й пильно дивилась на подругу. Яна опустила руки:
— Кому?
— Кому! Ти ще питаєш!..
Яна підвелась:
— Про що ти говориш?
— Про твоє кокетування з Фрадом, про що ж інше!..
— Це ти справді?
— А ти не справді? Ти, звичайно, ненароком мало не кидалася йому на шию!..
Краї Яниних брів опустилися. Мимоволі стало важко дихати. Торкнулася пальцями вуст, труснула головою:
— Ні, Тересо, не може бути... Невже ти могла в нього закохатись?
В очах Тереси стояли сльози. Вона була безпомічна й гарна. Часом жінці важко судити про жіночу ж таки красу, бо в такій оцінці говорить тільки розум, — та Яна бачила, яка невимовно красива її подруга. Кожною рисочкою своєю вона могла викликати благоговіння — рівним кольором шовкових щік, крилатими бровами своїми, великими чорними очима, на яких накипіли сльози, вустами, всією постаттю — незвичайним витвором природи.
Тереса вище підвела обличчя. І ніяк не позбавитись враження, що то чорна маса волосся відтягує голову назад і напружує струнку шию...
— Навіщо прикидаєшся? Я бачила! Навіщо ж ти прикидаєшся?.. Адже ж це він, я знаю, він полонив твого Артема, а не навпаки! Хіба не так? Хіба ж не він — справжній... справжній мужчина!
Це могло скінчитись істерикою.
— Годі, Тересо, підемо звідси!
— Не з тобою! Я піду сама.
Вона справді повернулась і вийшла. Яна в заціпенінні постояла трохи біля інструмента, зітхнула, сіла, не знаючи, що робити з новим лихом... Коли зазирнув Джон. Здивувався:
— Ви тут, міс?
— Заходьте, Джоне... Сідайте.
Ессельсон скористався запрошенням і витягнув у кріслі ноги.
— Коли ваша ласка, міс, кличте мене по-своєму. Це звучить, як симпатична кумедна п’єска: Осленко!..
— Вам подобається бути кумедним?
— Так, це мені подобається.
— Чому?
— А що мені може подобатись у цьому банальному світі?
— Дивно... Я хотіла поставити вам серйозне запитання.
— До ваших послуг.
— Ви чули про фізика Артема Соболя?
— На світі є такий фізик?
— Ви справді не чули?
— Мене, пробачте, міс, мало цікавить фізика.
— Його заманили ваші до Буенос-Айреса і викрали. Де б він міг бути?..
— Фрад! Фрад може вам відповісти, якщо тільки він може.
— Він мені казав, що Артем далеко звідси і що він працює.
— Чого не знаю, того не знаю.
— Я спочатку повірила. А коли познайомилась ближче з вашою зграєю, до якої належите і ви, Осленко...
— Це так, міс! Від вух до п’ят!
— ...я зрозуміла, що з ними Артем працювати не може. Але ж де він?
— Ви мене не викажете, міс Яно?
— Ні.
— Він не може бути далеко. Якщо він живий, то він тут.
— Фрад кілька разів казав, що він далеко.
— Він брехав.
— Отак просто собі брехав?
— Хіба це важко!
— Мабуть, усе залежить від звички. І ви більш нічого не знаєте?
— Клянусь честю, якої давно вже в мене немає, але таки клянусь: я нічого не знаю. Люба моя міс! Моя небіжчиця матінка, дуже добра жінка, ще вірила в бога і була по-своєму щаслива. Вона б вам порадила молитися за свого коханого, живий він чи мертвий, і поставити богові свічку... Для цього в нас є каплиця, в ній молиться головний.
— Хто це — головний?
— Головний хазяїн.
— Він вірить у бога?
— Принаймні ходить до каплиці й молиться.
— А багато у вас хазяїнів?
— Не так, щоб дуже багато, та з десяток буде... — Фрад — один з них?
— Так, міс. Мушу вам сказати, що далеко не найсильніший. Але він — персона грата, бо він головний керівник наукової частини. А тут без науки — нікуди! Це таки науковий центр, міс, хоч більшість хазяїв мають до науки таке ж відношення, як я до розвитку свинарства на Місяці.
— А який він з себе — ваш головний?
— Дуже старий. Сивий. Навіть ходить з паличкою. Вони майже всі старі.
— Трохи згорблений, так?
— Ясно, що коли дуже старий, то трохи згорблений. Добре, що хоч трохи.
— А в нього очі... не собачі?
— Пробачте?
— Може, в нього погляд як у пса-боксера чи в бульдога? Круглі темні очі з собачим виразом.
— Ви знаєте, схоже!.. Де ви бачили таку людину?
— Біля скляного будинку з дуже широким дахом. Там огорожа з білих шнурків.
— Це його дім. Ви знаєте, люба моя міс, вам пощастило: у нас є люди, які жодного разу ще не бачили головного! А ви — відразу...
Яна підійшла до Джона.
— Встаньте, Осленко.
Той слухняно підхопився. Дівчина взяла його за плечі й сильно струснула. Він піддався, як мішок.
— Слухайте, хто ви такі? Відповідайте! Що робить цей науковий центр? — Яна з серцем струснула ще раз. — Кажіть, що ви задумали проти людей? Ну?
— О, ви таки спортсменка!.. В такому стрункому й красивому тілі — така залізна сила!..
— Кажіть!
— Ні, — Джон став серйозний. — Не скажу, і більше ніколи мене не розпитуйте.
Дівчина відштовхнула Ессельсона і пішла. За хвилину в малому салоні набрала обідній номер. Слід було покликати Тересу, але не могла себе пересилити.
"Якщо ви здумаєте на знак протесту оголосити голодовку — вам ніхто не перешкодить померти з голоду..." Кожної зустрічі він навіює думку про марність боротьби.
"Ні, я не збираюся вмирати з голоду чи з будь-якої іншої причини. Я навіть не робитиму ніяких спроб звільнитися, поки не знатиму всього, що потрібно. Поки не знатиму все про Артема".
Розділ чотирнадцятий
"ВИ СТІЙКА, ВИ МОЛОДЕЦЬ!.."
З самого ранку — Фрад. Запросив Яну до великого салону, Тереса пішла без запрошення. Вона дивилася так винувато, очі її так благали забути, що Яна стисла руку подруги.
Всі троє вмостилися на канапі.
— Продовжимо бесіду?
— Продовжимо, — погодились дівчата.
— Я казав, що ми працюємо над проблемою антиречовини...
Яна перебила:
— Пробачте, це казала я, а не ви.
— Згоден. Ви знайомі хоч би поверхово з суттю проблеми?
— Розповідайте.
Він почав говорити про те, що Яна чула від Артема. З цікавістю порівнювала дві розповіді. Артем поет. Він говорив звичайні слова, а за ними чулася закоханість у справу, бажання захопити слухача... Фрад розповідав сухо, уникаючи популярних порівнянь, проте просто й чітко. Навіть Тереса, здавалося, розуміла. Вона кивала головою і час від часу вставляла: "Так..."
Фрад не звертав на неї уваги. Він говорив і не до Яни — очі спинились на вікні, пробігали по кронах, вони наче посвітліли, меншими стали зіниці, і на рудуватому тлі виблискували зелені іскри. Як у кішки. І говорив він з невимушеністю кішки, яка бавиться з ледь живим мишеням.
У Артема за кожним словом була мрія, він раз у раз відходив від теми, аби показати, що лежить навколо неї, Фрад розповідав тільки про зроблене й досягнуте, — може, більш послідовно, ніж Артем, але не так цікаво, — зате в голосі його вчувалася сила кам’яного переконання й рішучості. Цей своє знає, свого доб’ється і скоріше умре, аніж на крок зверне з шляху.
Яна, перевернувши намистинку, знову слухала про надпотужні генератори імпульсів, про видобування антиречовини і навіть про антикопії предметів. Експериментів у космосі Фрад не ставив — все зроблено на Землі.
— Проблему промислового виготовлення антиречовини в будь-якій кількості ми розв’язали. Цього не зуміло ще й досі зробити людство.
— Зуміло, — перебила Яна. — Це зокрема зробив колектив, яким керує Артем Соболь.
— Теоретично, — погодився Фрад. — До організованого виробництва досить-таки далеченько навіть УФТІ.
— А вам?
— Вже налагоджено.
— Ого!.. — несподівано сказав Пуебло. — Чуєш, Олексо? Це щось нове і більш певне...
Яна спитала:
— Що ви робитимете з антиречовиною?
— Знайдемо гідне застосування. А тепер я вам пропоную оглянути деякі зразки. Як ви гадаєте?
— Звичайно.
— У нас є невеличкий музей. Підемо. У дверях він повернувся до Тереси:
— Я б хотів сьогодні показати наше господарство Яні. Одній, розумієте? А згодом вам...
Тереса зупинилась, мов громом прибита. Огидний холодок страху розлився в Яни під грудьми, в животі. Вона пересилювала себе і йшла поруч з Фрадом — треба було взнати все, що він готовий розповісти. Та ноги стали слабкі, якісь великі мурашки порпалися в м’язах...
— Де це приміщення? — здерев’янілим голосом спитала вона.
— На п’ятому поверсі.
— Униз?
— Звичайно, у нас немає поверхів угору.
Вони йшли доріжкою, потім по вузенькій стежечці перетнули гущавину й опинилися на галявинці перед корпусом.
Дівчина кілька разів на повні груди вдихнула й видихнула повітря. Це заспокоювало. Фрад спитав:
— Ви спортсменка?
— Звичайно.
— Мене здивувала ваша здатність так легко засвоювати речі, які взагалі не доступні жіночому мозку. Ви незвичайна жінка.
— Дякую... — Яна зуміла надати голосу насмішкуватого тону.
— Особливо незвичайно, що такі інтелектуальні якості поєднані з своєрідною і неповторною слов’янською красою. Такої жінки, як ви, я досі не зустрічав. І скажу вам, Яно, відверто: якби я мав час мріяти про жінку, я б мріяв тільки про вас...
Той самий владний тон. Фрад ішов трохи попереду, і перед ним розсувалися двері, аж поки вони не опинилися в кабіні ліфта.
Спуск був стрімкий, Яна й не розібрала, чи це від страху каламутно на душі, чи від падіння. Фрад стояв поруч, дуже близько. Він був трохи вищий за дівчину ("Такого зросту, як Тереса", — відзначила Яна), очі дивилися повз неї, кудись на стінку кабіни. Під блискучим чолом з високими залисинами, за здавленими скронями ховався незрозумілий, чужий мозок з якимось дивним світоглядом, жорстокий і динамічний, збагачений величезними знаннями. Що за якості ще ховає його череп?.. Відвела погляд.
Пройшли коридором і опинились у великій кімнаті. Яна озирнулась. Десяток екранів і пульт управління свідчили, що це операторська. Але тут були й стільці навколо столу, й простора канапа. Світло лилося з білої стелі. Повітря — в міру вологе, забарвлене пахощами тропічного лісу.
Пластик на канапі пухкий, глибокий. Неробочі меблі.
Сіла на стілець.
