Між нами Всесвіт - Полонський Радій

Замість того — ділове:

— Доброго ранку! Вона вже тебе виказала?

— Не знаю. Навряд. Інакше б зв’язку вже не було.

І ніяких дорікань не почула Яна, хоч Пуебло й попереджав, що сестра надто слабка для таких секретів.

— Ти не знімай намиста і сережок, — казав Пуебло. — Нехай будуть. Щоб не насторожувало. Може, вона хоч сьогодні не згадає, а нам кожен день важливий. Ти можеш не потрапляти їй на очі?

— Спробую.

— Ми з Олексієм зараз в Ріо-де-Жанейро.

— Вже?

— Вчора визначили напрямок від мого дому на плато. Нам потрібно провести ще одну лінію — і Рада нанесе гніздо на карту. Ти зумієш протриматися ще годину?

— Чому ви не скористаєтесь цією розмовою?

— Олекси немає. Я сиджу біля нашого вертольота, а він подався до тутешнього радянського представника. Прилад у нього.

— Чому ж ти не з ним?

— Про всяк випадок. Звідти я б не зміг розмовляти з тобою. Рада заборонила будь-кого знайомити з нейтринним зв’язком.

— Я спробую протриматись годину або й день. А може, вона не викаже?..

— Побачимо.

Яна знала, яке горе впало на Пуебло. Лоскотало в очах, коли думала про мужність цього хлопця.

Похапцем поснідала, вийшла надвір. Швидко пройшла алеєю, завернула в хащу і з полегшенням зітхнула: не бачив ніхто.

Побрела собі доріжкою, що нею ходила з Тересою. Через кілька кроків здалося, що вона одна в центрі дикої пустелі. Тиша, тиша, як товстенний кам’яний мур. Тільки зрідка прошарудить зачеплений лист папороті.

Знала, що можна сполохати ліс. Ішла обережно. Через півгодини проминула ущелину з кубічними брилами, а ще за півгодини опинилась на краю плато. Одвічний океан лісу умлівав під сонцем далеко внизу...

Пуебло мовчав. Треба чекати.

Сторонній звук змусив зробити крок назад, у хащу. Немов великий джміль плив у повітрі. То вище одноманітний його спів, то нижче...

За кілька кроків з волохатого моху піднялася й повільно опустилася людська рука. Яна ледве не впала від несподіванки й страху.

А наступної миті збагнула: той джмелиний звук був людським співом, а рука належала людині, що співала, лежачи горілиць на самісінькому краю прірви.

Людина тягнула незнайому пісню незнайомою мовою. Мелодія була проста й невимовно сумна.

І в цю хвилину Пуебло. сказав:

— Ну, от і Олексій повернувся. Ти чуєш нас, Яно?

Вона перевернула намистинку, але відповісти не наважилась. Тягуча пісня бриніла в повітрі.

— Дивно... Яно, ти чуєш нас? Яно!..

Вона хотіла відійти в хащу, щоб хоч пошепки відповісти хлопцям, та над мохом майнули обидві руки, почулося коротке зітхання, і людина підвелася. Це був високий чолов’яга з довгими, мабуть, дуже сильними руками, з патлатою чорною головою. Яна тільки мигцем бачила його очі, бо він відвернувся до прірви... Звіряча туга привиділася їй у тих очах.

— Чуєш, Олексо, передавач увімкнений... Яно!..

"Бідні хлопці, це ж вони казна-що думають..."

— Ііеееооо!.. — зітхнув, наче простогнав чоловік.

Глибинна, від самого нутра, туга чулася в його голосі.

— Якісь дивні звуки... — сказав Пуебло. — Ось послухай.

Чоловік повторив:

— Ііііеееееех!..

Це було схоже на стогін лева в клітці.

— Людина стогне... — сказав Олексій.

— Невже Яна... у в’язниці?.. Прилад діє?

— Діє...

Чоловік стояв на самому краєчку прірви. Дмухни зараз вітер — і він полетить униз. Але вітер не дмухнув, невідомий повернувся і пішов просто на Яну. Дівчина присіла за папороть. Кроки пролунали поруч, з гущавини донеслось шарудіння листя, і все змовкло.

— Олексо, Пуебло, я тут! — сказала Яна тихо.

— Що сталося?!

— Надибала в хащі незнайомого. От і мовчала. Тепер він пішов.

Яна згадала, як перелякались хлопці, і розсміялась. Вони підхопили сміх. Потім Пуебло спитав:

— Бачила Фрада чи Тересу?

— Ні...

— Прилад своє зробив. А все — Олексій!..

— Не бреши, — озвався Олекса.

— Яно, ми тебе будемо цілий день тривожити, бо дуже хвилюємось. Коли треба — негайно викликай. А зараз ми до роботи — до карти.

Тепер можна було повертатися назад. Яна підійшла до урвища і сіла на прим’ятий мох — туди, де щойно лежав незнайомий. Певно, не солодко живеться "власникам", коли вони втікають на прірву хоч глянути на вільний світ, на самоті подивитись на небо, поспівати. Не від веселого життя виривається з грудей людини звірячий стогін...

Над обрієм пливли кучеряві хмаринки. А ще далі — звідси не видно — була звичайна земля, на якій жили й працювали звичайні люди...

Щось заважало сидіти. Яна мацнула рукою по моху і підняла блискучу паличку, трохи довшу за олівець. У неї був жовтий шерехатий держак, а за ним — металевий стрижень. На держаку — кнопка й дві риски: червона й біла. Кнопка стояла проти білої.

Незнайомий може повернутися щохвилини, якщо помітить зникнення цієї речі. Дівчина подалася додому. Чи могла знахідка стати в пригоді? Хтозна... Тут нічим по можна нехтувати. Нехай буде.

Не зазираючи до салону, тихо промайнула коридором і опинилася в себе. Ессельсон був у своїй кімнаті. Сидів біля столу, тримаючи в руках пляшку й склянку. Як тільки помітив, що засвітився екран, — злякано сховав руки під стіл.

— Здрастуйте, Осленко...

— Добрий день, міс Яно!

— У вас заборонено пити горілку?

— Тс... — поставив склянку на стіл і притис пальця до вуст. — Я вам потрібен? Я краще до вас зайду...

— Хіба тут підслухують відеофонні розмови?

— Хто їх зна... Взагалі це нема кому робити, але... випадковість... Я прийду, гаразд?

— Чекатиму.

За хвилину Джон був у неї. У нього почервонів носик, підборіддя і вуха. Трішечки тхнуло горілкою.

— Заборонено, міс Яно... Не всім, звичайно, Фрад може набратися, як свиня, і йому ніхто й слова не скаже. Та він не п’є. У нього є цікавіші справи. А я не маю в житті іншої радості, ніж біленька пляшечка, та мені не можна... Я вас благаю, міс Яно: нікому!.. Бо інакше я можу опинитися там, — він ткнув пальцем униз. — А там спека жахлива...

— Невже за таку дрібницю!.. Під землю? Назавжди?

— Ні, з першого разу на день, на два, як хазяї вирішать. А ви спробуйте просидіти в печі хоч день, хоч годину!.. Я знаю людей, які звідти повертались...

— Але ж ви теж власник, чи не так?

— Звичайно. Моя доля в багатствах цього плато, коли перевести її в проценти, визначається тризначним десятковим дробом. Маю відповідний документ. Коли зростуть володіння нашого суспільства, новий зміст матимуть і мої дрібнички від процента... Але я мовчу!

— Гаразд. Я нікому нічого не скажу. Мене шукав Фрад?

— Не чув.

— А Тереса?

— Міс Тереса за цілий день навіть не визирнула з кімнати.

— І не їла?

— Я їй носив...

Щоранку Фрад приходив до дівчат і заводив з Яного розмову. Що ж сьогодні?..

Раптом Яна вийняла з-під кофтинки і показала Джону свою знахідку.

— Що це таке, Осленко?

— Це вам дав Фрад?

— Ні... Я знайшла.

— Але вам не належить мати цю річ!

— А вам не належить пити горілку.

— Я на вас покладаюся, міс Яно!..

— А я на вас. То що ж це таке?

— Власне, це вам не потрібне. Це ключ.

— Від чого?

— Ви ж бачили оті захисні електричні шнурки?

— Цим ключем можна їх розводити?

— Дозвольте, — Джон простяг руку.

— Чекайте... Не здумайте його відбирати. Я дуже сильна.

— Що ви!.. Про вашу силу навіть Фрад знає!

Джон хихикнув. Яна зберегла серйозність. Ессельсон зітхнув:

— Ви така прекрасна, міс Яно, що в мене серце плаче, коли я на вас дивлюсь... Не сподівайтесь, що Фрад дасть вам спокій. Не сподівайтесь, люба моя!..

Яна насупила брови:

— Але він, здається, любить... мою подругу.

— Любить!.. Ах!.. Хіба він не казав, що він вас любить?

— Казав.

— Якщо на острові з’являється вродлива жінка — всі знають, що це здобич Фрада. Правління вибачає йому слабкості, бо він фантастично талановитий.

— Правління?

— Я старе базікало, міс Яно, не звертайте уваги. Правління — так себе кличуть наші хазяї.

— Що таке — "корпус Фрада"?

— Ви й таке чули? Від кого?

— Від старого, якого ви називаєте головним хазяїном.

— "Корпус Фрада" — так у нас жартома називають... Я таке базікало, міс Яно, якби хтось оце почув — довелося б вашому Осленку підсмажити своє тіло! "Корпусом Фрада" у нас жартома називають жінок, які сюди потрапляють. Серед них немає поганих жінок, люба моя, йому привозять тільки вродливих...

— Що ж він з ними робить?

— Відверто кажучи, він з ними робить усе, що хоче. А потім... Потім віддає іншим.

— Як то — віддає? Жінка — це теж власність?

— Ні, чому ж... Якось три жінки змовились і вчинили замах на Фрада. Їх... покарали. Були й самогубства.

Яна потроху звикала до новин. Вона тримала себе в руках.

— І багато у вас жінок?

— Мало. Може, двадцять.

— Вони працюють?

— Ні. Не питайте мене про це, міс Яно... Мені, старому, соромно про це говорити вам, такій чистій і, пробачте мене, страхітливо довірливій. Принаймні жінкам пити не забороняють. Навіть заохочують. Це якраз від них нам інколи перепадає пляшечка... Але, міс Яно, я цілком у ваших руках!.. Я так сьогодні розбазікався, а все клята горілка, я вас благаю, міс Яно!..

Вже вечоріло, коли в кімнаті прозвучав голос Фрада:

— До вас можна?

Він дотримав своєї обіцянки і не заглядав через відеофон, не попередивши.

— Прошу.

Заспокоїлась: Фрад був, як завжди, він перепрошував, . що не зайшов ранком, бо мав багато невідкладної роботи. Він був би радий побути з Яною годину-другу в салоні. Або, може, в її кімнаті...

Значить, Тереса не виказала.

— От що, Фраде, — Яна набралася сміливості. — От що я вам скажу. Я не хочу і не буду з вами розмовляти, поки ви мені не дасте відповіді на головне моє запитання!

— Знову Соболь?

— Так.

Фрад насупився. Помовчав трохи.

— Я бачу, тут-таки необхідно поставити крапку. Ви мусите викинути з голови ім’я цієї людини. Я вам допоможу це зробити. Чекайте на мене.

Він вийшов з екрана. Яна чекала. Може, зараз її відправлять під землю? З Артемом нещастя?.. Він зайшов, сів напроти неї.

— Якщо у вас таки збереглися якісь почуття до Соболя, то це безглуздо. Він ніколи не буде ні вашим чоловіком, ні вашим коханцем, ні взагалі... нічим. Вам було б найкраще задовольнитися цією інформацією.

— Я хочу знати правду.

На її обличчі не лишилося й кровинки. В очах потемніло.

Фрад не змінився.

— Гаразд, — сказав він, — Підемо. Яна не могла підвестися. Він чекав.

— Ви вагаєтесь?

— Ні.

Дівчина взялася руками за підлокітники і встала. Фрад пішов попереду.

Знайома доріжка. Знайомий корпус. Знайомий ліфт.