Між нами Всесвіт - Полонський Радій

Фрад мовчки спостерігав. Потім теж сів до столу, напроти Яни. Дістав кишеньковий пульт, щось підладнав і натиснув кнопку. Спалахнув і зник один з екранів. Там була камера, а в ній лежав залізний брус.

— Прошу, — сказав Фрад, — це антизалізо.

Яна підійшла до екрана. Камера була маленька, з білими блискучими стінами. Залізо блищало, як відполіроване.

— В камері вакуум, а тому немає іржі.

Здавалось, ніби світло до камери падає звідси, з салону, наче екран був не екран, а вікно. Яна запитливо глянула на господаря. Той зрозумів:

— Світло падає таки звідси. Телесистема.

— А... як брусок зберігається? Чому він... не анігілює?

— Камера теж з антиречовини.

— А вона як тримається?

— Вона змонтована на каркасі з антизаліза і вміщена у вакуум. Висить, ні до чого не торкаючись, завдяки системі електромагнітів.

— А якби рівновага порушилась?

— Тоді б весь цей корпус злетів у повітря, а разом з ним і все плоскогір’я. Бо вибух зруйнував би всю нашу енергетичну систему, і тоді б анігілювала вся антиречовина, що є на плато. Її тут чимало.

— Як сказали б у давнину, ви живете на бочці з порохом.

— Будьте певні в своїй безпеці. Ви знайомі з сучасною теорією надійності?

— Дублювання?

— Так, невеликі розміри електронних вузлів і механізмів дозволяють кожен з них задублювати по кілька разів. Виходить з ладу чи найменша деталь, чи цілий механізм — негайно вмикається дубль, і вся система продовжує нормально функціонувати. Якщо та сама деталь чи механізм тут таки знову зіпсуються — а теорія вірогідності цього не заперечує, — до ладу стає другий дубль, або третій, або четвертий... В цей самий час автоматика відновлює чи замінює зіпсований вузол і вся система дублів відновлюється. Так от, людство у своїх машинах застосовує потрійний дубль. В наших камерах всі механізми задубльовані по сім разів. Обчислення показують, що вірогідність вибуху в такому випадку зводиться до одного разу на мільярд років. Практично вона дорівнює нулю.

— Переконливо... — кивнула Яна з мимовільною повагою.

— Дивіться далі.

Вони переходили від екрана до екрана, і дівчина роздивлялася в’язку кілець з антиміді, антибронзові стрижні, антиртуть у ванні з антискла, кілька рейок з аитидерева. Це вже були складні органічні тканини.

— Невже воно зберегло всі властивості звичайного дерева?

— Аякже. Якщо його, наприклад, вмістити в антиповітря і запалити, воно горітиме чудовим яскравим антивогнем і, до того ж, випромінюватиме звичайне нейтральне світло.

— А яку антиречовину ви виготовляєте у промислових масштабах?

— Антитроянди та антиорхідеї.

— Це таємниця?

— Хіба це має значення? Непогана річ — ртуть, бо вона має велику вагу. Взагалі ж при анігіляції, як ви знаєте, речовина віддає весь запас своєї енергії; грам речовини перетворюється на грам світла. Це таке грандіозне джерело, що можна не зважати на різницю в масі чи густині матеріалу. Ми виготовляємо легкі антиметали.

— Чому?

— Так нам зручно. До речі, я не випадково сказав про антиорхідеї.

У сусідній камері Яна побачила яскраву орхідею. Квітка була мертва — на візерунчастих пелюстках згас вологий матовий блиск, стебло втратило соковитість, а сріблястий одяг корінців затьмарився й посірів. Та навіть неживою квітка залишилась напрочуд тендітною.

Нелегко усвідомлювати, що цей витончений витвір природи може вибухнути з нищівною силою.

Фрад дивився на орхідею, як митець на дітище свого таланту. Може, якраз у ці хвилини його обличчя набуло найбільш людяного виразу за весь час, що Яна його знала. Навіть у рудих очах і в куточках тонких вуст з’явило ся щось добре...

— Коли хочете, ще один жарт.

— Прошу...

Камера була заповнена чимось м’яким і рудим. Яна придивилась і з огидою відступила: до стінок притискалися роздуті, вкриті коричневою наїжаченою вовною боки якоїсь тварини.

— Мавпа, — пояснив Фрад. — Точніше: труп антимавпи. Вона загинула не від перетворення, а він вакууму. І роздуло її тому, що внутрішній тиск не врівноважувався зовнішнім.

Він вимкнув екран і повернувся до столу. Яна сіла на канапу. Фрад чекав слів. Яна мовчала. їй не хотілося говорити приємних речей, та й огляд був зіпсований останнім експонатом, але ж загалом враження було сильне, Якщо тільки... Якщо це не профанація. Якщо це справді антиречовина. А втім, навіть Артем казав, що міг би перетворити лебедя на антилебедя...

Тоді вона спитала:

— Про Артема й сьогодні не буде розмови? Він щиро здивувався:

— Про Соболя?!. Чому це ми з вами маємо розмовляти про Соболя?

— Бо я повинна знати.

— Ви... ви його й досі любите?

— Вам хіба що?

Фрад пересів до неї на канапу.

— Я вас люблю, Яно, ось у чім річ.

У нього були залізні руки. Вони охопили її за плечі й дужим поштовхом кинули на спину. Яна втопилася в м’якій тахті. Він наблизив своє обличчя, стиснув її в обіймах.

— Пустіть...

— Ти найкраща жінка світу, і ти ніколи, ніколи в житті не жалітимеш про нашу любов...

— Яно, вдар його великими пальцями під ребра, спереду, — пробурмотів Пуебло. ‘

Яна вдарила. Фрад відкинувся й сів. Дівчина підхопилась, відійшла на відстань.

Він мовчав, наче повертався до свідомості. Потім підвівся:

— Вибачте мені цей мимовільний порив. Ви мене таки зачарували. Та що казати — я вас справді люблю. Але прошу забути все, що сталося. Вас провести додому?

— Я дорогу знаю.

Вклонився й вийшов.

— Яно, люба моя синьйорито, — сказав Пуебло, — не надай духом. Ми працюємо. Тобі щось хоче сказати Олексій.

Пролунав голос Олекси:

— Якщо цей мерзотник ще до вас чіплятиметься...

— Олексо, кажи мені "ти"... — прошепотіла Яна.

— Дякую, Яно. То якщо він до тебе чіплятиметься — викликай нас. Ми з Пуебло дещо розуміємо в боротьбі, а сили в тебе самої вистачить.

— Я забула подякувати за допомогу.

— Він не посміє!.. Тобі зараз нічого не загрожує?

— Ні, хлопці, нічого. Будьте спокійні...

— Ми їдемо до представництва. Пам’ятай: приймач і передавач завжди разом з нами. Пуебло навіть став недочувати, бо в нього в одне вухо встромлена намистинка. А завтра будемо в Ріо!

— Щасливих вимірювань!

Яна перевернула вимикач і знесилена лягла на тахту.

Хіба ніколи більше не залишатися з Фрадом наодинці? Він сильний, як машина. Але він розповідає... Ще жоден день не минув марно. Кожен день поволі, потроху наближав її до мети: знати. А як він не схоче більше розмовляти? Ні, цей не з тих, що відступає з півдороги. Він прийде, він ходитиме, аж поки...

"Що робити тепер, що робити, думай, Яно! — затулила руками обличчя. — У нього своя мета, у тебе — своя. Ти повинна дійти до своєї, розповісти про все людям, а там... Яка сила примусить тебе скоритись?"

Яна піднялась угору. Надворі стало душно. На чоло лягали дрібні краплинки, змішувалися з краплинками несподіваного поту. Сонце пекло з упертою оскаженілою силою... Тінь від дерев не допомагала — тут повітря було ще густіше й важче. Скоріше до кондиціонерів...

Ішла коридором, коли наздогнав Джоні.

— Що таке, Осленко?

— Ви мене пробачте, міс... Я ненароком увімкнув музей... Ви бачили експонати?

— Бачила...

— Я цілком випадково увімкнув відеофон — вірте мені, я ж не знав, що ви там! — і став свідком сцени... Я негайно ж і вимкнув.

— Ну?

— Скажу вам ось що: ви стійка, ви молодець!

Розділ п’ятнадцятий

АНТИЛЮДИНА

Все, що робиться, схоже на химерний сон. Хотілося плакати від безсилля, від невміння відігнати марення і прокинутись.

Яна могла схитрувати. Вона могла подати Фрадові надію і скористатись цим, випитати, що хотіла... Могла збрехати, що задоволена життям на плато. Він би став відвертішим.

Могла... Про що б і мова, коли б могла. Це їй не спадало на думку. Ніколи не хитрувала й не брехала, не вміла цього і не уявляла, що в житті можуть скластися обставини, коли це потрібно. Хитрощі й брехня противні людській природі, їх породила складна й довга передісторія.

Дівчина покладалася на час, на свою наполегливість і розум.

Вночі — ще не починало сіріти за Вікнами — Яну збудила Тереса. Вона сиділа на своєму ліжку й плакала. Винувато дивилась — навіть за екраном відчувалась чорна глибина очей — і щасливо всміхалась, витираючи сльози краєм простирадла.

— Хочеш, приходь до мене, Яно!..

— Що з тобою, сестричко?

— Я від щастя така дурна, це не можна уявити.

— Чому ж... — сумно зауважила Яна. — Останнім часом я вже почала уявляти.

— Ні, ні! — Тереса махнула рукою, ковдра впала з її плечей і вона знову натягла її до підборіддя. — Ти не уявляєш, яка я дурна!..

Яна сіла й увімкнула світло. Тепер вони, розділені екраном, сиділи одна проти одної.

— То що ж сталося?

— Він тільки що від мене вийшов...

— Хто?

— Фрад.

Яна скам’яніла.

— Чуєш, прийшов увечері, такий рішучий, впертий, що жах...

Яна мовчала.

— А я, дурна... Я тебе ненавиділа останні дні! Я гадала, що ти хочеш його прибрати до рук... І що він віддав усю увагу тобі, а мене навмисне не помічає... Ну, звичайно, він це робив навмисне! Ти знаєш, деякі мужчини так роблять. Коли хочуть розпалити почуття жінки, удають, ніби не помічають. А жінці це прикро, хіба ж ні?..

Яна прихилилася спиною до стіни. Вона не сказала жодного слова.

У Тереси висохли сльози, і вона вже не говорила — лепетала щасливо:

— І мені було так прикро!.. Я про нього думала і вдень і вночі, я думала так: хіба я гірша за Яну? Де ж на світі справедливість!..

Казати отаке про справедливість — це було занадто. А Тереса хотіла виговоритись.

— Він мені снився. Я й не знала, що можу так страждати... Отут, — вона поклала руку собі під ліву грудь, — отут пекло й пекло, а тепер щаслива тиша, світло... Як у нашій Пампі... Так щасливо... — Запнулася ковдрою і стихла. Вона дивилася в екран, але вже не бачила ні Яни, ні її кімнати — про щось мріяла, ледь-ледь ворушачи націлованими вустами. І посміхалась.

Яна підбігла до відеофона й вимкнула його.

Несподіванка була трагічна. Не мала сили розбирати зливу почуттів: загасила світло, відвернулася до стіни й заплющила очі. І таки заснула відразу.

Вранці її розбудила тривога: "Що ж тепер буде із зв’язком?"

Тереса забула все: і чому вони тут, і що треба робити. Вона навіть не зрадила — просто все забула... Яна викликала Пуебло й Олексія.

— Тереса сьогодні стала коханкою Фрада.

Чекала гнівного вибуху, бурхливої недоладної тиради — це було властиво аргентинцеві.