Між нами Всесвіт - Полонський Радій
З прогулянки Яна зрозуміла: тут переконані у своїй недосяжності.
Зайшов Джон Ессельсон.
— Хіба так можна? Ви зіпсуєте собі здоров’я! Болітиме голова. Щоб у таких міс боліли оці прекрасні голівки...
— Не торохтіть... — зітхнула Тереса.
— Потомились... — співчутливо сказав Джон. — Відпочиньте.
Постояв трохи біля дверей. Та не втримався:
— Фрад цікавився, де ви. Дуже цікавився. Двічі питав. З вашого дозволу, я йому скажу, що ви вже повернулися... — Він обережно наблизився до Тереси: — А про вас розпитував Макс. Чуєте, міс?
— Ідіть під три чорти! Яна озвалася:
— Справді, Осленко, дозвольте нам посидіти мовчки...
Почувши "Осленко", Джоні засяяв і попрямував до дверей. Ця людина була цілком позбавлена самолюбства.
Після мовчазного й нудного обіду розійшлися по своїх кімнатах. Тереса нестримно хотіла спати.
Яна увімкнула світло й почала розглядати бібліофільмотеку. Тут було багато найновіших і класичних книг англійською, іспанською, китайською, російською мовами. Були книги французькі та хінді. Серед фільмів Яна роздивилася назви старих класичних творів, найновіші синтетичні драми, ліричні комедії, записи опер і симфоній... Це була хороша бібліофільмотека. Якби ж оце її розібрати разом з Артемом.
Треба зберігати мужність і спокій. Завтрашній день скаже своє. Сьогодні вона знає більше, ніж учора, і має що розповісти хлопцям. А тим часом...
Треба відпочити. То що ж — книга чи фільм?
Це була стара суперечка. Кіно — синтетичне мистецтво: в ньому злилися зусилля письменників, композиторів, акторів, художників-операторів і режисерських колективів... Воно вміло створювати повну ілюзію реальної дії, невідразно впливало на почуття людини силою об’єднаних мистецтв. Театр, опера і навіть класичний балет взяли на своє озброєння засоби кіно і через це здобули нове життя.
Книги, як і раніше, були плодом індивідуальної творчості. Книгу треба перегортати по сторінці, напружувати силу уяви, щоб краще побачити й почути те, про що розповідає автор. Книгу, як і раніше, часом доводиться опускати на коліна, щоб подумати про прочитане. Як і раніше, люди перечитують найкращі сторінки, додумують несказане, заперечують, підтримують, розвивають авторову думку... Книга викликає плідний потік зустрічної творчості, вона тримає мозок і уяву в натхненному напруженні. Вона сильніше, ніж кіно, розвиває уяву і здатність до творчого аналізу, вона, як ніщо інше, розвиває розум...
Суперечка закінчилась миром. Кіно разом із своїми численними розгалуженнями мирно оселилося на полицях бібліофільмотек поруч з книгами. Кінотеатри й читацькі зали ніколи не лишались порожніми. Всесвітня конференція культури вирішила в усьому світі обмежити телевізію трьома програмами: всесвітньою, національною і місцевою — і встановила твердий максимум тривалості передач.
Телевізія перестала пожирати ту страхітливу кількість людського часу й інтелектуальної енергії, як це бувало в деяких країнах у минулому.
Яна вагалася, стоячи біля полиць. Але ні — вона була стомлена і тому обрала кіно. Заклала тоненький диск у приймальну щілину, увімкнула телевізор і сіла напроти. Екран засвітився і зник. Перед очима попливло те, що вона сьогодні вже бачила: важке листя тропічних дерев, хащі соковитої рослинності, візерунчасте листя папороті... Красива червоношкіра дівчина наблизилася до неї і, дивлячись просто в очі, сказала:
— Ти бував у сельві? Ні? А якщо й бував, то ти не міг бачити того, що ми тобі зараз покажемо. Бо це було давно-давно, коли закони сельви панували в усьому світі і коли на землі ще зустрічалися люди, які пишалися не силою своєї думки, а скальпами, знятими з інших людей...
Якби поруч сидів Артем...
Скінчився фільм, надворі вже було темно, Яна роздяглася і ковзнула під ковдру. Простягла руку, щоб вимкнути світло, коли її спинив голос Фрада:
— Заждіть хвилинку.
Він дивився з екрана. Дівчина натягла ковдру до підборіддя. Тонкий ніс господаря цього разу здався хижим. Очі не затримувалися на обличчі — ковзали вздовж тіла, і Яна щулилась, начеб Фрад міг бачити крізь ковдру.
— Ну? — сердито спитала вона.
— Я вас слухаю, — недоречно відповів він.
— Ви мене слухаєте? Ну гаразд, слухайте. Це закони вашого "суспільства" дозволяють вдиратися в кімнату до жінки, хоч би з екрана, без дозволу і попередження?
— Так, закони нашого суспільства це дозволяють. А втім, коли ви вже така цнотлива, я обіцяю вам, що спочатку буду вмикати звук, а потім зображення. Це вас задовольнить?
— Дякую й на тому...
— Ви з подругою сьогодні зробили далеку прогулянку. Ваша справа. Я хотів вас попередити, що спроби залишити острів без дозволу караються смертю. І що залишити його неможливо — він розташований на неприступному плоскогір’ї, а внизу, вздовж підніжжя, встановлено іонний захист. Все живе, що вступає до цієї невидимої зони, гине.
— Я не помилилася, ви сказали про смертну кару?
— Ви не помилилися. Я про це сказав.
— Стільки страхів, що мимоволі бере сумнів у вашій неприступності. І плоскогір’я, й іонний захист, та ще й така оригінальна кара...
— Додайте, що крім цього всього, ми оточені тропічним лісом, подолати який неможливо. Ще я вас хотів попередити, що будь-які спроби радіозв’язку з людським суспільством також караються смертю...
— Ви колекціонуєте скальпи тих, хто порушує ваші симпатичні закони? Я бачу своє майбутнє: ви прикрасите моїм скальпом свою оселю, а мене скинете з плоскогір’я.
— До того ж, такий радіозв’язок неможливий. Острів накрито іонною півсферою, яка відкидає радіохвилі будь-якої довжини...
— Але в такому разі на вас давно б надибали за допомогою найпростіших локаторів.
— Ні, наш захист лише затримує радіохвилі, що випромінюються з території острова. Зовнішні сигнали цю півсферу обтікають. Знайти нас радіозасобами неможливо.
— І ви не слухаєте радіо, не дивитесь телепередач?
— Це роблять спеціально призначені люди. Всім іншим, серед них і вам, це робити заборонено.
— Скальпи?
— В таких випадках застосовується не смертна кара, а підземні роботи. Там досить висока температура. Людина більше тижня не витримує.
— Хіба у вашому підземному господарстві немає автоматики?
— На світі не існує наукової установи чи промислового підприємства, яке б перевершило нас за рівнем автоматизації. У нас автоматизовано все. Я вже казав: ми суспільство власників. Люди творять, технічну роботу виконують машини. Робота під землею — це кара, а не необхідність.
— Багато у вас там... власників? Під землею?
— Зараз немає нікого. За всю історію острова там побувало п’ятнадцять чоловік. Їх уже немає.
Яна не відповіла.
— На добраніч, — сказав Фрад.
Дівчина загасила світло. Перед очима ще якийсь час плив світлий прямокутник з потворним обличчям у центрі. Потім це обличчя насунулося на неї, і вона побачила руді очі. Вони хтиво розглядали кожну рисочку на її лиці...
Якби ж поруч був Артем! Яна відчула себе маленькою і немічною у боротьбі, що на неї чекала...
Власне кажучи, боротьба розпочалася. Вона тривала. Позаду була прірва, за якою життя втрачало будь-який глузд і саме уривалось. Можна було йти тільки вперед. Яна повернула намистинку й прошепотіла:
— Пуебло, Пуебло, ти мене чуєш?
— Я давно чекаю! — відказав аргентинець.
Яна здригнулася. Голос Пуебло звучав так, наче він був поруч.
Розділ дванадцятий
СИВИЙ І ЧОРНИЙ
Це було щось нове. Олексій одержував задоволення, бо йшов наперекір собі. Він міряв кроками кімнату в квартирі Пуебло, де жив останніми днями, і напружено міркував, як визначити точно розташування плато злочинців.
Пригадував швидку, як блискавка, і зловтішну думку перших днів: якби Яна покохала його, Олексу, а не Артема, з нею б не сталося біди...
Він не відчував до Артема тієї теплої людської любові, що завжди оточувала вченого. Він схилявся перед могутнім талантом, майже боготворив його і шалено заздрив. А коли між ними пройшла Яна... Та що казати — довідавшись, що Артем зник, Олекса перш за все відчув зловтіху.
І от він іде наперекір самому собі, щоб врятувати їх обох. І це приносить задоволення.
Добре запам’ятав прогулянку над Дінцем. Отой вечір, коли, не маючи сили боротися з собою, схопив Яну за плечі, хотів поцілувати і умовляв піти з ним. Пам’ятав її погляд. Спочатку здивований, а потім... такий холодний і розгнівано-байдужий, що й досі мурашки по спині бігають...
Він єдиний тоді бачив, як Артем і Яна надягли на себе крила і майнули кудись у ніч. Чекав, що повернуться за півгодини, може, за годину. Та коли минуло й дві, і три, і він усе зрозумів — мало не гарчав, не качався по землі від люті й ревнощів.
Коли сталося нещастя, хотів сміятись і кричати, щоб усі почули: так їм і треба! Нехай знають!
Для врятування Яни й Артема нічого не можна зробити, поки людство не знатиме, де розташоване плато. Треба сконструювати прилад, який би показував напрямок нейтринного променя. Зрештою, це не так важко: Пуебло хороший інженер, та й він, Олекса, на щось здатний...
— Про що думаєш? — запитав Пуебло від дверей.
— Про Макса...
— Як ти міг працювати з ним і не розібрати, що це за суб’єкт!
— Я його завжди ненавидів...
— Чого ж мовчав?
— А що я мав казати?
— Справді... А він таки талановитий?
— Я цьому ніколи не вірив! — нервово заперечив Олекса і враз обірвав себе: він Макса ненавидів тільки через те, що заздрив...
— Слухай, — сказав за хвилину, — я тут думав про визначення напрямку.
— Я теж про це думаю. Поглянь сюди.
Пуебло накидав на клаптику паперу незнайому схему.
— Розумієш? Напрямок фіксований приймачем і передавачем. Нам його треба виявити... Диви, от сюди вводимо соленоїд А-18С... Так?
— А коли так?
— А опір?
— Іонна схема...
— Тоді вже отак?
— У тебе є квантові вловлювачі?
— Як нема, то будуть. Академія за три квартали.
— А може, краще без них? Ідея хороша... Ану зажди... Олексій сів до столу й заходився викреслювати нову
схему. Пуебло напружено стежив з-за його плеча.
— Коли засідання?
— Вже час їхати.
Поставала й інша проблема: розгадати характер іонного захисту, щоб знешкодити його. Олексій мав деякі міркування. Можливо, допоможе елементарна екранізація, адже автори іонної огорожі розраховували на людей, які взагалі не знатимуть про неї. А може, що складніше...
Олекса думав. Він хотів врятувати Яну й Артема.
