Між нами Всесвіт - Полонський Радій

Плаский дах разом з рослинністю виступав далеко за їх краї, щоб приховати блиск. Фасад будівлі відгородили тоненькі сріблясті шнурки, що висіли в повітрі за метр од землі.

Щось прошелестіло. Дівчата озирнулися і ледве встигли відскочити. Підкотила зелена машина. Дверцята розсунулись, і звідти вийшов старий чоловік. Худий, сивий, високий, трохи згорблений у плечах. В руках він тримав тонку поліровану палицю. Одягнутий у чорний урочистий костюм, старий справляв дивне враження неквапливою ходою, поважним поглядом, випещеним зморшкуватим обличчям. Наче він був не в джунглях, а в театрі.

Разом з ним із машини вискочив невисокий чоловічок у такому ж урочистому вбранні. Меткий, з гнучкою рухливою спиною, з отим неприродним виразом обличчя, що його весь час мав Джон Ессельсон: "Що зволите?" Випередивши старого, підскочив до сріблястої огорожі й розвів шнурки, даючи прохід.

А від дому поспішали ще двоє людей. Вони не метушились, але виявили надмірну театральну поштивість.

Старий спинився, поволі озирнувся навколо себе. Наче перевіряв, чи все на місці: будівлі, джунглі, небо... Погляд затримався на дівчатах. Зусиллям волі Яна зуміла не сховати очей.

Колись їй довелось провести кілька неприємних хвилин наодинці з лютим собакою-боксером. Той мав людський погляд — здавалось, бачив наскрізь і без слів розумів усі твої наміри. Але він був собака і ладен був щосекунди, дивлячись отими розумними вологими очима, перекусити горло.

Отак дивився цей старий. Вже потім, коли дівчата силкувалися відновити в пам’яті його риси, згадувалась тільки урочиста стареча постать та погляд темних, круглих, невизначеного кольору очей, в яких було людське розуміння і ніяких людських почуттів.

Старий підняв палицю і мало не ткнув нею в обличчя дівчат:

— Що це?

— Це, хазяїне, з корпусу Фрада, — схилився маленький чоловічок. — Новенькі.

— Перекажіть: щоб востаннє. Досить. Не час. Терпіння немає.

Старий повернувся і пішов у будинок. Чоловічок за його спиною відновив у повітрі сріблясту огорожу і разом з іншими двома пішов слідом. Двері блиснули скляними площинами: ковтнули всю групу. На дівчат більше ніхто й не глянув — ніби вони були дерева.

— Як ти гадаєш, скільки йому років? — прошепотіла Тереса.

— Мабуть, сто.

— А може, й менше. Дев’яносто.

— Або сто двадцять.

Вони довго ходили лабіринтом доріжок і доріг, поміж плескатими будиночками і тропічними заростями. Біля деяких корпусів чулося з-під землі вже знайоме гудіння. Людей зустріли тільки раз. Двері одного з будинків були розчинені, і в них стояли чоловік і дві молоді жінки. Чоловік глянув на дівчат з цікавістю, жінки — з незрозумілим виразом заздрості, співчуття і байдужості.

Яна несподівано для себе самої запитала:

— Послухайте, чому ніде не видно людей?

Чоловік знизав плечима:

— Навіщо вам люди?

Одна з жінок, з побоюванням озирнувшись, швидко спитала:

— Ви тут давно?

Друга відвернулась. Яна не встигла відповісти, як усі троє, почувши щось у глибині, відступили, і двері зімкнулися.

— Вони наче бояться... — мовила Тереса.

— Дуже ймовірно. Сестричко, а якщо ми з тобою покинемо рафіновані доріжки, а підемо собі в гущавину...

— І що?

— Подивимось, чи можна звідси вийти.

Знайшли ледве помітну стежечку, що починалась від алеї. Завернули. За кілька хвилин густе зелене склепіння зімкнулося вгорі. На землі панували зеленкуваті сутінки. Щодалі густішою ставала рослинність. Чудернацькі мохи, папороті, часом схожі на невеликі пальмові гаї, насувалися на стежку. Стовбури дерев у сутінках здавалися синюватими. Ліани, як велетенське павутиння, обплутали ліс, звисали згори.

Глуха тиша гнітила. Тереса часто озиралась.

Яна силкувалася знайти ознаки якоїсь основної породи, та всі дерева були різні. Стовбури понад метр завтовшки темними велетнями зводилися далеко вгору, а там спліталися між собою густим гіллям, що й не розібрати було, де яка крона. Важке листя висіло нерухомо, як відлите.

— Оце джунглі... — прошепотіла Яна.

Тереса не відповіла. Вона тихо крокувала за подругою і насторожено позирала навкруги.

— А де ж їхня фауна? — тихо спитала Яна.

Тереса мовчала.

Дівчата поринали все глибше. Хаща обабіч стежки стала зовсім непролазною. Плетиво ліан і стебел, що нагадували удавів або кінцівки неможливих страховиськ з незліченними суглобами чи перекручені потворні довжелезні пальці, все густіші папороті й мохи щільно виповнили ліс. Темна стрічка стежечки ледве проглядалася на два кроки вперед.

Яна підняла над головою руки, голосно заплескала в долоні і закричала:

— Ей ви, джунглі, нам не страшно!..

В ту ж мить хаща відповіла страхітливим галасом. Схожі на людські, крики розтяли повітря; заворушилося, затремтіло листя; почувся диявольський вереск, сміх, ґвалт... Дівчата з жахом вхопились одна за одну. А щось страшне, шипляче, велике кинулося згори на них, але не зачепило й промайнуло над головами.

Коли воно віддалилося, Яна розгледіла, що то була зграя строкатих сполоханих пташок. Десь попереду по гіллю пробігло кілька невеликих мавп з довгими кінцівками й хвостами. Здаля вони скидалися на чорних павуків. Яна отямилася:

— Тересо, нічого страшного! Це мавпи і папуги, от і все. Вони налякалися!..

Тереса кивнула головою. Вуста тремтіли.

Небавом хаща вгамувалась, і знову у сельві залягла тиша.

Стежечка крутилась і крутилась поміж рослинами, та ось попереду з’явилися рідкі просвіти, і несподівано дівчата вийшли на узлісся.

Ліс підступав до самого краю скелястої ущелини. Його довгі зелені щупальця звішувалися через край і повзли униз, туди, де безладно здіймалися кам’яні уламки. Вгорі виднілась ламана доріжка ясного неба. Дівчата примружилися від світла.

— Боюсь, що звідси вийти не можна, — зітхнула Яна.

Тереса жахнулася:

— Вийти? Ти хотіла, щоб ми з тобою удвох звідси втекли? Пішки? Яно, це ж сельва!..

— Так... Але ж ця стежечка кудись вела. Де вона є?

Дівчата роздивлялися навколо себе і знову вгледіли темну доріжку поміж папоротями. Вона повзла понад краєм ущелини.

— Ходімо далі, Тересо.

— Як хочеш...

Обійшли ущелину. Яна спинилась:

— Поглянь на каміння!

Звідси стало видно, що ущелина завалена не уламками скель, а величезними кубами з нерівними оплавленими гранями. Дівчата постояли мовчки, розглядаючи циклопічні кам’яні цеглини.

— Це зробили люди? — Тереса здивовано зирнула на подругу.

— Хіба ти не бачиш...

Це було схоже на виїмки при проходженні глибинних шарів земної кори. Якось Яна була з батьком на будівництві геоелектростанції, яка перетворювала на електрику тепло надр. Будівельники виймали з глибини величезні гранітні чи базальтові брили з оплавленими краями. То квантові генератори своїми променями, як гарячий ніж масло, краяли підземні мури, аж поки не дійшли до потрібної глибини.

— Це зробив... "науковий центр", — сказала Яна. — Вони залізли глибоко в землю. Може, сховали там свої лабораторії і цехи...

— Ми ж чули, як дрижить земля.

Стежка звернула в гущавину, повела дівчат лісом і десь за півгодини знову вивела на край прірви. Та це вже була не ущелина.

Тереса зойкнула, Яна відсахнулась. Далеко внизу буяв тропічний ліс. Знайомим зеленим океаном він простирався за видноколо. Яна обережно глянула вниз. Прірва дихала вологим теплом. Дівчина відчула, що обличчя вкрилося дрібними краплинками. Витерла чоло й щоки хусткою.

Тереса відступила від прірви і майже сховалася між високими папоротями. Очі її бродили десь по зелених хвилях.

— Зажди трохи, сестричко, — мовила Яна.

Сіла на землю і, нахилившись, зазирнула через край. Униз повзли зелені пагони, геть укриваючи сірий камінь, нижче вони висіли в повітрі довгою зеленою вовною. Під ними — блакитний серпанок, а ще нижче, — за сто п’ятдесят або й двісті метрів, — сельва, чи не густіша за ту, що нею допіру йшли дівчата... Зліва прірва звисала над лісом величезними скелями, справа — прямовисною кам’яною стіною, в якій тропічні зливи виточили вузькі щілини.

— Не впади, сестричко... — шепотіла Тереса.

Стежка розбилася на дві ледве помітні доріжки, що розбігалися в обидва боки понад прірвою.

— Загублений світ... — мовила Тереса. — Ти пам’ятаєш Конан-Дойля?

Яна підвелась:

— Гадаєш, це ізольоване плоскогір’я?

— О... їм потрібна неприступна місцевість.

— Щоб ніде не було хоч якого спуску?

— Якщо й був... Його зробили неприступним.

— А як не догледіли?..

— Що ж далі? Загинути в сельві?..

— Ти забула про наше радіо. Ми б домовились, що нас неподалік чекатиме вертоліт. Пуебло, Олексій, люди...

— Ще й брат потрапить сюди...

— Ти вважаєш, що нас подарують? Покинуть у цій хащі? Та коли треба буде, в цю справу втрутиться все людство!

— О, справді!.. Навіщо ж ми лазимо по хащах? Ти коли розмовлятимеш з братом?

— Сьогодні ввечері. — Подумавши, додала: — І ти з ним поговориш.

— Я... я не зумію... Я боятимусь. Якщо Фрад довідається...

Волога густішала, повітря важчало. Не так яскраво світило сонце, небо полиняло. Дівчата, поспішаючи назад, раз у раз витирали хустками обличчя, з яких котилися струмочки.

— Як у парні... — зауважила Яна.

— Я ніколи не була у парні.

— А мене якось подруга запросила до лазні... Там жахливо. Спека, і нічим дихати. Гаряча пара зовсім знесилює... Є люди, яким це подобається. Сидять, луплять один одного віниками...

Тереса промовчала. Їй не вистачало сили говорити. Яна йшла перша, і Тереса ледве встигала за нею. Гаряча волога пронизувала ліс, і часом здавалось, що тут зовсім немає кисню — тільки випари божевільно буйної рослинності.

Тиша повзла, клубочилась за ними в нагрітому тумані.

Страх додавав нової сили. Збиралася тропічна злива. А тоді... В уяві виникали химерні картини: як падає суцільна стіна води, як вири підхоплюють обох дівчат і несуть — може, туди, до ущелини, закиданої гранітними брилами...

Коли наблизились до узлісся, дихати стало легше, розсіявся теплий туман, тільки в хащі стало ще темніше... А коли, зраділі, захекані, вибігли на пластикову доріжку, низько над лісом звисли хмари.

Дівчата встигли вскочити в свій будинок. І тоді почався потоп. Спочатку товсті джгути води густо пронизали все повітря, потім вони злилися між собою... За вікном салону на доріжці кипіла ріка. Вода піднялася до підвіконь.

Зовсім знесилені й спустошені дівчата тільки тепер помітили, що давно минув час обіду й незабаром настане вечір...