Між нами Всесвіт - Полонський Радій

Ось у чім річ. Той, хто сюди потрапляє, залишається тут...

— Назавжди?

— Боюся, що так. Принаймні на невизначено довгий час.

— Навіщо?

— Про це спитайте в хазяїна.

— У кого??

— В хазяїна. Я розумію, ви не звикли...

— Хто ж наш хазяїн?

— Найбільший наш хазяїн навряд чи знає про ваше існування. А найближчий — Фрад. Ви з ним знайомі.

— Ви хотіли сказати — господар оселі?

— Я, пробачте, міс, хотів сказати — наш хазяїн.

— Он як... А ви в нього служите?

— Що зробиш!

— Отже, ви — слуга?

— Схоже на те, міс.

— Послухайте. — Яна допитливо глянула в кругленькі Джонові очиці. — Тут що — театр?

— Міс Яно! Це не театр. — Джон витримав її погляд. — Це правда.

— Так навіщо ж?

— Вибачте мені, дорогі міс... Боюся, що ви не підготовлені до прямої відповіді на це запитання. Згодом вам відповість Фрад.

Тінь пробігла обличчям Ессельсона. Дуже коротка, миттєва тінь, — і знову кругла фізіономія випромінювала безхмарне задоволення собою, апетитом міс і життям. Але в оту коротку мить війнуло на дівчину холодним відчаєм, скорботою і, здається, глибоко затамованою зненавистю...

— Я трохи перебільшив щодо фауни нашого плато, — бадьоро базікав Джон. — Ви, боюся, не зустрінете жодного боа і жодного тапіра, хіба що мавп та папуг... А слонів, міс Тересо, — лисий уклонився аргентинці, — у сельві не буває.

— А осли?

Джон підхопився з стільця і розшаркався:

— Завжди до ваших послуг, прекрасні міс!

Тереса розсміялась. Яна опустила очі. Неприємно було дивитись, як блазнює немолода людина — "театральний слуга".

Зайшов Макс. Привітався до дівчат (вони не відповіли), мимохідь глянув на Джона, кинув:

— Лиса мавпо, геть! Джон слухняно вийшов.

— У вас так розмовляють з людьми?

Макс здивувався:

— Це людина?

Сів біля Тереси, легенько обійняв за плечі:

— Як спалося?

— Дякую, прекрасно. — Тереса труснула плечем.

Макс руки не прибрав,

— Ви б не хотіли оглянути місцевість?

— Хотіли б. — Тереса сильніше труснула плечем.

Макс однаково руки не прибрав.

— Тоді підемо відразу. Нехай нас пробачить Яна...

— Що? — Тереса підвелася. Макс насупився і лишився сидіти на стільці. — Ви гадаєте, що я піду не з Яною, а з вами?

— Погодьтеся, що це була б більш природна пара.

— З вами? Пробачте, у парі? — Тереса презирливо засміялася.

Яна дивилась у вікно.

— Сядьте, я вас прошу, — наполегливо сказав Макс і спіймав Тересу за руку. — Вам не личить все це. Їй, — він кивнув на Яну, — інша річ... А вам, дівчині, в котрій хвилююча жіночність говорить кожною рисочкою, кожним рухом, кожним словом...

Тереса зарожевілась від задоволення, та руку відняла:

— Я б вас просила не звертатися до мене з такими пропозиціями.

— Я однаково буду до вас звертатися з такими пропозиціями, — мовив Макс. — Знати вас і залишитись байдужим міг би... може, лисий Ессельсон, чи, як його дотепно назвала Яна, "людина".

У дверях з’явився Фрад. Пильно глянув на Макса, обмацав очима дівчат. Яна зіщулилася від того погляду, Тереса зашарілась густіше.

— Доброго ранку. Ви вже снідали?

Дівчата не відповіли. Тонкі губи Фрада стислися, очі відбили щось середнє між насмішкою і поблажливістю.

— Сідайте, — кинула Яна сухо.

Фрад вклонився і сів. Худе обличчя стало серйозним, погляд уважним, і в очах блимнули руді іскри.

— Чи буде серйозна розмова хоч сьогодні? — запитала Яна.

— Я вас слухаю.

— Треба повторити запитання?

— Повторіть, прошу.

— Перше. Де Артем Соболь?

— Я вам цілком серйозно кажу, що він живий і здоровий, далеко звідси.

— Я не питала, чи він далеко, я питала: де?

Фрада здивував упевнений і вимогливий тон.

— Коли це вас задовольнить, прошу: він у сельві, але у віддаленій оселі.

— Що він там робить?

— Працює.

— Точніше.

— Продовжує ту роботу, що покинув удома.

Ці відповіді нічогісінько не пояснювали.

— Він знає, що я тут?

— Ні.

— Де ми? Навіщо ми тут? Коли ми повернемось додому? Коли я зможу побачити Соболя?

— Ви б хотіли його побачити?

— Він мене — теж.

— Злива запитань. Спробую відповісти. Ви у найбільшому науковому центрі сучасності. Тут працюють учені, лабораторії, великі цехи, електричні станції. Чому ми ізолювали себе від людства? Бачите, — посміхнувся Фрад, — я сам допомагаю вам ставити запитання. Тому, що наше суспільство більш досконале, ніж людське. І тому, що людство ще не дозріло володіти тими таємницями, які відкрилися нам. Навіщо ви тут? На це я вам зараз не відповім, бо не хочу брехати. Обіцяю твердо: згодом дізнаєтесь.

— Я їм на це вже відповідав, — розсипав Макс презирливий смішок. — Вони мені, мабуть, не повірили.

Фрад пропустив репліку повз вуха.

— Коли ви зможете побачити Артема Соболя? Спочатку дозвольте запитати у вас: а навіщо вам його бачити?

Яна здивовано підвела брови:

— Це... мій чоловік!

— Ви не прожили з ним жодного дня, — знову втрутився Макс. — Який же він вам чоловік?

Яна не хотіла помічати присутності цієї людини. Але Фрад глянув на нього і схвально кивнув головою:

— Справді, який же він вам чоловік... Ви ж хотіли серйозної розмови.

Навіть не знайшлася, як відповісти на зухвалість. Фрад продовжував:

— Я не думаю, щоб ви його побачили найближчим часом. Прошу вас: викиньте з голови цю думку і не повертайтеся до цього питання.

— Але вам його зададуть інші.

— Наприклад?

— Люди.

— Точніше.

— Людство.

— А-а... Я чекатиму на це запитання. Або, може, дам на нього відповідь раніше, ніж його почую. Далі. Вас цікавить, чи скоро ви повернетесь додому. А чому б вам не вважати цю оселю своїм домом? Погодьтеся, що тут дуже затишно й зручно.

— Оце ви називаєте серйозною розмовою?

— Цілком. Підкреслюю: цілком. Принаймні наш сухопутний острів науки ви залишите ніяк не раніше, ніж через півроку.

— Це треба розуміти так, що ми... полонянки?

— Ви цілком вільні, у нас ніхто ніколи не посміє посягнути на свободу особи. Робіть, що хочете, йдіть, куди вам заманеться, живіть, як тільки вам підкаже фантазія. До речі, за це ніхто не вимагатиме з вас роботи. Але все, звичайно, в межах острова. Залишати його заборонено нашими законами. Та це й неможливо.

— У вас тут є закони? Вони для нас обов’язкові?

— Оскільки ви тут.

— Хіба ми хотіли тут опинитись? Маємо більше підстав вимагати, щоб ви жили за нормами нашого життя. Вони прийняті людством.

— Мене найменше цікавлять норми, прийняті людством.

Яна здивувалася, Тереса відсунулась від Макса.

— Ми — люди, — промовила Яна.

— Ви їсте мою їжу, користуєтесь моїм домом.

— Вашу їжу? Вашим домом? Як це розуміти?

— На вас сьогодні не ті сукні, що були вчора, — сказав Фрад. Він весь час розмовляв з Яною, на Тересу лише зрідка поглядав. — Де ви їх узяли?

— У шафі.

— Ви їх привезли з собою?

— Ні.

— То це мій одяг?

— Ваш? — Яна розсміялась. — Ви носите жіночі сукні?

Тереса з цікавістю стежила, як Фрад викрутиться з смішного становища.

— То чий же це, на вашу думку, одяг? — поцікавився той.

— Мій і Тересин.

Тонкі губи ворухнулись:

— Я б хотів зрозуміти, що ви вважаєте своїм, а що — чужим.

— Моє — це... моє. А чуже — чуже.

— То чия ж сукня на вас?

— Моє.

— А де ви його взяли?

— Ви знаєте казку про білого бичка?

— Ні, не знаю.

— Хіба ці сукні належали якійсь жінці? Вони нові, вони висіли в кімнаті, яку мені запропонували.

— Хто?

І ще раз встряв Макс:

— Вони вважають чужим те, чим користуються не вони, а хтось інший. Поки на машині горить вогник "зайнято", вона — чужа, а коли цього вогника немає, вона буде належати тому, хто її візьме. Чужа їжа — в чужій тарілці, а їжа взагалі — належить усім. Нова сукня стає їхною, коли вони її хоч раз надягнуть.

— Я тебе не просив пояснювати, — обірвав Фрад. — Мене не цікавить, як ставляться до речей там. Я хочу, щоб наші гості зрозуміли безглуздість своїх претензій.

— А сукні все ж таки ваші? — єхидно спитала Яна.

— Вони не мої у вашому розумінні, але вони — моя власність.

— Знов за рибу гроші... Ви їх зробили? Їх носить хтось із ваших близьких? Чи вони є вашою власністю в тому розумінні, коли все, що є на світі, належало окремим особам?

— Я радий, що ви починаєте мене розуміти. Ви потрапили до безкласового суспільства власників.

Яна не сподівалась на таку відповідь.

— Це справді? Чисте безглуздя. Зайдіть у будь-яку крамницю, вибирайте яке завгодно вбрання. Одягайте й носіть.

— Тут немає крамниць.

Тереса зацікавлено роздивлялася Фрада: їй хотілося зрозуміти. Макс похмуро дивився перед собою на стіл.

— Слухайте, у вас тут є хімічне виробництво? І зернове господарство? І тваринницький комбінат? — тихо спитала Яна.

Фрад зрозумів недомовлене: і їжу, і одяг, і все, що було потрібно в побуті тутешнього "суспільства", виробляло людство... І людство не знало, що частина його виробів споживається у сельві.

— Не будемо продовжувати дискусію. Засвоєння нового ставлення до життя — справа часу. Підемо, Максе.

— Я хотів показати дівчатам плато.

— Обійдуться без тебе.

Розсерджений Макс підвівся й мовчки вийшов слідом за Фрадом.

— Тересо, а цей тип щойно зазнав поразки. Він утік.

— Ти гадаєш?

— Хіба ти не зрозуміла?

— Можливо...

Дівчата вийшли з будинку і пішли навмання — довгою покрученою алеєю, залитою твердим пластиком. За кілька кроків юрба дерев заступила зелений дім. Стовбури вздовж алеї були ретельно очищені від ліан та епіфітів, і тому високо над головами крізь густе листя проглядало небо.

— А ми зуміємо повернутися? — спитала Тереса.

— Не знаю.

Алея зробила кілька петель, і дівчата опинилися перед довгим зеленим будинком.

— Ми прийшли назад!

Розгублено перезирнулись. Тереса прошепотіла:

— Зачарована країна...

А потім розгледіли, що принаймні половина цієї будівлі була без вікон. А земля поблизу тремтіла в лихоманці.

— Це, мабуть, одна з лабораторій чи виробничий цех...

Обійшли довгу будівлю і опинились на просторій галявині. Висока трава випаровувала вологу. Де-не-де полум’яніли незнайомі квіти. Повітря було м’яке, мов вата. Сонце обливало зелену ковдру золотом.

А по той бік галявини крізь рідкі стовбури виднілася група споруд. До них бігла широка дорога, що виливалась із гущавини.

Дівчата підійшли ближче і, здивовані, спинились. Ліс звівся на другий поверх. Одноповерхові корпуси мали той самий малахітовий колір, а на їх пласких дахах підіймалася рослинність. Високі чагарники, поодинокі дерева, обплетені ліанами, квіти і навіть невеличкі скелі... Справді, помітити щось із повітря неможливо.

Хто, як і навіщо все це побудував? Другий день полону не наблизив відповіді.

Найменший будинок — а таки чималенький, метрів двадцять п’ять завдовжки — мав скляні непрозорі стіни.