Долина жаху - Артур Конан Дойль

- Хай вам біс, у вас добре підвішений язик! - вигукнув хазяїн пивниці, не певний, чи новий відвідувач жартує, чи справді захоплений ним.- То, виходить, я вам до вподоби?

- Звичайно,- сказав Мак-Мердо.

- І вам порадили завітати до мене?

- Так.

- Хто саме?

- Брат Скенлен з триста сорок першої верміської ложі. А тепер я вип’ю за ваше здоров’я, раднику, і за наше знайомство.- Він підніс до вуст налиту склянку й, п’ючи з неї, промовисто відставив мізинець.

Мак-Ґінті, що пильно стежив за ним, звів густі чорні брови.

- Он як? - мовив він.- Доведеться ближче познайомитися з вами, містере...

- Мак-Мердо.

- Еге ж, ближче, містере Мак-Мердо, але в наших краях не вірять словам. Ходімо на хвилину зі мною - сюди, за стойку.

Там була маленька кімнатка, заставлена бочками. Мак-Ґінті обережно зачинив двері, сів на одну з бочок, замислено запалив сигару і неспокійно поглянув на свого нового знайомого. Хвилини зо дві вони сиділи мовчки. Мак-Мердо незворушно витримав ці оглядини: одну руку він засунув у кишеню піджака, другою крутив свої темні вуса. Раптом Мак-Ґінті витяг величезний револьвер.

- Послухайте-но, жартівнику,- сказав він.- Якщо я побачу, що ви задумали гратися з нами, то ваша гра триватиме недовго.

- Дивне привітання,- зухвало відповів Мак-Мердо.- Надто для майстра масонської ложі, що розмовляє з приїжджим братом.

- Оце ви й повинні довести,- відказав Мак-Ґінті.- Сам Господь вам не допоможе, якщо ви злукавите! Де вас було посвячено?

- У двадцять дев’ятій ложі в Чикаго.

- Коли?

- Двадцять четвертого липня 1872 року.

- Хто був майстром?

- Джеймс Г. Скотт.

- Хто управитель вашої округи?

- Бартолом’ю Вільсон.

- Так! Відповідаєте ви впевнено. Що ж ви тут робите?

- Працюю, як і ви, але трохи менше за вас.

- Ви швидко беретеся до справи?

- Ті, що знали мене, вважали саме так.

- То, може, ми випробуємо вас раніше, ніж ви гадаєте. Ви чули що-небудь про тутешню ложу?

- Чув, що до неї беруть лише справжніх братів.

- Ваша правда, містере Мак-Мердо. Чому ви покинули Чикаго?

- Не скажу!

Мак-Ґінті вирячив очі. Він не звик до таких відповідей, і ці слова його вразили.

- Чому ви не хочете сказати цього мені?

- Бо брат не може брехати братові.

- Тобто правда така, що про неї не слід говорити?

- Якщо хочете, то так.

- Послухайте-но, містере. Тоді не сподівайтеся, що я, як майстер, візьму до ложі людину, яка не може відповідати за своє минуле.

Мак-Мердо збентежився. Він дістав з кишені пожмакану газетну вирізку.

- Правду кажете, раднику,- лагідно мовив він.- Прошу у вас вибачення. Я сказав це, не подумавши. Я знаю, що сміливо можу віддати себе до ваших рук. Прочитайте цю вирізку.

Мак-Ґінті перебіг очима повідомлення про вбивство Джонаса Пінто в пивниці «Озеро» на Маркет-стріт у Чикаго першого дня нового 1874 року.

- Ваша робота? - спитав він, повертаючи папірець.

Мак-Мердо кивнув.

- Чому ви його застрелили?

- Я, бачте, допомагав дядькові Сему клепати долари. Може, мої грошенята й не були такої чистої проби, як його, проте дуже скидались на них, та й дешевші були. Цей Пінто кидав їх...

- Що робив?

- Пускав ці долари в обіг. Але якось надумав донести на мене. І, напевно, доніс би. Я не став чекати. Вбив його і подався сюди, на копальні.

- Чому саме на копальні?

- Бо читав у газетах, що тутешній люд не дуже розбірливий.

Мак-Ґінті засміявся:

- То ви спершу були фальшивомонетником, потім - убивцею й вирішили, що в цих краях вас охоче приймуть?

- Нібито й так,- відповів Мак-Мердо.

- Ви, мабуть, далеко підете. Скажіть-но, а ви ще й досі вмієте робити ці долари?

Мак-Мердо дістав з кишені півдюжини монет.

- Вони вийшли не з філадельфійського двору,- зауважив він.

- Невже! - Мак-Ґінті величезною волохатою, як у мавпи, лапою підніс їх до світла.- Не бачу ніякої різниці. Хай вам біс, та ви можете стати корисним братом! Нерви у вас міцні, друже Мак-Мердо,- ви навіть не моргнули, коли я витяг оцей револьвер.

- Але ж не я був у небезпеці.

- А хто ж?

- Ви, раднику.- З кишені свого піджака Мак-Мердо дістав револьвер зі зведеним курком.- Увесь цей час я ціливсь у вас. І мій постріл, гадаю, випередив би ваш.

- Хай вам біс! - Мак-Ґінті від гніву почервонів, але тут же вибухнув реготом.- Давно мені не доводилось зустрічати такого шибайголову. Я певен, що ложа пишатиметься вами... А це що за дідько? Чого ви хочете? Невже я не можу п’ять хвилин поговорити сам на сам з джентльменом, щоб сюди не вдерся хтось інший?

Увійшов зніяковілий служник:

- Даруйте, раднику, тут Тед Болдвін. Хоче негайно побачити вас.

Звістка ця була ні до чого - з-за його плеча визирало розлючене обличчя самого Болдвіна. Він виштовхав служника з кімнати й зачинив за собою двері.

- Отже,- промовив Болдвін, люто позираючи на Мак-Мердо,- ви прийшли сюди першим, чи не так?

- Я хочу сказати вам, раднику, кілька слів про цього чоловіка.

- То скажіть їх тут, при мені! - вигукнув Мак-Мердо.

- Я скажу їх, де й коли схочу.

- Тихше, тихше! - мовив Мак-Ґінті, підводячися з бочки.- Це нікуди не годиться. До нас прийшов новий брат, Болдвіне, й ми не повинні так люто вітати його. Потисніть йому руку, й квит!

- Ніколи! - скрикнув Болдвін.

- Я готовий побитися з ним, коли він думає, що я скривдив його,- сказав Мак-Мердо.- Я битимуся з ним навкулачки, а якщо це не вдовольнить його, то будь-яким іншим чином - як він схоче. Розсудіть нас самі, раднику, як личить майстрові.

- То через що ви посварилися?

- Через дівчину.

- Вона має право вибору.

- Невже? - здивувався Болдвін.

- Між двома братами ложі - має,-