Долина жаху - Артур Конан Дойль

- Докази? Хіба вам мало п’ятдесяти вбивств? Чи чули ви про Мілмана, Ван-Шорста, родину Ніколсонів, старого містера Гайма, молодого Біллі Джеймса та інших? Докази! Хіба є в долині хоч один чоловік чи жінка, що не мали б доказів?

- Послухайте-но! - роздратовано відказав Мак-Мердо.- Візьміть свої слова назад. Ви повинні зробити це до того, як я вийду з кімнати. Уявіть себе на моєму місці. Ось я - чужинець, який належить до товариства, що має славу цілком безневинного. Ви знайдете його ложі по всіх штатах, і всюди воно безневинне. А тепер, коли я хочу прилучитись до нього тут, ви кажете мені, що це банда вбивць, яких тут прозивають Чистіями. Я чекаю від вас або вибачення, або пояснення, містере Шефтере.

- Я кажу вам лише те, що відомо всім, містере. Начальники в ордені ті самі, що в банді. Якщо ви пристанете до одних, то неодмінно потрапите до інших. Ви побачите це дуже скоро.

- Це звичайнісінькі плітки! Мені потрібні докази! - вигукнув Мак-Мердо.

- Якщо ви поживете в нас довше, то дістанете докази. Але я забув, що ви теж один з них. Невдовзі ви станете таким самим, як вони. Тож шукайте собі іншого помешкання, містере. Я не можу тримати вас тут. Досить з мене й того, що залицяється до Етті,- його ми не сміємо вигнати. А вже серед своїх наймачів я їх не терпітиму. Наступної ночі ви спатимете вже не під моїм дахом!

Отже, Мак-Мердо втрачав не тільки затишне помешкання, а й змогу бачити дівчину, в яку він закохався. Він знайшов її на самоті у вітальні й поділився своєю тривогою.

- Я б не дуже сумував, якби йшлося лише про кімнати.- сказав він.- Хоч я знайомий з вами лише тиждень, але жити без вас уже не можу.

- Тихше, містере Мак-Мердо, тихше! - відповіла дівчина.- Адже я казала вам, що ви спізнились, чи не так? На дорозі у вас стоїть інший; щоправда, я не дала йому слова, що поберуся з ним, але й не можу пообіцяти цього нікому іншому.

- А якби я опинився тут раніше за нього, Етті? Чи мав би я тоді надію?

Дівчина затулила обличчя руками.

- Небом присягаюсь, я хотіла б, щоб ви були першим! - схлипнула вона.

Мак-Мердо став перед нею на коліна.

- Заради Бога, Етті, зробіть це! - вигукнув він.- Невже цей інший зруйнує ваше й моє життя? Послухайте своє серце: воно правдивіше за ті слова, коли ви самі не знаєте, що кажете.

Він стиснув її білу руку своїми дужими, засмаглими долонями.

- Скажіть, що ви будете моєю, і ми разом знайдемо своє щастя.

- Але не тут!

- Ні, тут.

- Ні, ні, Джеку! - Вона відчула, як його руки обіймають її.- Тут залишатися нам не можна. Заберіть мене звідси!

На мить на обличчі Мак-Мердо промайнула тінь вагання, але воно одразу скам’яніло.

- Ні, саме тут,- відмовив він.- Я боротимусь за вас, Етті, проти всіх на світі,- тут, де ми є!

- А чому б нам не виїхати разом?

- Ні, Етті. Я не можу звідси виїхати.

- Чому ж?

- Я ніколи не зможу дивитись людям у вічі, коли знатиму, що мене звідкілясь вигнали. І до того ж, чого нам боятись? Хіба ми не вільні люди у вільній країні? Якщо ти кохаєш мене, а я тебе, хто насмілиться стати між нами?

- Ви не знаєте, Джеку. Ви прожили тут надто мало. Ви не знаєте цього Болдвіна. Не знаєте Мак-Ґінті та його Чистіїв.

- Так, не знаю їх, але не боюсь їх і не вірю в них! - відповів Мак-Мердо.- Мені доводилося жити серед дуже непевного люду, люба моя, і я ніколи нічого не боявся,- навпаки, мене починали боятись, Етті. Це божевілля - боятись їх! Якщо вони, як каже ваш батько, скоїли в цій долині не одне вбивство і якщо всі знають їхні імена, то чому їх досі не віддали до суду? Скажіть мені, Етті!

- Бо ніхто не наважиться виступити проти них свідками. Жоден такий свідок не проживе й місяця. До того ж серед них завжди знайдеться той, хто присягатиметься, що звинувачений під час убивства був далеко від місця злочину. Ви повинні були читати про це, Джеку. Усі газети Сполучених Штатів писали про них.

- Так, це правда, я дещо читав про них, але вважав, що то вигадки. Може, ці люди мають підставу так діяти. Може, їх переслідують і вони не можуть захистити себе по-іншому.

- О, Джеку, не кажіть так! Це те саме, що каже він... отой ваш суперник!

- Болдвін? То він каже те саме?

- Так, і через те я ненавиджу його. О, Джеку, тепер я можу сказати вам правду. Я всім своїм серцем ненавиджу його - і водночас боюся. Боюся за себе, а надто - за батька. Якби я сказала Болдвіну правду, на нас звалилася б страшна біда. Ось чому я приймала його залицяння. То був наш єдиний порятунок. Якби ви змогли втекти зі мною, Джеку! Ми б узяли з собою батька й зажили десь далеко від цих лихих людей...

На обличчі Мак-Мердо знову промайнула тінь вагання, й воно знову скам’яніло.

- Нічого страшного не станеться ні з вами, Етті, ні з вашим батьком. А щодо іншого, то настане час, коли ви все зрозумієте...

- Ні, ні, Джеку! Я завжди довірятиму вам.

Мак-Мердо гірко засміявся:

- О Боже, як мало ви про мене знаєте! Ви з вашою невинною душею, люба, навіть не уявляєте, що зі мною коїться... Овва, а це що за гість?

Двері раптом відчинились, і до кімнати зухвало, по-хазяйському, ступив якийсь молодик. То був вродливий чоловік, такого ж віку й статури, як Мак-Мердо. З-під чорного фетрового капелюха, який він не потурбувався зняти, дивилося обличчя красеня з лютими, владними очима та горбуватим орлиним носом; ці очі люто вп’ялися в пару, що сиділа коло грубки.

Етті злякано підхопилася.

- Я рада бачити вас, містере Болдвіне,- сказала вона.- Заходьте й сідайте.

Взявшися в боки, Болдвін глянув на