Долина жаху - Артур Конан Дойль
Але часом знову й знову, як і тоді, в залізничному вагоні, ним опановував раптовий шалений гнів, що змушував інших ставитись до нього з повагою й навіть із побоюванням. Він не приховував своєї ненависті до закону та його охоронців, чим приваблював одних і тривожив інших своїх товаришів.
Мак-Мердо був щиро захоплений дочкою господаря, що підкорила його серце з тієї хвилини, коли він уперше побачив її красу. Він не таївся зі своїм почуттям: уже другого дня він признався, що кохає її, й відтоді повторював те саме щодня, нітрохи не зважаючи на її відповіді, які мали позбавити його надії.
- У вас є хтось інший? - запитував він.- Тим гірше для нього! Нехай стережеться! Я не хочу через когось іншого руйнувати своє щастя! Кажіть «ні» скільки хочете, Етті, але настане день, коли ви скажете «так», і я досить молодий, щоб дочекатися цього.
Він був небезпечним залицяльником - зі своїм балакучим ірландським язиком та милою, лагідною вдачею, яка випромінювала те таємниче сяйво, що спочатку збуджує в жінки цікавість, а потім - кохання. Він розповідав про чудові долини графства Монаган, звідки приїхав, про далекий чарівний острів з його невеликими пагорбами та зеленими луками, які здавалися ще чарівнішими з цієї похмурої, засніженої місцини.
Потім Мак-Мердо розповідав про життя в північних містах, у Детройті, про лісові табори в Мічигані і нарешті - про Чикаго, де працював на заводі. Він натякав на щось романтичне, на якісь давні події, що сталися з ним у тому великому місті,- такі дивні й таємничі, що сказати, що саме то було, він не міг. Із жалем згадував, що змушений був обірвати давні знайомства, швидко виїхати й закінчити свої мандри в цій сумній долині. Етті слухала його; її темні очі повнилися жалем та співчуттям - ці два почуття так швидко й так природно переростають у кохання.
* * *
Мак-Мердо дістав тимчасову посаду в конторі - він був освіченою людиною. Ця робота забирала в нього більшу частину дня, тож він ніяк не знаходив нагоди відрекомендуватися голові тутешньої масонської ложі. Однак незабаром йому нагадали про це. Якось увечері його відвідав Майк Скенлен - колишній його попутник. Скенлен - низенький, гостровидий, нервовий чоловічок із чорними очима - був, здавалося, радий побачитись з ним. Випивши дві склянки віскі, він пояснив мету своїх відвідин.
- Я запам’ятав вашу адресу, Мак-Мердо,- сказав він,- і наважився провідати вас. Мені дивно, що ви досі не побували в майстра. Чому ви не зайшли до Мак-Ґінті?
- Я шукав роботу. Мав свій клопіт.
- Вам усе одно треба знайти час, щоб завітати до нього. О Боже! Ви просто дурень, що не побували в майстра першого ж дня, коли приїхали! Якщо ви скривдите його... ні, ні, годі!
Мак-Мердо здивовано всміхнувся.
- Я був членом ложі понад два роки, Скенлене, але ніколи не чув про такі суворі правила.
- Може, в Чикаго їх і немає.
- Але ж тут те саме товариство.
- Справді?
Скенлен довгим, уважним поглядом озирнув Мак-Мердо. В його очах промайнула тривога.
- Хіба ні?
- Через місяць ви скажете це мені самі. Я чув, що після того, як я вийшов з вагона, ви мали розмову з полісменами.
- Звідки ви це знаєте?
- О, в нас про все дізнаються швидко - і про добре, і про лихе.
- Так, я справді сказав цим псюрам, що про них думаю.
- Їй-бо, ви припадете Мак-Ґінті до серця!
- Хіба він теж ненавидить поліцію?
Скенлен вибухнув сміхом.
- Підіть і побачтеся з ним, друже,- сказав він нарешті.- Але стережіться, щоб разом з поліцією він не зненавидів і вас! Тож послухайте дружньої поради і негайно йдіть до нього!
* * *
Випало так, що того самого вечора Мак-Мердо мав іншу, ще настійливішу розмову, яка звернула його думки в цьому напрямку. Чи добрий німець помітив увагу, яку виявляв його наймач до Етті, чи просто його залицяння стали надто вже настирливими,- хай як там було, але господар покликав молодика до своєї кімнати й почав розмову навпростець.
- Мені здається, містере,- почав він,- що вам припала до душі моя Етті. Це правда чи я помиляюсь?
- Так, правда,- відповів молодик.
- Тоді я мушу сказати вам, що ви запізнилися. Дехто вже перейшов вам дорогу.
- Вона говорила мені про це.
- Що ж, вона сказала правду. А чи казала вона, хто це такий?
- Ні. Я питав, але вона не відповіла.
- Отож! Не відповіла, бо не хотіла лякати вас.
- Лякати? - Мак-Мердо спалахнув гнівом.
- Так, друже! Його не сором боятись. Це Тедді Болдвін.
- І хто ж він, у біса, такий?
- Начальник Чистіїв.
- Чистії? Я вже чув про них. Тільки й чути - Чистії там, Чистії тут, і все пошепки! Чого ви всі боїтеся? Хто вони, ті Чистії?
Господар понизив голос, як і кожен, хто зачіпав у розмові цю страшну тему.
- Чистії,- відповів він,- це стародавній масонський орден.
Молодик вибалушив очі.
- Але ж я й сам масон.
- Ви? Якби я знав про це, то нізащо не пустив би вас до себе - навіть за сотню доларів на тиждень.
- Чому ж ви не любите цей орден? Це товариство милосердя й добра - принаймні так говорять його правила.
- Десь-інде, може, й так. Але не тут!
- А тут?
- Це товариство вбивць - ось що це таке.
Мак-Мердо засміявся.
- А де докази?