Кров по соломі - Медвідь В'ячеслав

От ще й не так: як-то пізніше; біжать вони з матір'ю серед ночі на постріл; і вона біля клуні вперлася ногою у кров. "За межу" чула вона від сусідів. Тих меж уже скоро не мало бути, а вони всеоднак "за межу". Так той голос, — нікуди б не виходила з цього обійстя

що страх чи де-інша якась там лихість; от так би й вона синові звідала своє геть давніше. Боїшся ну звісточки з-за межі цього

7(34) травня з п'ятої години почалася злива і гроза до пів на восьму йшов дощ 10(27) травня Віті день народження 12(29) травня чотири тижні од Пасхи 13(30) травня дощ 18(5) травня дощ був 22(9) травня Николая празник 23(10) травня Вознесіння холодно вітер дощ з десятої ранку до третьої години

26(13) травня град і дощ

27(14) травня до обід похмуро після обід сонце

30(17) травня день народження Маринки і Оксанки

19(6) червня помер маршал Жуков 21(8) червня хоронили

23(10) червня після обід дощ

25(12) червня Гриша Сологуб помер об однадцятій годині ночі

27(14) червня хоронили Гришу 28(15) червня дощ малий

12(29) липня Петра Павла

14(1) липня день теплий

2(20) серпня Іллі пророка празник побризкав ввечері дощ

3(21) серпня день народження Толі 9(27) серпня Рая померла Коряченкова

тимчасового притулку. Але нема пам'яті ніяк на все; та й така тобі історія ще й доля. Призвичаєно до чогось, та й бійсь на інше що відкривати душу. Тільки й того одного, що над головою голос, нічий, ні до кого, нізвідки

"батько, мати, чоловік, син — (всеньке життя вміщається між вимовленими будь-яким з цих слів і тим, що лунало досі вже як вирок) — вдома?"

одненька втіха, цей притулок, хата, що її позбулася за цей вік не вона одна; фортеця; і виднота, як не ховайся, і спитають

ці, пізніші, понаучувалися мати житло й не мати хати. Так собі страх і притулок розділили й найди-но їх одного з другим у цьому світі. Але й страх без кінця і краю, і вештаються примарами. То ти собі втрималася між першим, "син", і другим, "вдома", словами

шукають хати, нема відома якої, та й познаходять, а то ні, й довідаються не про затишок, рай, страх, — у безвість таку вступить душа

трунами геть такими повимощувано уздовж вулиць; та й хати, кажи. І як ти собі бігла малою, невсилі глянути, де чия хата чи хто де стоїть, бо так страшно й довго на тебе поглянуть, — до якоїсь так роботи або до матері в поле, — то це ще страшніш. Тільки виглянеш в той чи в який бік. Хай би ніде тако нічого

примариться не знати з якого дива рай самоти, рай дитинства, коли ще не питано над головою, чи хто вдома, коли хоч і кожен листочок в росі обцілувала б на груші, і шкода було топтати високу травичку в садку, а вибиралася, де нижча. Та все ж питають над головою, кидаючи тінь на твої візеруночки на піску, і вступає у душу страх, щоб не одлучатися вже ніколи. Та й йому передалася ця мука, що він дошукується цеї хати та й думає, буцім йому буде рай

як вони ж трунами поробилися, та й таке тобі буде життя по цих розвалюхах, — ні муки вперед щось подумати й жити, а от утіха. й радість з минулим конати

сама собі смішна; пальці кулаками зімкнула й познаходила їм затишок у кишенях куценького піджачика, таку обнову справила зі скрутня німецької тканини, що не пішов на спродаж, коли довелося покривати чоловікову нестачу на молочарні. Й така воля з затишком укупі на порожньому перед обідом подвір'ї: завмерти десь у кутку й ані руш; ворухнешся-но, і вже цей світ обертається, і десь колесо рипне в провулку, мовби вертаються якісь хазяї з усенького світу додоми, до цього принишклого двору, і знати ж, що вертання це несправдешнє, і подвір'я немов намарене, і хазяї ті, невидні з най-

ближчих вуличок, тільки страх навіюють; буцім от ждеш цілий вік, що сам страх у людській подобі вигулькне, наблизиться й вимовить самим поглядом: то це ти тут. І тим-то й згоряєш од невідомості всеньке життя, бо то не чужими на тебе гляне, а сама твоя подоба, відбита в інших світах, озове-ться цим поглядом до тебе. Та й збирайся, нема чого тут

боялася ще з давнини, як ранок, потикатися на цей бік хати; діждешся, як сонетко висвітить аж під стріху, нагріє до сухості полушплену руду глину на стіні, і втопишся п'ятами в скушпелену курми землю в я^щі, а руки позаводиш за спину, та й в цьому світі, як в кубельці; кожну соломинку вималюєш зором у стрісі; трубочки солом'яні й собі немов розпукуються од тепла, сухі-шають на очах. Вдихни злегенька, й то вже чути цей-го пилючаний дух старих снопків зі злежаним і вишмульганим острішком

хай там грязніше у вуличці ще десь з учора — незатишні ступаки, вогкі лати з позеленню, — а це жди, як при страті: вродиться майво таке із сонця й гіллячок. Аж квіткою такою охопить ріг хати, до якого боязко приступати, бо з тієї стіни з одним віконцем що вже світу якогось новішого й страшнішого тож. Куди ти мене, світло, приведеш, — любила згадувати ще з тих часів: чи там якась дивовижа з того боку хати й світу, чи знов жах та кров. Ото тобі й мудрість усенька, що сповнена душа знанням усіх боків хати, й така тобі неминучість, що закостеній і наджидай давно відомого страху, такий дід бородатий і геть лисий вигулькне однаково де, — куточок що вширшк, що завдовжк утратив свою глибокість і дальність

12(30) серпня Ніни Ткаченкової померла мати

13(31) серпня хоронили 14(1) серпня Маковея зранку дощ вдень сонце мати Ленчина померла 15(2) серпня хоронили зранку дощ 19(6) серпня Христі Даценко п'ять років як померла Спаса гарячий день 28(15) серпня Перша Пречиста

1(19) вересня Спаса 4(27) вересня Дьяков Петро помер 11(29) вересня Ліди і Валі день народження теплий день хоронили Петра Усікновеніє Глави вітер холодно буря 14(1) вересня Семена дядько Секрет помер 15(2) вересня дядька Секрета хоронили 17(4) вересня за електрику заплатила 21(8) вересня Друга Пречиста 27(14) вересня празник Воздвиження дощ

28(15) вересня Поштаренка Василя свайба дощ 29(17) вересня дощ 3(20) жовтня

0 шостій ранку два пугачі у мене на акації кричали ...

1 розлетілись один на південь другий на північ

4(21) жовтня теплий

день ясний

7(24) жовтня теплий

день

хочеш інакшого чогось, — нашептом щось обів'є і спереду тіло аж вкутує і оддаленяє. Сиріткою зором крізь скуйовджені на скроні волосинки видивиться трохи примерхлий ріг хати: коли б то ця неміч одступила. Але заодно собі, бач, — поманило од цього краю, а тако звідусюд потискує в стіну, будівництвом як-то докоряє давнім нужденним; й от душа, й так одірвана од світу всього, одколи цей світ прийняв її як подорожуючу, й ще на розкол якийсь прирі-кається. Візми-но цю лушпайку глини на сховок для дальшої дороги; як-то грудку землі тобі вкинуто за коміра з могили, щоб не згадувалося, не катувало напомином не лиш того, що з нею було, а й з усіма

бо хіба не пам'ятає до бубинки, як кого звали, кому що заподіяно, — всенький світ догрібається спомином, нагадом: хоч ти не забудь, не зречися мене такого, як був; десь й тобі полегкість буде, та й пере-триваємо; бо я тебе нагадуванням допитую, та ти вільна, що тобі по душі, в мені одмикнути. А то ж чи провина її, а чи світова, що все грудкою такою вищільнюється у куточку пам'яті; видивом таким, образом; і де б не кинувся з дорослого дива, а все нашіптування, намарення, що ти ж дитина, а ти не тра цьому всьому стара та мудра; вона все пам'ятає, а чогось головнішого то де згадати, — заплющить очі, і то в куточку невидного зору щось таке, лице, образ; застерігає од помислу тривкішого про цей світ, про це все. Та лиш цей світ їй невгадний; малою дівчинкою вертає у те колишнє, де хоч мить радості, жорстокості й знов свята. З тою втіхою дитинячою до того світу, — ов, то тобі ще бракує; а вже ж всього зазнала, усе тамечки тобі відбулося; ти хочеш дитиною назирати й далі, виповідати радістю і цей світ; тобі й це квіточка, і вітерець колише листочка, і калиноньку привітаєш мовби ту саму, — а вже ж так не є; вертатися зістарілим дитям до твеї здитинілої старості, та й це так думаєш, що страх, що кров. Та й це не страх, не мука: що все життя до дрібочки пам'ятаєш, а чогось головнішого згадати не годна

а вже ж і довмілися; довелося прожити трохи, а далі так: хто де що скаже чи заподіє, не одшукати ні відповіді, ані дії; звіром таким світ уїдається, і то ж його право, і час, і місце; і тобі одно даровано: шукати прихистку та ліку на поганьблений розум; мав би оттак сказати та вдіяти (а не сказав і не вдіяв); та й такий цілий театр; розум яснішає на самоті, та й сідай пиши роман: ким би ти був інакшим у часі поганьблення, та якою мовою замовляв би невгла-шенний звіро-світ; "де чоловік, де син, де хто", — і тра ж ціле життя оповісти, й не одно своє, і про ту квітоньку, і калиноньку, і кров

калюгами, і солом'яні грудомахи нероз-мерзлі впроти весни з кров'яними замісами, і все, що де не є, що було, що буде. Але вкрадаються до тебе з таким зусміхом вирячкуватим таке щось і не світ, і не що, самими сліпами допевняється не погляду, ані слова твого, а лиш поруху думки, аби враз уп'ястися у живе, повичвакувати якого соку та, дивлячись на осклизлі пазюрі, радісно до якогось невидного свого товариства виспівати; то ще-е жива-а. І вже щонайкращий сховок тобі за театр, заплющуєш очі, як-то ти мала, як-то таке виспівування... той буде жмуритися!... та й вічність дочікуєшся цілу, коли то вже розжмуритися й гайнути на пошуки, — те в безу, а хтось у солому урився й не дише. От стій впритул цього хатяного рогу й думай, у котрий бік хитнутися, — попричаювалося їх невбачними тінями та шелепають одно "а де чоловік, де син, де хто"

такий невтерпець цьому зорові, — червонить щось в очу, та все зліва в куточку якась засторога, лоханки такі — і не дають далі розпросторитися світом, прибереженим для якоїсь втіхи: отуто б вона вчаїлася та й вже

"Але ж ви й страшко, цьотко, — ще-но я оббіг цей куток з наспівуванням "а хто, хто Миколая любить", а ви з цим одкраденням, з такою невірою. А мені ж тра знать, хто є вдома, а хто де в світах, бо цим гостинцям щоту немає, а й кому заспівати "а хто, хто", — а я ж хіба на Чорнім морі людей не рятував; а хіба на землі людей від пожежі не вирятовував; а кайдани не розбивав, козаків з турецької неволі не визволяв; а мужикові воза з багна не витягував; а до Бога ж за третім покликом явився, то він мене хтів лаяти, а тоді благословив.