Кров по соломі - Медвідь В'ячеслав

Але ж хіба це як так довго цим разом ішов до людей, що вже й не зустріти погорільця, не порятувати галер-

14(1) жовтня Покрова теплий день ясний

20(7) жовтня чоловік Наташиної і Людино! сестри помер вночі 26(13) жовтня Будьонному один рік як помер 27(14) жовтня ввечері дощ раз загриміло 28(15) жовтня Лисогора сина проводжали в Армію 30(17) жовтня маршала Будьонного хоронили дощ ввечері

31(18) жовтня день ясний вітер 1(19) листопада помер Толя Хрипунов дощ після обіду 3(21) листопада Хрипуна Толю хоронили двадцять шість років день хороший 4(22) листопада празник Казанська 7(25) листопада тепло а після обіду сонце було 8(26) листопада похмуро холодно 9(27) листопада Фрося Прядко померла

10(28) листопада хоронили Фросю Прядку

17(4) листопада рік

Фекли Малоти як

померла

19(6) листопада

Підопригори Олексія

Івана проводжали в

Армію

20(7) листопада Ліда поїхала в Одесу

ника, не витягти воза, не почути вітального співу та не роздати гостинці. Та що мушу питати, а чи є в світі хто — хто мене любить і шанує. А зустрічають мене на вуглі хати, і мушу за цим хрестом спізнавати дороги світові; що в той бік рушати, то довге безвіконня, що в цей — то темна пустка зо двох вікон, а шлях куціший; а посередині людинонька, очима в горішнє, ногами в діл. Гов, а чи є хто в хаті, чи мати, чи тато, чи діти й онуки, чи привітають святого Миколая. Бо не робите, як було давно, ще й з первовіку: святим Миколам пива не варите, але пиво жлуктите; та й того все лихо помежи людьми. Але ж ви, цьотко, приспівуєте, та щось не до мене, а до матусі, яку вже везуть третьою дорогою; та все виповідаєте про одкрадення; та ждете Різдва з колядками, а чи Великденя з писанками, чи Миколая з скрипниками, — а матусі ж біль прийти хоч на яке свято, бо не знати господаря на подвір'ї, не чувати голосу до худібоньки. То мені скіко ж тутечки стояти, бо як мені першому пройти подвір'ям, а не господарю, то зле буде й господарю, і родині. Ви-и-и-ж мене тут вітаєте, ви-и-ж мені в дуду граєте; ви ж за тих людей, за те одкрадення, — та перш вам про страх оповім: цеї ночі щось так здушило межи ногами, аж подумав смерть; боятися то вже давно не боюся. Бо то ще як був дитиною, а мама тата по хуторах та лісах догукувалася, та бандурку навпоказ носила, аби його приманити, то я клав молотка кіля себе та й міг заснути. Ото був страх. А це вже як я понад-світ, то не той страх, не те убереження, — бо то досі страх тріскав дорогою, перелякував на смерть, гнав мокрим шматом, пересовував полотном; а ще-ж-но й не так, — їхав конем, їхав возом, кричав і їхав верхи, скакав через пліт, ловився на коли, колихався на ворині; та де ви бачили, — сипав вогнем, летів і сипав огнем, світив свічку, світив лямпу, кидав до хати каменем, шукав по воді, дер дерево, бив лопатами, молов жорнами, шумів як машина та світив очима; і вже оно-го, — співав, квилів, кляв, плакав, прав, перевертав лавки, тручав воза у рів, гнався за саньми; аж то, — хапав капелюха, скидав шапку; коли ж, — зупиняв жандарма, ще й стогнав, та й не просто, а стогнав на цвинтарі, телепав парубком на цвинтарі, термосив у сні, бив, набивав ґулю на чолі; а то вже кидав чоловіком до землі, викидав чоловіка з цвинтаря, тручав жінку на нечистім місці, паралізовував чоловіка, робив німим, забивав худобу; а ще ж і так, — крокував, перекидався в знайомого, то ріс, то малів, обступав садівника, відбирав яблука; дивіться-но ще, — робився голим страхом у коноплях, чорним страхом, білим страхом на деревах, невидимим страхом, ставав

стовпом, ставши стовпом, стягав з коня, огненним стовпом, стовпом йшов за бабою, — оттак було з первовіку, не те що. А то вже довмілися, як ви кажете, — що й страх не страх, і одкрадення не те що злодійство. Та перш розкажу вам, як давніше було, бо ви чи знаєте, чи нє, бо мені все, що було, то це є або буде, а що буде, те вже є чи було. Та чи хтів би я за цими переказами та приштами світ уявляти — от не скажу; але що пришта, то це так. Єй-бо — присєй-бо, правда. Аде ж це тако розкажи, та й що, — думай тоді, який ти мудрий, самого себе буцім вистановляєш впоперед себе й ну ж собі, а наче б і вже комусь гиншому, такому перестарку якомусь, виповідати таке щось своє, але ж, будь-но-будь, тобі й неналежане; от де ж! Й дивіться-но ви, — вигорбок, всторонювання од містечка, як-то жар паленіє з городу — ну да ж, чо це картохлі не напекти впроти ночі, — і хата не хата, а замок такий, що з церковної цегли, таке щось як історія, доля, казьонні будівлі; парканець щось із третини церковної огорожі, аж думай, чи це церква ранішішня, чи цей дом казьонний — і люди такі, як з інакших світів, одні в церкву заходжають, а вже ж інші приблуджують до дому цього казьон-ного з царської цегли; і я не я, але ж то тільки сказати, не я; бо з усенькою мудрістю візьми-но себе вистав, то вийде що — що вистанов-ляють впроти тебе дурного, та й думай, як це, та й змагайся із ним, і то вже сказано буде, от де мудрість віку, ото де. То ви скажіть: церкву злодіякою таким обминаєш, а цюди-го вкрадаєшся — і не злодій вже, і не там хтось, щоб аж так сказати й хто-зна, — усе пекельство вікове в тобі куйовдиться, а вимову не найде; таким му-у-удрим вигулькуєш на той пагорбок, і гадка ж яка: ти вільний. І з цею свободою такою бійсь і собі

29(16) листопада дощ

4(21) грудня празник

Пресвятої

Богородиці

6(23) грудня перший

сніг і до вечора

розтав

7(24) грудня празник Катерини цілий день туман

13(30) грудня Андрея Вові день народження п'ять років

17(4) грудня Варвари 19(6) грудня Николая празник сніжок

29(16) грудня Фроськи Бревській рік

30(17) грудня номерла дівчинка 31(18) грудня скраю хоронили Татаренка Павла дівчинку

1975

2(20) січня мороз 3(21) січня мороз виїхав голова 4(22) січня мороз Толя помер два роки 6(24) січня Святий Вечір хоронили 7(25) січня Різдво ясний день гарно 8(26) січня тепло 9(27) січня Володі день народження 14(1) січня Новий рік 18(5) січня Голодна Кутя 19(6) січня Хрещення 22(9) січня Тамари день народження 24(11) січня Вітусці день народження дев'ять років Валя приїхала

26(13) січня дощ гривеника загубила

сказати, що там назграбалося попід тею чуприною, тею шкурою, і тим черепком, — ти собі втіхи такенної донюшковуєшся, що це якісь доми, якесь цеглове, аж ріпуче; а вглиб домів то ще глибш, як того вгорі. То хіба не вабить тебе оте все глибкіше, дух такий, де ти мовби й хазяїн, і кат, а ще й сам собі жертва, — ото де довмілися; зучено ж було так, оно радість на всіх, ото горе всім, та й галамандіть купою; і вже де яка сирота чи каліка, то враз тобі й інтернати, й психушки; і так повелося, аж ну: Христові муки не дають ні спочинку, ні часу, — аж-но прийде, десь-о явиться, і буде суд, і всім вділиться. Та й вкрадаєшся попри церкви, та й кинеш копійку прошакові, як-то й сам прошак; а вже за купами люду, за цею навалою, такими переселенцями, жінвою цею, впуганими такими, не догледиш ані сироти, ні жебрака. Аж то наче кажуть тобі, ще й прицмакують кутніми, що не те горе, що десь кому горе й що хоч, а оно про інше думай, — цілі гурти, народи аж цілі навпосліпки до цеї ями шкульгають, та й тобі суд, і сирітство, історія, ще й доля. А кожне яке не є напоумлене на гуртове, а заким що, ладнають собі під тим черепком собі на втіху, а собі на горе. Як-то всі муки дотипірішні, усей ґвалт, і все катівство, і жертви помирані на гуртове, — що тільки музеї такі робити на позір чужого зажерливого гока; тако під шкло порозставляй, — а дивіться, то ще не так буде. Та й вільні, та й тобі свобода, — а хоч знать, що було, що буде, то йди назируй, тамо тобі під шклом, що хоч: і ті замучені, і як замучено. То не втреш склизькими долонями аж до втіхи, не кинешся якого закутка цегляного, чи льоху, або покинутої хати, щоб надихатися чадом запустіння, людським і звірачим послідом, — такі кришки цеглові обсипаються на плечі, десь голубиних яєчок додлубаєшся у дюрці, лякнеш десь приблудного котяру зі вска-женілими гочиськами, — це він так наджидав катюгу зайшлого, це так навстромився драла бігти; то не вдарить тобі голія під черепком драпанутися на ці лови таємні, бо хто шо взнає, котрий де побачить. От-це вже катівство на безвік, ото навхотуєшся передо всяким судом. А вам то тра сховку доладнього — аби змервити одкрадення їдне впроти гиншого: понаучувалися вже не слово чути та й мовити, а слово вкрасти; скаже тобі за твою вроду, твій розум, а вже глядь, такими канавами тобі чоло зоране, і сіпає десь край мозку, аж не вгадаєш, який день, де яка пора, та який час, що одкрадено, а познаки не лишено. То я довмівся у цей світ вирушати зготовлений, — бо як це ми такі філософи, що впослі думаєш, що сказав би, а як вчинив, а тоді долапуємося з розпачу лиш півтіла, півмозку; лапнеш чоло, а

то не твоє, хапнеся ліктів, колін, а вони навиворіт тіла; я сибі такого навготовляю, що го, — цілі книжки такі позаписувані на тяму. Впе-рід буцім знаю, де початок, а де приспів, — от за це то вже не забудь, людям не так, що там скажеш, там яка твоя думка чи як рухнеш рукою, а от приспівай аж з присядом, нагадай щось таке дурнувате і веселеньке, бо одколи це все, одколи повелося, що ніде нічого не відбувається, то тра такої приказки, примовки, такими дрібненькими літерами, як у книжках низом друкують, — та й то їм правда, і знання, і що хоч. Людина навпос-лід життя і готова забути, й пробачити, і не виповідати, вона їдно хрипкуватим сміхом вповість щось ні те, ні се, і ото їй збулося, що хтілося. Бо її в подив такий вкидає, що як це так — і проживши, й накоївши, всеїд-нак приступаєшся до таких дверей на защіпці, що де не лапай, а все щось як у воді у відрі рибина вислизує; то не взятися цим хрипам веселим, бо навчено перепросити, покаятися, і на тобі клямку, одщіпуй, — аж то немов і не так: бо ні їдні двері не защіпнуті, бо то тра пихнути, та й буде, що хтів бачити, що знати, — г-а-ах, війне, і ти вже при тілі, при розумі, таке все стверділе, отямлене; і от де здогад, оно втіха, як це тебе одурено, що це скільки не йшов, як не дошукувався, а таке — тра було воно все тобі! Ще ти при цих две-рах, вже аж на порозі, такі вітри тебе всмок-чують, — йди, дурний, теперички буде не так, усе свято та й свято.