Дар Евтодеї - Гуменна Докія

В нас на товарообмін казали "м'інка". Наміняли — а тоді знов до Києва з одною-двома підводами. (На Ставища, Янишівку, Білу Церкву, Озірну, Гостру Могилу, Гле-вахи, Гатне, Саварку, Мостища, Буду... 150 верстов). Там же в Києві біда! Постачання харчів нема, вугілля не довозять, будинки перестали огрівати... Хто має куди, то спасається, а хто не має, то палять меблі й книжки у "буржуйках" та виносять на товчок міняти своє барахло.

За прикладом Мітьки почали й інші їздити до Києва, цілі валки. їздив з раз і наш тато. Привіз сукна кольору "електрік" і жашківський кравець Берґер пошив Гані модне пальто кльош, чи як казали у нас, "з родичами".

Як тепер бачу Ганю — русяву, сірооку, подібну на нашого батька, з модною тоді зачіскою, — все волосся гладенько загорнене ззаду, а спереду хвилястий чубчик. З тієї хлопчакуватої одинадцятилітньої дівчинки з коротко обстриженим їжачком вилюдніла зґрабна панна.

Цього літа ми мали з Києва гостей, маминого брата Ра-дійона з усією родиною. Це значить: дядина Маринка, Фєдя — одних літ із Ганею, Ната (колись — Настася) — одних літ зо мною, та ще менші, Тосік і Андрюша. Всі говорять по-шуляв-ському, бо як їхню мову назвати російською? В хаті стало повно, ми почали приглядатися одне до одного, заходити в приязнь. Я вважала, що не знаю світських манер, то дуже уважно підглядала, як поводяться кияни. У нас є гітара й балалайка, то пішла в дію музика. Ганя співала свої Звенигородські романси ("Жалобно стонєт вєтер осенній...", "Дремлют плакучіє іви...", "Нє іскушай мєня без нужди..."), а Ната — "Да, васількі, васількі..." і

Ах зачем ти мєня целовала,

Жар безумний в ґруді затая,

Ненаглядним мєня називала

І клялась — я твоя, я твоя!

А тепер ти на сцене шантана пайош

За брільянти, за дєньґі, наряди

Старікам ти себя продайош...

От, чим начинені шулявські дівчата! А я пригравала й виспівувала:

/ твій батько, і мій батько Та обидва кріпаки, Посідали в гарбузинні П'ють горілку, як бики...

Тоді вже часто переходили через містечко якісь загони, — раптом десь з'являться верхівці і так само раптом десь зникнуть, не роблючи ніякого рейваху в містечку. Тільки Фєдя тоді ховався чомусь на горищі і перечікував, поки переїдуть.

Ми так і не знали, яка тоді була влада і де. Це для ілюстрації, як виглядало в закутках населення і його свідомість.

Цікаво, що Ната мала більше спільного з Ганею, а не зо мною. Були в них якісь секрети, що до них мене не допускали. Сіроока Ната, з широкими (як у дядини Маринки) устами, ще ширше розмальованими, продукт Шулявки, була рішучо і безвідклично наставлена на мистецтво спокушання "мальчіков", і була в цьому мистецтві досить досвідчена: пудра, мазилки, певні мінки й усміхи, примружування, — дуже вульгарно. А Ганя носилася з якимись Звенигородськими романами, — не буде ж вона мені про них розказувати.

Київські гості довго не пробули. Погостювали на хуторі в дядька Явдокима й вернулись до Києва.

Одного разу із Мітькою приїхали Коберники. Не жити, а купити-продати. Звідки ми Коберників знали? Та це з того самого візницького світу. Як і візники, Радійон Кравченко та Саміло Цимбал, Володимир Коберник жив на Шулявці, мав хату. Тільки йому велося ліпше, ніж мойому дядькові та Самі-лові. Мав він багато "виїздів", робітників, багато коней (це вже звалось "кінська біржа"), мав кредит у купецькому світі... Діти ж цих шулявських візників товаришували. Серьожа, що приїхав оце до Жашкова, — Фєдін товариш...

Але перші остаточно переїхали з Києва до Жашкова Цимбали. Саміло Цимбал доводився дядьком нашому татові. Вони колись були товариші, тільки тепер Саміло говорив якоюсь жахливою українсько-російською мішанкою, розмова його була перейнята міщанськими інтересами і для мене була нецікава. Мав він цимбалівський закандзюблений донизу ніс, але товстий, тож диво, що Захарій, Анюта й Володя, всі русяві, мали такі тонкі гарні риси, всі такої гарної породи. Тільки Сисой залишився в Києві, а ці осіли у Жашкові, там за церквою, де соша спадає вниз...

Верталися блудні діти до старого гнізда.

Чи не в тому ж часі приїхала й родина другого Степанового брата, Андрія, це значить, кадрового офіцера з Саратова? Чому ці вернулись до Жашкова, не знаю. Царський офіцер? Ніколи я не бачила самого Андрія Цимбала, а тільки один раз бачила стрункого красня в офіцерському, з чудовою виправкою, старшого сина... Як звався? Володимир, здається. Сама офіцерша Андрієва — мабуть, уроджена саратовська. Розмальована, як кікімора, як паяц, із своїми двома дочками відразу й рішучо ізолювалась від усього жашківського, ні з ким не водила знайомства. Говорити вміли вони тільки "по-русскі".

З цієї родини пройнявся жашківською атмосферою тільки один — Саша. Був він одноліток Тихона, старався говорити по-українському і це в нього виходило досить смішно, а загалом був дуже товариський хлопець. Саша також був виразно цим-балівської породи, — білявий, сіроокий. Ну, дійсно, Ганя наша в Цимбалів удалася...

Ганя вже в Звенигородці, я господарювала, допомагаючи мамі, а то й переймаючи всю хатню роботу на себе. Крім городу, ще й на полі посадили картоплю. Як і завжди, батько страшенно сердився, коли треба було привезти цю картоплю, висадити та спустити її з воза. То мама сама зо мною привозила. Так приємно було їхати увечорі додому з города, правила конем мама або й я. Запрягати коня мама вміла, а я — ні. При цьому не раз була "справа чортова", — там розірвана упряж, там щось поламане, "а йому за всі голови". Але мама любила город. А хати — ні, тяготилася нею, то все більше спадала вона на мої руки.

Крім того, я ще мала вибігати в "лавку", як приходив якийсь рідкий покупець і питати його, що він хоче та казати йому, що нема. Наш "пісчебумажний магазін" фактично вже не діяв. Не було нічого там, крім трохи паперу та перечитаних книжок. Він перестав діяти з того часу, як батька призвали в армію. Ця найбільша кімната, з входом до льоху все більше перетворювалась на комору, а зимою на холодильник. А все ж вхідні двері вдень були незамкнені.

Одного разу прийшов якийсь незнайомий чоловік, я його ніколи не бачила. Я думала, що він хоче купити паперу, а незнайомий прийшов чого іншого. Приніс мені томик Лесі Українки і число російського журналу "Вопросы психологии творчества". Головне, цього чоловіка я зовсім не знаю! Дивнее диво! Пізніше загадка розкрилася, все стало на своє місце. А тоді я не знала, що й думати. Лесі Українки серед наших книжок не було, та й ніхто ж не сказав мені (хто ж би?), щб це я тримаю в руках.

Це були драми "Касандра", "Оргія", "У пущі".

І це була найбільша подія в усьому мойому читанні. Не тільки те, що полонив з першого рядка дух книжки, що тематика така нова, сюжет з античности, не тільки ота досконала музичність, аж забуваєш, що це — віршовано. Не тільки це, але й ще щось інше: читаючи про одне, написане в рядках, одночасно поза рядками читаєш ще про другий величезний світ, невидний текст. Ні, не символіка й не алегорія, а саме щось друге, сказане іншим способом, ніж слово. Відразу я зняла з свого списка найулюбленіших Гамсуна й Фламмаріонову "Стеллу", а на перше місце поставила Лесю Українку, навіть не здогадуючись, що це ж — наша клясика.

Але чому цей чоловік приніс журнал із такими дуже мудрими статтями? Важко було мені влізти в них і я не знаю, чи щось там утнула. Виходить — ні, як не пам'ятаю змісту статей.

Та чи тоді було до того, коли й до нас докочувалися громовиці революції? Чи це того літа, чи другого так три дні гуркотіло? Це за 150 верстов від Жашкова в Києві висаджували на Звіринці військові склади. Хто? Чому? Ми не знали, тільки потім довідалися, що в Києві всі вікна повилітали. Я думаю! Коли в Жашкові вони двигтіли й дрижали.

Це вже настав час усяких чуток, новин, страхів. Через Жашків переходили загони різних напрямків. Заскакували озброєні і скоро зникали. Різні розмови. Чекайте, — казали, — ось як прийдуть червоні, то будуть палити усі села підряд, будуть ґвалтувати, грабувати. Он те й те село вже спалили дощенту, дотла. Казали: ось прийдуть карателі, білогвардійці-денікінці, то будуть усіх селян бити шомполами, щоб вертали розібрані панські маєтки та землі. Появились чутки про отаманів партизанських загонів, що оперують у Тетісві, Винограді, Ставищах, іншими словами, довкола Жашкова.

І справді, мало не щоночі можна було чути, як глухо двигтить земля: десь стороною поза Жашковом пересуваються підводи, верхівці, кавалерійські частини, дудонить земля від кінських копит. В такі ночі, переважно місячні, не можна було спати. Ми тинялися по подвір'ю, визирали на мертву вулицю з нашої хвіртки і завмирали від чекання чогось страшного. Хотілося уявити й побачити, як воно наближається, — а тоді тікати.

І воно приходило, тільки не таке страшне, як уявлялося. Залляли містечко білогвардійці, денікінці. Жиди тремтіли, бо з ними не церемонилися. Розбиті крамниці, контрибуція. Жиди складалися. Не церемонилися і з селянами. Хапали людську худобу без будь-яких розмов.

Проходила й регулярна українська армія, стояла постоєм у Жашкові, але недовго. Петлюра! Нове й нечуване досі слово. Від нього й від тих людей, що його вимовляли, віяло чисто українським змістом, тим самим, що в українських книжках. Вояки петлюрівської армії не зачіпали нікого й не брали самовільно. Якби десь ламали дисципліну, то я чула б. Ні. Вони також наклали на містечко контрибуцію, скільки їм треба було харчів, жиди складалися й забезпечували.

В цей час, як ми бігали по подвір'ю, я в батьковому піджаку, підперезана зеленим поясом, як розглядали тих, що розквартировувались у нашій хаті, а я жадібно слухала, що вони говорять, — в цей самий час наш сусід Тупчій ховав своїх дівчат у льоху. Коли заскакувало яке військо в Жашків, вони сиділи в тому льоху й трусилися (та нічого й не побачили!) від жаху! Ось же зараз-заразісінько вдеруться до хати, поріжуть їх, поґвалтують! Цей страх довів Галю, мою однолітку, до невилі-куваної хвороби. Вона поступово переставала говорити, рухати членами, лише тупо дивилась в одну точку. Що б їй не говорили, вона не розуміла і неспроможна була відповісти. Ступор.

Одночасно з цими регулярними військами, що переходили, було багато й самодіяльних партизанських загонів.