Чмелик - Королів-Старий Василь

Коли прийшли сюди шведи з королем Карлом XII, тим, що бився вкупі з Мазепою під Полтавою,— то вони були знищили Вавель. Потім кілька разів його пробували реставрувати, але все те не щастило довести до кінця. Руйнували його австріяки, а потім страшенно загидили москалі, які пооблуплювали стіни, попсували дорогоцінні паркети, позбивали орнаменти і т. п.— тобто поводились так само, як і з історичними пам’ятками у Києві. І тепер ще багато у Вавелі запущених руїн, але він знову ремонтується. В однім місці, на галереях того двору, де відбувалися лицарські турніри, я бачив розпочату працю по відновленню малюнків на стінах. Це дуже цікаво, як зшкрябують вапно й з-під нього виходять на світ "фрески" (стінні малюнки), що були там колись. Але ж це треба каторжної роботи, щоб все те виявити!

Мабуть найбільш пишно було оздоблено такі залі, як, наприклад "орлову", "судову", "про танці", й т. п. Реставровано поки що дуже мало, але ж на так званому "сліпому ґанку" видко покрівлю з полив’яних кахлів, зовсім таку, як на нашому Полтавському Земському Будинку.

Недалеко від одної башти є ще цікава річ — так звана "драконова яма", в якій нібито проживав цмок , що його потім забив Крак, той, що заснував місто Краків. Вхід до тієї печері затуляють міцні залізні двері. Тут же кілька костьолів,— і в одному з них — гробниці польських королів,— в костьолі св. Вацлава. Я вже не мав часу зайти до гробниць, але не дуже й шкодую, бо ще побачив чимало цікавого, чого не побачив би, коли б довше затримався у Вавелі.

Виходячи з Вавеля, я поклонився всім тим туристам, що були вкупі зо мною. Вони так само поклонилися мені. Виходить, що я вже починаю засвоювати європейські звичаї...

О першій годині я мусив був прийти до ресторації на вулиці Томаша. В цій німецькій ресторації (забув як вона зветься), я мав зустрінутись з Іоганном Карловичем. Щоб не спізнитись, я сів в трамвай. Перше, що мене вразило, що в Кракові в трамваї є дві класи: перша й друга. Звичайно, я їхав другою, але заїхав далі, як мені слід, і вже ледве пішки добрів до ресторації. Іоганн Карлович вже кінчав обідати й почав був мене лагідно, як завше, вичитувати, що не можна бути неакуратним. Коли ж я йому сказав, що заблудився й через те спізнився, то він, усміхаючись, додав, що це завжди слід мати на увазі, коли не знаєш, яка далечінь до того місця, куди маєш прийти в строк, а тому він мене не вибачає. І це таки, правда! Я бачу й сам, що в Європі люди розуміють ціну часу.

Коли ж я потім сказав, що в Кракові два розділи в трамваях,— то Іоганн Карлович скривився, витяг з рота сигару й відповів мені:

— Поляки занадто носяться з своїм гонором і взагалі уявляють собою наче дві нації: "panow" і "psow". Пани — шляхта, а пси — простий народ, якого вони називають "бидлом". Мені це видається гидким!

— І мені також,— щиро додав я.

Іоганн Карлович взагалі трохи незадоволений з Кракова. Він каже, що йому кортить якнайшвидше доїхати додому, а тут його все затримує. Мало того, що треба їхати до Праги, чого йому, очевидно, не хочеться, але ж доведеться, мабуть ще на день затриматись в Кракові. Той офіцер, якого йому треба, виїхав до Відня, й має приїхати або сьогодні увечері, або аж завтра вдень.

До вечора Іоганн Карлович був вільний, і ми пішли ходити по місту вдвох.

Шульц і в Кракові знає так само все, як у нас, на Полтавщині. Він повів мене на Малий Ринок, де стоїть пам’ятник Адамові Міцкевичу, але не такий красний, як у Львові хоча на ньому й далеко більше всяких фігур: "Народ", "Поезія", "Вітчина", "Слава". Далі ми дивились старовинні будинки, один з яких зветься "сивим домом", а в ньому колись жив Костюшко. Бачили далі будинок, де був шлюб Дмитрія Самозванця з Мариною Мнішковою.

Потім були коло університету й заходили в двір, де посередині стоїть пам’ятник Копернику. Потім пішли на "Планти". Певне, влітку тут чудово, бо це розкішний сад з пам’ятниками,— який йде навколо всього старого міста й тягнеться майже на 20 верст. Шульц каже, що все це раніш були вали чи окопи навколо Кракова, призначені на оборону міста від ворогів. Але тепер з того поробили тільки сади, а, коли доведеться Кракову оборонятися знову, то він вже своїми Плантами не врятується.

Але Планти не скрізь однакові. Коли ми пішли в один бік, то вони стали рідкі й брудні. Шульц каже, що це через те, що тут живуть жиди. Й справді, ми почали все більш зустрічати жидів, незвичайно типових і кумедних. Мене ще у Львові здивували вони, а тут вже й зовсім. Широкі плисові кожухи, як попівські ряси, великі хутряні коміри й гостроверхі хутряні шапки. Ну, чисто, як на малюнках. А зовсім молоді жидки мають довжелезні пейси, аж нижче підборіддя, дуже старанно закручені. Якби у нас, в Полтаві з’явився такий жидок — то сама бурса його б загризла. А тут вони скрізь ходять так гордовито, що до них ані приступу. Навіть наче навмисне хизуються своїм кумедним виглядом.

Ну, вже втомилася рука!..

Зазначу тільки, що бачили ще костьол, перед, яким стоїть над вулицею на мурові ціла низка мармурових святих. Шульц казав, що то вони повтікали з церкви, бо не вірять в щирість польської молитви. Взагалі він вважає поляків дуже нещирими й, очевидно, не дуже їх долюблює.

Потім я прочитав в "путівникові", що цей костьол зветься костьолом св. Петра, а ті святі — 12 апостолів.

Ще бачили старовинну жидівську синагогу, будовану в XIV столітті...

Ми повечеряли в своєму готелі й Іоганн Карлович пішов довідатись, чи приїхав потрібний йому офіцер. Певне, приїхав, позаяк Шульца довго немає. Не буду його чекати й ляжу, бо тепер почуваю, що стомився я безмірно...

— — —

Іоганн Карлович страшенно лихий: мусимо зостатися в Кракові ще й сьогодні. А мені байдуже: я навіть, коли по правді казати, дуже радію, бо сьогодні поїду подивитись на Величку, про яку знаю ще з географії. Сам Шульц мені й порадив поїхати: каже, що це й цікаво, й мені буде спроба, чи справлюся я сам. Тільки сказав записати номер телефону в нашому готелі, щоб, коли трапиться якась пригода — то я міг би йому зателефонувати.

Але я сподіваюся, що пригоди не трапиться: я вже немало надивився та й німецька мова мене так визволяє, ніби я не в Польщі, а в Німеччині.

Біжу снідати й зараз їду...

— — —

Насамперед я цілком зайво, як рисак, летів на двірець. Виявилось, що ніхто не їздить до Велички раніш пів-на-першу, коли він там не має якогось іншого діла, як тільки подивитись на соляні копальні. Це через те, що від Велички до Кракова — всього тільки 13 верст, потяг йде 40 хвилин, а огляд копалень починається лише в три години.

Отже я вернувся з двірця знайомою дорогою, ще раз оглянув Флоріянську Браму, та "Рондель" — круглу низьку вежу, куди колись закидали всяких злочинців; ще походив по місту й пішов перед 12-ою обідати в першу ресторацію. Виявилось, що це — й ресторація, й кав’ярня вкупі. Дуже гарна й дуже цікава тим, що по стінах намальовано різні малюнки, пороблено всякі підписи, написано ноти й тому подібне. Обіду ще не давали, а я мав з собою різні листівки з малюнками Кракова й понаписував привітання: побратимові Яркові, Старушкові, Тіні, Олексію Івановичу й Харитині. Харитині послав картку з образом Ченстохівської Богоматері; певно, вона потім повісить цю картку на стіну, як "іконку".

Ледве я скінчив писати картки,— дали мені й обід. Я швидко пообідав, але ж у мене була ще ціла година, так я ще й випив "бялу каву по-віденському". Дуже це смачна штука: така пінка зверху (зветься — "мелянж"), дуже солодка, й до неї — два тістечка. Куди ж смачніше, як, бувало, в Полтаві у "Грека", де бурсаки крали тістечка!

Одне слово, я цілком вже оговтався й почуваю себе в Середній Європі як вдома.

А ще Іоганн Карлович говорить: — "Дивись, щоб не вскочив у якусь пригоду!" В яку ж я можу вскочити пригоду, коли я тут почуваю себе дуже добре, нічого не боюся й ні від кого не залежу?..

От, і у Величці у мене все пройшло дуже добре.

Я сів у потяг, а коли приїхав до Велички, то, навіть нікого не розпитуючись, дійшов до копалень, бо йшов за тими туристами, що приїхали в одному потягу зо мною. А що це були туристи — про те легко догадатись,— бо вони всіх розпитували, куди й як, а потім побачив я поміж них того француза й іспанку, що з ними вкупі ми вчора обдивлялися Вавель.

Коли повз довгої стіни ми дійшли до контори копалень, де треба було брати квитки на спуск до шахт,— то вони мене пізнали й ми привіталися, як знайомі.

Довелося трошки підождати, а потім нам дали полотняну одіж, декому — ліхтарики й ми пішли до вінди . Ух, як і шугнуло ж під землю! Аж отороп взяла: швидко, швидко летить машина в чорний колодязь і, здається, немає й дна тій ямі!

Взагалі, як ми вже опинилися в підземному царстві,— то я просто отетерів. І у сні мені ніколи того не марилося, що я побачив. Яке величчя природи, яка чарівна краса: що таке після того синематограф чи навіть театр?! Дуже я дякую тому Шульцевому офіцерові, що спізнився з Відня. Бо й справді — була б страшна шкода не побачити такого дива предивного! Потім я вже довідався, що ми всього ще й не бачили через непорозуміння. Нас було 13 чоловіка туристів і жоден не розумів добре польської мови, а через те ми не зрозуміли, що треба було зажадати, щоб нам дали квитки першої класи "з освітленням". А ми пішли по квитках третьої класи й не бачили тої чарівної краси, яка буває при повному освітленні підземних шахт .

Але ж і те, що ми бачили — просто казковий сон. Кам’яна сіль — біла, як крига, прозора й міцна, вистилає стіни величезних печер, на зводах яких вона звисає, мов колосальні крижані смоктуни, або, як там казали,— сталактити. Страшенної вишини ті печери, здається — до 40 метрів, тобто мало не 20 сажнів, а є й ще вищі.

Але насамперед ми прийшли до Каплиці. Це — висічена в соляній скелі ціла невеличка церківця, в якій все зроблено з самої солі: й панікадило, й ставники, й постави святих. Ця церківця зветься — "Каплиця св. Антонія". На вівтарі — хрест з розп’ятим Христом, білий, мов з криги; дві постави ченців навколюшках; по обох боках — статуї святих. Кілька разів на рік тут буває служба, а робітники заходять сюди молитися щодня.

Який же чудовий, фантастичний вигляд все це мало, коли запалили бенгальський вогонь — червоний та зелений! Все заблищало, переливало різними кольорами.

Всі були в захопленні.

Потім з каплиці ми пішли до "Печер Урсулінок", що має чудовий вхід з соляних скиб; потім до інших печер і йшли такими переходами, що підперті з обох боків дерев’яними підпорками.